Оповідки

З роками все частіше забуваю, де я перебуваю. Доводиться робити героїчні зусилля, щоб пригадати, що робив вчора і, часто, який сьогодні день.

Можливо як компенсацію за сумне теперішнє, милосердна пам'ять вихоплює картини минулого. Яскраві до болі в очах і уважні до найменших дрібниць. В HD-якості.

Ось жовто освітлена тепла кухня. У вікні ніччю шумить холодна пізня осінь. За столом мати з батьком тихо гомонять з бабцею Антосьою, яка навідалася в гості. Я теж товчусь поряд, бо бабуся принесла холоднючого молочка і ще теплих коржиків з печі. Спеціально «для Сірожи». Солодких і жовтогарячих від щедро замішаних домашніх яєчок.

Розмова ллється про недавню страшну історію, яка налякала село. На трасі під самісіньким Житомиром молодий шофер збив на смерть літнє подружжя. А потім за три дні сам повісився від пережитого.

- Люди кажуть, що то вона його до себе забрала, - мати повторює популярні сільські розмови, маючи на увазі загиблу жінку. Яку недолюблювали в селі і винуватять вже й після смерті.

- Перестань ото видумувать, - кривиться батько-водій від сказаного, - на тому місці весь час машини б'ються. Просто місце таке. Прокляте.

- Там лагєр у войну був, - згадує гірко пошепки бабця Антося,

перехрещуючись, - людей було повно повбивано. А ніхто ж по-людськи не хоронив. От вони й валяються в лісі під дорогою та тягнуть до себе живих...

Моє волосся стає дибки, а дорослі також замовкають, почуваючись не в собі від почутого.

Потім півночі ціпенію, здригаючись від шерхоту яблуневих віток по шибці. Ввижається, що це мертві з лагєра прийшли за мною…

Звичайно що спитав якось у діда Костика, що то за лагєр був. Мабуть, його спомини були не надто приємними, бо він незвично різко відрубав: «Нашо воно тобі тре, Сірожа? Плєнни там сиділи…». Наполягать не став, щоб не злить любимого діда. Так воно все й затерлось часом.

Кусень дороги Київ-Чоп зразу за Житомиром в бік Рівного дійсно щороку збирає кривавий урожай. Трохи дивно, бо шосе пряме як стріла і поза населених пунктів. Зовсім недавно там загинув мій однокласник – збила машина. В міліції такі місця називають ділянками доріг з підвищеною аварійністю.

Всього кілька років тому з’ясував, що поблизу розміщувався Житомирський табір радянських військовополонених, німецькою Stalag 358 Schitomir Ukraine, Stammlager – табір рядового і сержантського складу. Полонених інколи навіть водили жебракувати і в мою Барашівку. Але в основному стріляли й добивали в ярах поблизу – якраз поруч та дорога. Загалом в концтаборі загинуло понад ста тисяч і можна тільки уявити, що коїться в лісі, де їх закопували. Земля має ворушитися. Вцілілі, після визволення, пішли на фронт як зрадники Батьківщини. Зрозуміло тепер чому дід Костик не став потрошити подробицями мою дитячу психіку.

І ще мені соромно, що все дитинство проїжджав повз пам’ятника загиблим полоненим і жодного разу ним не поцікавився. Пояснити це безпам’ятство не беруся…