Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Світанкові промені відбивалися від склепінь Діамантової башти Університету магії, заливаючи місто яскравим світлом. Альфред йшов вранішніми вулицями, життя котрих не зупинялося на хвилину. Оминаючи поспішаючих жителів та інші перешкоди, він направлявся в сторону головної площі – «Площі Магічної співдружності». Жителі та гості називали місцевість простіше «Площа божевільних», або взагалі «Площа з ятками біля гидкого фонтану». І от навпроти «гидкого фонтану», в якому, до слова, рідко побачиш воду (вода там давно всохла, а місцеві таверни зливали в нього прокислі та недопиті напої), стояла лікарня. Одне крило закладу віддали під лікування душевно хворих. Таке рішення зменшувало їх кількість на вулицях міста.

Хоча наявність медичної установи і не дуже заважала популярності вуличних лікарів та знахарів, а також не змінювало кількості людей, що до останніх зверталися. Навіть під стінами лікарні можна знайти декількох торговців амулетами від пропасниці, чи двійко віщунів з магічними кулями.

Капітан вдихав ранкове повітря, насолоджуючись кожним подихом. Для нього давно стало розкішшю виконувати завдання власноруч. Він згадував юні роки. В голові спливали сцени, як він йшов кар’єрними сходами, від хлопчика на побігеньках до найкращого в своїй справі. Завдяки здібностям, природньому чуттю та неабиякому розуму він швидко пройшов цей шлях, безперервно виконуючи завдання за завданням. Але потім, все життя перетворилося на планування та роздачу наказів. Зміна, що викликала в чоловіка своєрідну внутрішню смерть. І от він знову на завданні, що пробуджувало надію не вмерти ще й фізично у власному кабінеті. А цього він боявся більш за все.

Коло потрібної будівлі, очам явилася купка волоцюг. Запримітивши шпигуна, ті одразу шмигнули до нього. Одного погляду вистачило, щоб прохачі направилися на пошук піддатливіших жертв.

Так, волоцюги завжди були одним з джерел інформування в його професії. Безхатьки та жебраки невидимими духами могли знаходитися в центрі різноманітних подій, що не могло не допомагати. Та зараз він не мав ні часу, ні бажання обмінювати гроші на безцінну інформацію.

Громіздкі різьблені двері відкрилися, оголивши просторий хол і вдаривши тяжким лікарняним повітрям в ніс. Про широкий зал складалися приємні враження, через його простоту, та неабияку привітність. Та лише натреноване око могло помітити легкий магічне світіння. Світло нагадувало собою чорний онікс, який виблискує на сонці. Саме так виглядають магічні заклинання та обереги. А їх в цьому місці було вдосталь.

Біля столу прийому шпигуна вже чекала привітлива молода панянка, що кликала знайомим жестом.

– Вітаю, чим я можу вам допомогти? – з сухою, робочою привітністю почала жіночка.

– Добридень, я хотів би навідати свою тітоньку в крилі для душевнохворих, – намагаючись бути милим, спробував Альфред, та з його видом вдавалось то так собі.

– Не могли б ви назвати її ім’я та прізвище, сер? – речення звучало відпрацьованим крізь роки, просочене сотнями кіл практики на щоденних гостях.

– А от з цим можуть виникнути проблеми. Розумієте, моя матінка розповіла про сестру тільки перед смертю. Сказала, що не спілкувалася з нею, відколи та вийшла заміж. Я знаю, лише, що вона знаходиться у вас. Останнє бажання моєї матері, щоб сім’я об’єдналася. Мені відомий лише приблизний час, коли мою дорогу і любу тітку помістили до вашого закладу, – незнайомим людям могло здатися, що чоловік ось-ось заплаче. Хтось міг навіть побачити сльозу на щоці, настільки переконливим той був.

– Я покличу директора, сподіваємося, він зможе вам допомогти. Чекайте тут.

Як тільки жінка сховалася за дверима, обличчя Альфреда набуло звичної похмурості. За роки праці він навчився переконувати будь-кого у необхідному. І мало хто міг уникнути впливу мистецтва переконання. Навички, що дуже допомагали в справах. Розташувавшись на лавці, шпигун прийнявся чекати головного. На щастя, чекати треба було не довго.

Двері знову відчинилися, чим повернули обличчя капітана до форми скорботного дурника. Через весь зал йому на зустріч поспішив літній чоловік.

