Галя
Пам’ятаєте, ту бородату історію, коли людина на прізвище Сирунов (або якось так, гірших варіацій багато) пише заяву про зміну прізвища, власного ім'я, по батькові і на питання працівниці, на що міняти будемо, каже - Віталіком хочу бути? Так от, коли я вчергове чую цей анекдот, то мені вкрай щемить за цього Віталіка. Бо що може бути гірше, ніж коли тебе постійно називають не тим, ким ти є насправді? Мене самого від такого страху тільки тітка і врятувала…
Коли я зайшов на цей світ, то батьки виявилися не готові, щоб якось мене обізвати. Можливо тому, що це відбулось занадто раптово. Всього якихось нещасних дев’ять місяців.
Мати схилялась до Іллі, а батько хотів Володю. Знайти щось прийнятне посередині між цими двома було в біса важко. Я тиждень лежав в люльці, відкликався на ей і тихо оброблювався від думки, що помру безіменним.
Нарешті батько кілька разів вдарився головою об стіну і повідомив, що краще вже запитає у тої малахольної із загсу, як мене лучче назвати. В розпачі я сподобився вдвічі сильніше, але на виручку прийшов дід Костик. Який встиг крикнути в хмару куряви за татком – Миколо! Сєргєєм назви!
Поняття не знаю, як дід здогадався, що я Сірожа. Можливо тому, що в нього вже була Галя? Моя незрівнянна тітонька, яка у всіх документах була чорним по білому прописана Оленою.
В років три Оленка заявила, що вона Галя. Остовпілі бабця Антося і дід Костик пройшлись по ній всіма доступними способами сільської медицини. Били березовими різками, держали на гречці, возили в город дохтуру показать і кілька раз викачали переляк яйцем. Як матросом об стіну. Галя.
Дивись, за кілька років все село привикло, що це Галя. Найважче прийшлось органам державної влади, які ждали Олену, а приходила знайома їм Галя з документами Олени. Декілька слабих крючкотворів легкодухо намагалися повіситися. Від милих розмов в невимовно скаженому дусі: «Ти хіба Лєна? Нє, Галя! А чого прийшла? Бо кажуть, що я Лєна». Вцілілі особини чітко і на все життя засвоювали просту істину - це та Галя, яка насправді Лєна.
Так що моїй улюбленій сільській тітоньці Галі все життя було однаково, що у вас там понаписувано. Мені краще знать, хто я. А вже остаточну і беззастережну перемогу вона здобула після смерті. Коли на її пам’ятнику вибили білим по чорному – Галина! Ось так.
Здається, що треба вмерти, щоб тебе назвали тим, ким ти є.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!