Оповідки

Слушна порада лікарів: на пошті рекомендується називати власне прізвище!

Коли розпочинався карантин в мене вигоріла крута торгова оборудка. В результаті мав забрати на пошті чесно зароблені три кілограми меду. Моїм торговим партнером виступив дуже приємний чолов’яга з не менш приємним українським прізвищем. Галушка.

Ні краплі іронії. Бо вкрай люблю наші автентичні прізвища - Панібудьласка, Нетудихата, Задериборщ, Заплюйсвічка. Серце мліє. Жаль, з такими не вступав у зносини, але і Галушка не підвів.

Жінка, хай їй руки не болять, вирядила мене на пошту як на атомну війну. Маски, рукавиці, окуляри. Жодної відкритої ділянки тіла. Попробуй тільки принести заразу до хати! Не знаю, що тоді зроблю. Та я і так знав, що катлєт не дочекаєшся.

На поштовому відділенні все серйозно, з масками і насторожі. Тицяю поштарці смс з номером відправлення і вона йде собі з богом. Шукати. Поки нічого складного. Всі мовчать і дихають.

На жаль, мої щасливі зорі розплювались. Не зійшлись і тому виникла заминка. Чую, моя особиста поштарка волає десь із нетрів відділення. Фамілія!!!

Раніше посилки в основному тільки відправляв, тож дивуюсь про себе. Що тут їй непонятного? Ну да ладно. Кричу криком - Галушка! А вона в національній автентиці ні бум-бум. Або не дочуває. Знову про фамілію достає.

Я тоді вже голосніше про Галушку громадськість інформую. А вона знову ні в яку лобом уперлась! Га? Що ви кажете? Кричить як різана. Нє, ну люди добрі, хіба це можна витерпіть? Я тоді як ревнув Галушка, то й вікна забряжчали.

Думаю, що люди на районі також криками зацікавились. Бо відкриваються двері справа і звідти на моє галушкання вискакує завідуюча. З цим вірусом, каже, точно всі подуріли. Вже галушки поштою пересилають!

Я аж онімів від такої мови. Боже, та вони тут усі глухі! Інклюзивне відділення, чи що? Попереджать треба! І тут слиною від обурення захлинаюся. Зурочили. Знаєте, як ото буває, що не в те горло попало? Коротше, зайшовся таким кашлем, що самому в печінках страшно стало.

Зараз популярна пісьня є. Співають радісно про те, що краще, прошу пані вибачення, пукнуть у маршрутці, аніж кашлянути. Якраз по мені пісенька. Бо я тоді такого страху наклав у відділенні. Стеля перелякалася.

Не побачив навіть як клієнтура із приміщення сприснула. Обперся об стійку, синію, очі вилазять, з носа якась піна розова пішла. Клята маска ось-ось в кляп перетвориться. І хріна з два вам хто з персоналу по спині стукне – у них, бачте, руки зайняті. За столи, інваліди, вчепилися, не відірвеш.

А тут, дивись, глуха поштарка з нетрів проявляється. Зла як сибірський валянок. Треба, кричить, мужчина, СВОЮ фамілію називать! Задовбав етіми галушками! А я ж і слова сказать не можу. Кашлем давлюся. Тільки головою махаю мов коняка неприкаяна.

Добре, що завідуюча перша опам’яталася. Кинь, каже, йому, Вєра, ту посилку. За щот отдєлєнія! Хай ця галушка в якомусь іншому місці загинається! Прости і помилуй мене, господи…

П.С. Коли кохана спитала, скільки за пересилку меду заплатив, то я чесно признався. Там кажу акція була, безплатно вийшло…