– Вітаю, сер, мені повідомили про ваше горе. Прийміть мої співчуття. Прошу в мій кабінет, ми спробуємо знайти вашу родичку, – відразу почав старий.

– Нас не представили, містер..? – поцікавився «горюючий» гість.

– Так, пробачте, Генрі Харт, а ви?

– Можна просто Стефан, – не задумуючись, випалив Альфред.

Вони йшли довгими коридорами лікарні. Повз мелькали обличчя лікарів та хворих. Працівники кожну хвилину підходили до містера Харта з дорученнями, проханнями та звітністю. Шпигун розумів, що вдавати перед досвідченим господарем лазарету вбитого горем родича немає сенсу, бо той бачить їх щодня. Головний лікар відчинив кабінет, впустивши поперед себе ЛжеСтефана.

– Сідайте, – лікар підставив стілець, – і ще раз розкажіть мені про свою проблему.

– Містер Харт, ви і уявлення не маєте, в яку проблему Ви втрапили, – Альфред не сів, а опершись на стіл, перейшов до наступу.

– Що, я не…? – літній чоловік не очікував аж такої жвавості від гостя, тому сильно рознервувався.

– Але я спробую вас виправдати, – тактика раптового нападу спрацювала неочікувано добре.

– Я не розумію.

Він привідкрив камзол і показав директору знак королівського службовця. Обличчя дідуся Генрі стало мертвецько-блідого кольору. Не кожен день тобі погрожує наближена до корони особа. Зазвичай їм немає діла до всього що відбувається в реальному світі. Тому, якщо за тебе взялися, то відбулося щось дуже серйозне.

– У вашому закладі знаходиться родичка одного з високопоставлених чиновників нашої держави.

– Але ваша тітонька, Стефане? – голос лікаря звучав надломлено, неначе під ногами руйнувався весь світ.

– Не існує ніякої тітоньки, містер Харт, – перебила його людина короля, – Ви вважаєте, я буду розбазарювати державні таємниці першій ліпшій медсестричці? – кожне слово та інтонація нагадувала ніж, який протикав ціль наскрізь, не лишаючи тій жодного шансу.

– Але я не знав, я і подумати не міг.

– Ніхто не знав і не має знати. І якщо зараз ви мені не допоможете, то у нас будуть великі неприємності.

– Так, з-з-звичайно…я зроблю все, що в моїх силах.

– Мені потрібен список всіх жінок, що потрапили сюди десять, можливо, двадцять років тому. Вона, скоріше за все, стверджує, що опинялася в якомусь чарівному світі.

– Ви знаєте її ім’я?

– Якби знав, ви б не були мені потрібні. Жінка переховується і, ясна річ, не під своїм іменем. Чи Ви вважаєте, що в цьому місті важко змінити власну особистість? Кому як не вам знати, що не важко.

– Я…я, схожу за документами.

– Швидше, будь ласка. І навіть не думайте викликати охорону чи розповідати комусь про нашу розмову. Все дуже секретно і ми обидва можемо поплатитися головами.

Поки містер Харт відправився в архів за документами, у Альфреда з’явився час на роздуми про подальші дії. Останнім часом доводилося багато про них думати і ще більше імпровізувати. Чоловік ходив туди-сюди порожнім кабінетом у спробах зосередитися. І його думки були не тільки про головного лікаря. Капітан розумів, що знаходиться в центрі подій, наслідків яких, навіть не уявляє. Непокоїло, що він рухався наосліп. Жодного разу в цій справі не вдалося зазирнути більше, ніж на крок вперед. Людина, яка завжди мала план на всі випадки життя, тепер перетворювалася на сліпе кошеня.

– Пане Стефане, ось, що мені вдалося знайти, – Харт вивалив на стіл стос паперів.

– Скільки їх тут? – поцікавився гість.

– Близько двадцяти.

– Багатенько.

– Але я зробив все, що міг. Просто було мало даних, що ви надали, – Генрі помітно занервував, а груди стиснуло від страху. В його голові цей відвідувач вже ламав його кар’єру, а можливо, і шию.

– Заспокойтесь, то не ваша провина, – останнє, чого хотів Альфред, в даний момент – смерті старого від стресу. Що швидко пом’якшило його тон та бажання йти по головах. Треба бути менш суворим.

– Так, що будемо робити далі? – зміна тону бесіди від незнайомця трохи заспокоїла лікаря. Той знову виявився готовим до співпраці.

– Виділіть мені, будь ласка, невелике приміщення. Хотілося би поговорити з кожною.

– Добре.