Оповідки

Якось п'ятдесят років тому зграя пастухів на моїх очах матюками з ломаками підірвали в галоп колгоспну череду корів з людських городів. Коли за обрієм вляглася пилюка, батько з повагою хитнув головою - ото дали дрозда! Так я вперше дізнався про існування якогось небезпечного дрозда.

Пізніше, за вибиту м'ячем шибку і експериментально спалену штору батько поривався врізати дрозда вже мені, але вберегла моя добра матінка. Відтак я почав дуже упереджено ставитися до цієї істоти, бо стійкі асоціації з палками, м'яко кажучи, не надихали. І навіть коли я дізнався, що, насправді, це пташка якась, первісний острах не пройшов.

Потім, починаючи знайомитися з творчістю шістдесятників, Володимира ДРОЗДА з мотивів безпеки відклав наостанок. Бо мало чого. Зате, коли переборов дитячі жахи і взявся за Ирій, то поплив майонезом вщент. Знаєте, те неповторне відчуття, що автор твій. За якийсь місяць дістав до печінок київську книжну Петрівку, але навернув всенького Дрозда до дна.

З особливим ентузіазмом тріскав “Листя землі”, хоча ця епопея, на мій хлопський розум, дещо випадає із фірмового дроздового стилю. Тут більш, ніж зазвичай, трагічного, але так склалося, що в житті нашого народу до чорта сліз. А книга якраз про народ і вустами народу. Що полонить вас неповторним колоритом.

Розпочавши розповідь з тих гарних часів, коли “ще не народжувалися на фермах пакульських та сіл околишніх телята з двома головами, а свині не давали приплоду з тваррю, схожою на жаб'ячу, або — з рогом на голові, і ще не було на акаціях листя завширшки з долоню людяцьку, а огудиння гарбузове не стелилося по грядках пласкими зеленими стрічками”, автор з героями “Виїхали до світа, ще дідько товкся в Терешковому млині, тютюн молов, а по небу, повному зір, бродили відьми з дійницями і душі сіялися з неба” розірвали серце словами “про рік тридцять сьомий нічого не поймеш. Тогда людське життя нічого не коштувало, мошки ми були дрібні, а не люди, мурашки на стежці історії”, це той час, в якому “небо в очах падало, і земля переверталася, як сіллю солили та батогами калабушили”, бо ж “людська маса — це та ж череда, і тільки нещадною залізною рукою можна загнати її у ворота майбутнього земного раю”, зрозуміли, що “нема звіра страшнішого, як чалавєк”, да так і доїхали до нашого часу через усю радянщину, а виявилося, що “народ ще потрібно готувати до вільного суспільного життя, поволі випростувати йому хребет, зігнутий сторіччям кріпацтва; татарщина, азіатщина, хохляцькі лінощі — щоб вареники самі до рота летіли…”, “уже сяя черва душу людяцьку роз'їла, уже народ розпаскудився до краю, усі цмокалами поробилися, і так тепер довго буде, мо', й до кінця світу”, “і добра йому потяжка була увесь його вік: скольки живе, стольки й краде”. І дійсно правду “старий чорт і гомонить: “Усі ви, людяки, однак! хіба ти видів святих на землі?”, але при цьому є вища справедливість, бо перед смертю “кричав йон ночами голосом страшким, наче його уже чорти в пекло за гріхи тяжкі волочили, а йон одбрикувався руками й ногами”.

А ще вся книжка наскрізь любов'ю пронизана, бо дуже вже автор жіночок полюбляв. А хто їх не любить, і “за жонку тій людяці Господар дав дєвку, що її з квітки сотворив, рожею квітка зветься” сказавши “не гнєви, красна дєвко, Бога і чорта не дражни”, бо ж “усе ви, баби, молодайки та дєвки-невихажалки, .... кожда з вас побігла б, аби тольки позвав, усі ви зальотні!”.

Так що “маладьонка уміла малювать і виплітать химороди”, була впевнена, що “якби любив — не забув би, для любові жодна мана не страшна” і “подушкою старого бахура задушила, на каторгу за нього пішла”. От і думай чи правда, що “болєй брехень у гомоні бабському, аніж правди”.

І як справжній взірець вартісної літератури, “Листя землі” до крику вранішнього актуальна, бо хіба оце не про наший час: “за жисть свою довгу я стольки переворотів напереживався, і опісля кожного нові начальники запевняли нас, людяк простих, що се останній. А послі останнього — ще останніший був завжди”.

Тож, шановні мої, беріть книжку і не сумнівайтеся, бо коли Володимир Дрозд прийшов у Спілку письменників і повідомив загал, що скінчив цей роман, то “Іван Драч миттю прореагував на мої слова. Він ковзнув з дивана, опустився коліньми на паркет і низько вклонився мені: «Дякуємо вам, Володимире Григоровичу, од імені українського народу!”. То ж де ми, а де Драч?

Повірте, надивуєтесь, насмієтесь і наплачетесь.

“Література ця казала народові сущу правду, «телігентів» я недолюблював усю свою жисть. Усі вони — або шпійони, або дурні очкасті”.