Лисяче братство, або ера Другого Сонця

З солодкого сну Мортімера витягнули три потужних копняка в спину. Він відкрив очі, але пітьма майже не зникла. Пекельний біль заповнював голову, а рот сковувала незрозуміла сухість. Повернутися до реальності виявилося важко.

– Та прокинся ж ти нарешті, – жіночий голос настирно намагався привести його до тями, не забуваючи стукати ногою в спину.

– Прокинувся, прокинувся, зачекай – через ломоту в тілі хотілося просто полежати і відпочити. В думках почали спливати останні події, що стало остаточним поштовхом до пробудження. Якщо не забувати про справжні поштовхи.

– Зараз я розв’яжу очі тобі, після чого ти зробиш те саме для мене.

– Одразу така близькість? Може, там в ресторан сходимо для початку? Чи квіти подаруєш? Я хоча б познайомився.

– Були б в мене вільні руки, я б тобі вмазала. Ах, так! – слова успішно підкріпилися черговим ударом ногами в спину.

Після паузи, дівчина зняла його пов’язку. Шматок тканини залишився у неї в роті, але швидко був виплюнутий на підлогу. Світло залило очі вбивці. Не яскраве, та після пітьми засліплювало сильно. Погляд звик, і Морт повернув голову в сторону рятівниці. Поряд сиділа висока молода панянка. Срібне, коротке волосся недбало переривалося чорною тканиною.

Контроль над тілом повертався повільно. Як тільки чоловік зрозумів, що руками не дістати до неї, він потягнув зубами за пов’язку, і та впала додолу. Під нею виднівся значний синець, котрий відволікав увагу від яскравих, малахітово-зелених очей. Ельфійка звикнула до навколишнього середовища та втупилася на нього. Судячи з погляду, на обличчі пана Гілла красувалася схожа відмітина. Мортімер чітко згадав чоловіка, котрого мав вбити і все, що сталося після.

– Ти теж ельф? Це що, якесь полювання на нас? Чи ти злочинець? – кожна частинка сказаного супроводжувалася дією. Спочатку руки з-за спини перекочували наперед. Потім з черевика з’явилася шпилька, котрою дівчина і відкрила кайдани.

– Може, спочатку звільниш мене, а потім будемо життєвими ситуаціями та припущеннями обмінюватися?

– Ще чого, може ти ворог. Та і користі від тебе ніякої, – Фелікайт демонстративно топнула ніжкою і пішла відкривати двері темниці. От тільки, як вона доторкнулася до замка, потужний заряд відкинув дівчину в єдину найближчу стіну.

– Я ні, а от той амбал, котрий стоїть в темному кутку, за дев’ять метрів від решітки, скоріше за все так. Щодо користі від мене, я б попередив про магічний бар’єр, якби ти не була такою сволотою, – він випалив це на одному подиху.

За час монологу, молодику вдалося провернути ті самі дії зі звільнення, що і подрузі за нещастям. У виконанні Мортімера, правда, дії виглядали більш невміло. Та вбивця не подавав виду, що йому не вистачає розтяжки та рухливості кінцівок. І шпильку він використав ту, яка вилетіла з рук ельфійки під час польоту.

– Десять метрів, – Альфред вийшов з тіні, відкладаючи тарілку з пирогом. Повільні аплодисменти, якими шпигун одарував Морта, можна було б сприйняти за знущання, навіть якби ті виявилися щирими.

– Ах, так, я б сказав точніше, якби не фінгал на пів-обличчя, що ти мені лишив, – Чоловік впізнав нападника з пристані. Змій від злоби хотів було заліпити кулаком в лице кривднику, та потім згадав, що сталося зі співкамерницею.

– Можу вас привітати, ви пройшли тест, – Помітною рисою капітана дипломатичної служби Леорії була звичка відповідати лише на питання, що він вважав потрібними. А рисою тих, хто слухав зазвичай ставала відсутність бажання суперечити вибору.

– Який тест, ти мені обличчя розбив!

– І в тебе є шанс компенсувати шкоду. Як і в твоєї нової подружки. До речі, раджу допомогти їй піднятися.

Слова про компенсацію – не пропозиція. Кожна пропозиція дає можливість відмовитися. В даному випадку такий шанс не спостерігався на горизонті.

– Та хто ти, дідько тебе забери, такий? – не дивлячись на внутрішній супротив, Мортімер підійшов і допоміг ельфійці підвестися на ноги. Потім підвів її до незнайомця.

– Можете називати мене Альфредом. І на найближчий час я ваш бос, ваша матір і здатність вберегти ваші дешеві життя. А може, навіть і підзаробити.

