Зайти як свої
Студентські роки дарують друзів на все життя. Якщо школа це випадковий набір однакових за віком створінь, то інститут за визначенням передбачає якусь спільність нахилів і збочень. В моєму щасливому випадку, це не тільки класичні погляди в одному напрямку, але і якнайтонше почуття гумору. Настрою на все життя.
Студентом я не міг запізнюватися, бо запізнення означало пропуск пари, а три пропуски означали тю-тю стипендії. А це вже було питання фізичного виживання на Землі. Відповідно на заняття збирався шпарко, а просинався вже в метро. Добрий співмешканець Саша цинічно скористався нагодою і всунув мені до нагрудної кишені ложку замість ручки.
На першій парі була контрольна у професора, грози факультету, який свято вірив, що ми здичавіли. Він наказав швиденько дістати ручки. Будучи на першій парті, я дістав ложку і остовпілий почав крутити її в руках, опухнувши від несподіванки. Ручки не було. Професор отямився першим і сказав, що він знає, що студенти вічноголодні істоти. Але щоб в аудиторію придиратися з ложкою, то це вперше в його педагогічній практиці. Не надійся мене розчулити, Волошин! Ану ж бо йди до дошки, ненагодований ти мій!
Гнав додому з гострим бажанням засунути Саші кляту ложку в непристойне місце. Він передбачливо забарикадувався в туалеті і волав «Докажи!». Я навіть охолов, бо був об’єктивною людиною і доказів не мав. Тільки ложку.
В якості компенсації за мої перенесені страждання все-таки совісний Саша запропонував за його рахунок сходити до дівчат. До його брата в торгово-економічний. Це була пропозиція від якої неможливо відмовитися. По-перше, хто не знає, чужі дівчата завжди солодші. По-друге, в торгово-економічний, що дуже пахло їжею. І, по-третє, за його рахунок. Для мене просто джек-пот якийсь….
Саша на останні придбав бублики і ми кинулися до дівчат. Муляло питання проникнення в храм наших богинь, який охороняв злий вахтер. Навіть зблизька схожий на собаку. Цербер, одним словом. Я обережно поцікавився, а як ми зайдемо. Як свої, впевнено парирував Саша. Не звертаючи увагу на всяку там охорону. Хай думає, що ми мєстні.
В гуртожитку торгово-економічного було троє величних дверей. Оскільки ми йшли як свої, то допустили трагічну погрішність. Саша впевнено шарпнув саме ті двері, що були навічно закриті ломиком з тильного боку. Побратим подумав, що він недостатньо приклався, тож рвонув ще раз із усіх сил. Двері тільки здивовано рипнули. Зі сторони могло скластись враження, що ми не козаки з бубликами, а якісь слабаки. Дай-но я. Рвонув двома руками, опершись на східці. Двері благально завищали і посипалися старим лаком. Це зачепило нашу честь і за мить ми дикими псами почали з гарчанням шматувати лихі дверюки. Ломик з того боку вигнувся на дев’яносто п’ять градусів.
Нажаханий таким скаженим штурмом його фортеці, вахтер, втрачаючи на бігу окуляри і ручку, цуциком відкрив сусідні двері. Що ви робите, хлопці?!!!
Ми вклякли від альтернативи, що так легко отверзлась поруч. Заходимо! Не бачите, чи шо? – впевнено гаркнув Саша, не розгубившись першим. Далі як по команді кинули скубти нещасні двері, обтрусилися, поправили бублики і гордо промарширували по дівчатам. Мимо їх зомлілого воротаря.
Навіть через тридцять років, сторожко наближаючись до закладів громадського харчування ресторанного типу з багатьма дверима, я питаю свого дорогенького кума: «Як будемо заходити, Олександре Михайловичу?». І він незмінно відповідає: «Як свої, Сергію Миколайовичу, як свої!».
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!