Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Пором лишився позаду. Від того, щоб розбігтися, команду рятували твердий погляд командира та фінансовий інтерес. За спинами виднівся відблиск Діамантової башти, що перетворився на невеличку пляму на горизонті.

– Чому не перевезти нас по прямій? – цікавився Морт. Він обтрушував одяг від крапель води, що подарувала бурхлива річка.

– Переправу будували чарівники. Їм треба було переправлятися до лісу, за різними інгредієнтами та травами. Пізніше транспорт передали в користування жителям, котрі селилися навколо академії, в обмін на товари та послуги, – пояснив Річард.

– Дякую, хлопчику-енциклопедія, обійдемося без твоїх ремарок. Якщо потрібно буде заповнювати довідники, то ми тебе покличемо! Хто взагалі додумався взяти дитину в похід, що далі, божевільний дід? Ах, так, – з помітною насмішкою відповів вбивця. Мортімер аж ніяк не хотів образити учня чарівника, скоріше виражав невдоволення керівником і по-підлітковому намагався показати свою важливість та перевагу. Та відверто, зі сторони він виглядав, неначе набундючений індик.

– Не чіпай малюка, він тобі нічого не зробив! – Рандольф схопився за сокиру.

Два розлючених погляди пересіклися в страшній грі, кінцем якої могла стати смерть одного з них. Повільно поправляючи куртку, за їх спинами з’явився Альфред. Впевненим рухом він відвісив два запотиличника, чим вийшов переможцем з чужої війни.

– Заспокойтесь, невгамовні. Не вистачало, щоб ви повбивали один одного, – людина з габаритами капітана давала зрозуміти, що варто дослухатися, чим інші одразу і зайнялися.

Після короткої перепалки група повільно рушила вперед. Ліс переливався фарбами. Загалом усі фарби навколо виявлялися зеленими, та від того не гірше. Альфред суворо попередив про наступні такі вихідки, тож надалі всі йшли мовчки. Також ватажок наголосив про важливість обходу людних місць, пожвавлених трактів і поселень. Виглядало, як зайва обережність, та чи буває обережність зайвою?

Світанкове сонце давно віддало право владарювання своєму після полуденному братові, тож навколо ставало досить млосно. Надворі стояла середина весни, все цвіло та буяло. Маленька мошкара змагалася з великою в тому, хто швидше заполонить всі околиці. Як бачите, природа поводилася так, як їй належало.

Розташування Леорії дарувало їй прекрасні погодні умови, та просту, але не менш захоплюючу флору та фауну. Знаходячись в помірному кліматі, країна чередувала в собі непролазні хвойні ліси та широкі поля на півночі і зелені листяні ліси на південному березі річки. Якраз листяними лісами група і рухалася.

Широкі дуби, буки та граби могли давали приємну тінь та ховали їх від зайвих очей. Взагалі подорож здавалася б прогулянкою, якби Альфред вперто не ігнорував нормальні дороги, змушуючи команду продиратися крізь незрозумілі хащі. За його словами, в цих місцях водилося багато поселень, котрі вартувало оминати. Місцеві, знаходячись віддаль від центральних міст, чомусь не дуже раділи представникам влади. А живучи спокійним сільським життям, ще й недолюблювали подорожуючих, вважаючи, що останні приносять лише біди та зайві клопоти.

За підрахунками капітана, дорога на захід займатиме декілька діб, а далі вони зможуть рухатися звичними дорогами. Ця новина не викликала у подорожуючих великої радості, бо за передчуттям інших, за поняттями Альфреда, звичайні дороги не віщували нічого кращого.

– Куди ми плентаємося взагалі? – перша фраза, що прозвучала після павзи у декілька днів. Сказав її звичайно ж Мортімер.

Після незручного знайомства, котре сталося одразу після порому, ніхто не горів бажанням починати розмови. Тож перші дні йшли повністю в тиші, періодично відволікаючись на поодинокі вказівки шпигуна. Найчастіше ті вказівки стосувалися обраного шляху, або підганяння Морта, який відволікався на мрії про теплий прихисток, гарячий напій і приязні слова від незнайомок в найближчому селі. Та доводилося задовольнятися виключно мовчазними компаньйонами, палючим сонцем вдень, та холодним повітрям вночі. Змій, якщо не рахувати Річарда, був найменш звиклим з усієї компанії до життя поза великими містами. Тож така незручна подорож швидко викликала в чоловіка запитання і вбивця став першим, хто наважився порушити мовчання.

– На захід, а далі видно стане, – як завжди серйозно і з легкими нотками, що кричали «ще раз народиш подібне питання, то не матимеш чим їх ставити», відповів Альфред.

Так вони і йшли далі, мовчки слухаючи дивовижні звуки природи. Ночі проводили біля багать, сховавшись глибоко в хащах. Зазвичай мовчали, засинаючи на значній відстані один від одного. Кожен, тихо та по-черзі змінювався на нічній варті, яка ставилася хіба для підтримки вогню та відлякування комарів, котрі в цих краях вирішили прокинутися раніше необхідного (природні аномалії накопичувалися, впливаючи на все живе, та їх слід був ще надто тихим та малочисельним, щоб стати помітним). Вечеряли добре, снідали не гірше, з обідом були проблеми, його проводили на ходу. Та це не великі жертви.

Здавалося б, дорога так і лишиться спокійною та повільною. Кожен налаштувався без проблем отримати власну винагороду. А найгіршим спогадом цієї подорожі мали стати укуси від комах і опіки від яскравого сонця. Та то були надто райдужні очікування, котрі дуже скоро відпали самі собою. Про них одразу забули, як тільки їх ноги (і три колеса) через тиждень шляху ступили на відкритий тракт, котрий вів подорожніх на південь.