– А якщо ні, то що? – Фел вирішила втрутитися в розмову, відпихнувши вбивцю, що тримав її від падіння. Дівчина трималася за голову, намагаючись прийти до тями після сильного удару.

– Тебе засадимо до в’язниці. І повір, я знаю, як зробити так, щоб ти нікуди не втекла. Нахабу відправимо в кайданах до Столиці, в нього там є декілька друзів в гільдії вбивць. Дуже вже хочуть його побачити. Така відповідь влаштує? У вас півгодини на подумати, – не очікуючи реакції, шпигун покинув кімнату.

– Ні, ні, ні…лайно, та хто він такий, чорти б його забрали, – Морт нарізав кола в камері. Обсяг лайки, котру він сипав в різні боки, міг вразити будь-якого філолога.

Фелікайт прилаштувалася біля єдиної стіни в клітці. Її забавляла навколишня метушня. Особливо співкамерник, котрий все ще проклинав те, на чому стояв світ. Дівчина очікувала, доки вбивця почне виривати своє вугільно чорне волосся. Той лише тримався за голову, і не поспішав псувати зачіску. Так, парочка провела перші десять хвилин. Та дівчина порушила особистий простір нового напарника.

– Як ти дізнався, що він там стоїть? – поцікавилася вона.

– Це аж ніяк не допоможе нам зараз.

– Та просто цікаво.

– Класичний сюжет з байок в трактирі та книг. Я навмання сказав.

Мене ось більше цікавить, як ми заслужили таку честь.

– На мене не дивись, я так само нічого не знаю, як і ти, – ельфійка розвела руками в сторони.

– Ти занадто спокійна. Тебе не насторожує ситуація?

– Я думаю, все вирішиться саме собою.

Сліпа віра в долю, чи дівчині сподобалися слова про винагороду, а може її налякали погрози, ніхто так і не дізнається. Але, якщо життя відкриває перед тобою двері, іноді варто просто в них зайти. Навіть, коли там провалля.

– Тобто, ти згодна на умови, навіть не знаючи, до чого вони ведуть?

– До в’язниці я не хочу. А от чому тобі не можна до Столиці? Вже цікавіше. Звучить наче не страшно.

– Тому що, мене там вб’ють! Особливо, якщо мене просто передадуть в руки недругів, як якусь валізу.

– Ну так погоджуйся на запропоновані умови. Він гроші пропонував. Не так погано.

– Я раз взяв гроші, тепер я тут.

– Ну тоді, що втрачати? Давай послухаємо, чого цей Альфред хоче. Навряд чи там щось складне і надприродне.

– З яких пір ми напарники? – Мортімера дивували різкі зміни в поведінці дівчини. Бо від побиття до дружніх планів не пройшло і двадцяти хвилин.

– Якщо через тебе я опинюся в тюрмі, то буде протилежне відношення. А зараз, будь гарним хлопчиком і співпрацюй, – в очах Фел блиснув вогонь, котрий давав натяк, що варто прислухатися до її слів. Та то був би не Морт.

– З яких пір я маю дослухатися до крадійки?

– Що? Як ти взагалі дізнався? – здивування змусило її навіть підвестися на ноги.

– Гнучкість, булавка в черевику, впевнений в іншому є навіть набір відмичок. А ще той амбал погрожує тобі в’язницею, а значить ти робила щось протизаконне. На твоїх пальцях є застарілі мозолі, припущу, ти часто користуєшся мотузками з гаками. В мене є такі самі, тому я знаю, що кажу. Але ти не вбивця, одяг не підходить для атак, мало захисту, скоріше для руху. Висновки випливають самі собою – ти крадійка!

– Браво, маестро, ви заслуговуєте на оплески. Зараз я вам поплескаю! – дівчина підбігла і зарядила Мортімеру прямо в ніс. Її кулак був значно меншим, ніж той, що лишив синець на обличчі, та все одно відчутним.

– Та за що? – чоловік тримався за ніс, тому його питання було нерозбірливим.

– Ти працюєш з ними! Чи думаєш, я не зрозуміла? Всі ви однакові і методи у вас, вартових, теж однакові, – вона кричала і розмахувала руками. Якби вдалося знайти руками тяжкі предмети, вони полетіли б у його бік.

– Яка варта? Заспокойся, я лише кажу те, що бачу. Тебе ж не в місті схопили. Значить, вони знали, кого беруть. Знали не через списки тих, кого розшукують. А отже, це не вартові.

– Та як ти це робиш…ти точно не з ними?

