Мистецтво перспективи
Зарікався собі длубати на медичну тематику. Уникаючи звинувачень в черезмірній вульгарності описів прикрої дійсності. Дотумкав нарешті, що читацька спільнота недосяжно високоморальна і мені дійсно не хочеться виглядати неотесаним поліном. Сучкуватим.
Але як же втриматися, сестро?
Українська лікарня. Наші дні. Одного пацієнта досліджують на дрібні кавалки третій тиждень. Однак причини болячки знайти катма. З цього всього він дуже лихий. Вкрай уїдливо розмовляє телефоном. З немилосердно терплячою дружиною. Їй би пам’ятника. Да посеред хати. Але, видко, вже є один…
Відкриваються двері палати і входить .... батюшка. Лихий пацієнт завмирає і пильно оглядає натхненного працівника віри господньої. Подожди-но. Мене, кажеться, отпєвать прийшли. З боку абонента западає тиша, яка потім захлинається диким вереском. Чутним аж сюди.
Батюшка образу віруючих відпускає мимо вух і смиренно звертається. Кто хочєт помоліцца? Западає тиша. Мені починає свербіти думка, що з лікарств залишилися тільки молитви. В моєму конкретному випадку. Відчайдушно умиваюсь потом.
Лихий пацієнт не менш лихо питає, а чи молились врачі. Батюшка знає, що він серед больних, а тому бринить у відповідь солодко. Почєму вас ето інтєрєсуєт?
Лихий пацієнт жовчно цідить, що просто хоче знати, за що вони молились.
За здравіє чи за упокой?
Палата ціпеніє і з переляку не молиться.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!