– Так, чорт забирай, – закричав вбивця, виставши руки вперед, неначе готувався до чергового удару, – просто вмію читати деталі. Дуже у роботі допомагало. У тебе бруд на підошвах з ялинковими голками, значить схопили тебе в лісі на півночі Леорії.

Полонені розійшлися по різні боки клітки. Мортімер старався зупинити кров. Не велика та відчутна цівка. Фелікайт намагалася зрозуміти, що відбувається. Поступово, дівчина вганяла себе в стан паніки. Обидва пробували з’ясувати, де вони повернули не туди та що на них очікує. І хоч Альфред дав їм півгодини, кожна хвилина здавалася вічністю.

Дивна штука – цей час. Ніколи не знаєш, яким він обернеться. Ось він летить, як вітер в полі, а згодом плазує, неначе черепаха. А ще, Змій намагався допетрати, як він, професіональний вбивця з колосальним досвідом, дозволив себе вдарити. Двічі.

Роздуми перервало скрипіння дверей. До темниці зайшов капітан. Своїм виглядом він давав зрозуміти, що переміг.

– О, голубки, бачу перемовини пройшли з успіхом, – командир давив на них, як вмів. І зараз його спокійна мармиза навіть дратувала.

– Ближче до суті! Що ти пропонуєш? – обидва бранці були на грані, та Фел виявилася емоційно менш стабільною.

Головний шпигун коротко описав парочці завдання, без зайвих подробиць пояснивши деталі місії з супроводу. На десерт залишивши ролі полонених, а також випадки, де ті мають беззаперечно слухати накази. Тобто будь-які випадки наказування.

– Просто не бачу сенсу. Ти можеш з легкістю використати солдат, – Морт, на відміну від імпульсивної супутниці, намагався віднайти краплю логіки у подіях та пропозиціях. Контроль над собою – не про цього хлопця, та іноді він пробував дослухатися мозку. Обидва бранці були імпульсивними за своєю натурою, та їхня імпульсивність мала зовсім протилежні прояви. Бо Мортімер не контролював власний язик, а от ельфійка не контролювала агресію та певні дії.

– Ну, якщо я їх не беру, то значить вони не підходять. Розумію вашу обережність. Як хороший роботодавець, я не зупинюся лише на залякуванні. Тобі, Гілл, я обіцяю, що проспонсорую відкриття твоєї справи. Усе, як ти хотів. А ти, ельфійко, отримаєш допуск до таємного архіву карт загублених святилищ. Ну, і окремо декілька вже знайдених реліквій, так би мовити у подарунок.

– І ти повернеш мені те, що я мала при собі на момент викрадення, – Фелі намагалася виторгувати якнайбільшу вигоду.

– Після виконання завдання безперечно все повернеться в твоє володіння.

– Надто безхмарні і нереальні перспективи, тобі не здається? – не ховаючи роздратування, Змій спробував показати максимальну недовіру.

– Слухайте, буду відвертим, у мене немає вибору! А ви єдині, гідного рівню, професіонали без «роду та племені». Вас не шкода. Тож домовилися?

– Ауч, досить грубо, та я в справі! – ні хвилини не сумніваючись, випалила Фелікайт.

– Гілл? – Альфред повернувся до чоловіка.

– Відкривай цю клітку, пішли, – обличчя Мортімера показувало, що погоджується він через силу, та капітан знав, на які кнопки тиснути.

Альфред вивів дует в зал біля кімнати з кліткою. Нове приміщення до верху заповнене похідними наборами. Поряд з купою речей сидів рудобородий гном і гострив сокиру. В кутку непримітно розташувався юнак і читав книгу. Поряд з ним знаходився бородатий, неймовірно старий дід в дивному кріслі і мирно спав.

– Це Мортімер Гілл – зі своїм кинджалом і здібностями стане в пригоді нам для брудної роботи. Фелікайт (ельфи-відлюдники не мали прізвищ, вони отримували прізвиська, як дарунок на повноліття. Та Фел втекла з дому в сімнадцять) – нам за крадійку. Гном якого ви бачите – наші м’язи наймення Рандольф. Річард, той що молодший і Пацифікус – відповідатимуть за магію, – Альфред швидко знайомив всіх поміж собою, паралельно даючи тим ролі. З ролями простіше працювалося.

– Знайомитися будете дорогою! – продовжив він, – Беріть сумки. В’язні ваші речі в тій скрині. У вас п’ятнадцять хвилин на збори, – в ролі командира шпигун виглядав занадто органічно. За напрямом нахмурених брів можна зрозуміти, що королівському підданому дуже подобається така позиція.