Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Зранку, тільки сонце почало сходити, групу розбудив Пацифікус. Старий проїхав на колясці крізь затихаюче багаття. Маневр викликав купу іскр, котрі летіли в усіх, хто спав навколо. Опіки і пробудили їх. Збудило навіть Рандольфа. Той якраз виконував роль чергового, тому спав сидячи. Вишенькою на торті виявилася палаюча борода чарівника, що стала прекрасним прапором пекельної колісниці. Наздогнати діда намагався лише учень. Інші повільно збирали власні пожитки, щоб знову пуститися в дорогу. Можна було сказати, що всім плювати на чарівника, якби Мортімер не перервав тишу.

– Коли малий його наздожене, я приріжу старого! – в момент в очах решти читалася сліпа згода та одобрення схожих методів. В половині очей точно читалося те саме бажання.

– Та годі тобі. Дід божевільний. Він навіть не розуміє, що робить, – гном, хоч і злився на мага, розумів, що насильством нічого не вирішити. Хоч насильство видавалося бажаним.

Далі вони збиралися в тиші. Річард наздогнав старого і загасив тому бороду. Гасіння схожих пожеж виглядало, наче його улюблене заняття. Юнак почувався винним, оскільки мав наглядати за наставником. Сховати ці емоції він не міг.

Сонце потрохи сходило над горизонтом, через що ліс вкривався легким туманом. Маленька особливість ранкового лісу, яка додавала до незадоволених обличь компанії ще декілька балів незадоволеності. Так група і йшла, осяюючи шлях попереду кислими лицями. Через раннє пробудження кожен виглядав в’ялим та розхристаним. Спокій продовжувався лише декілька годин. Можливо, декілька годин були всім, що вони заслужили.

Першою мовчання порушила Фелікайт. Дівчина йшла разом з вбивцею в середині колони. Змій став першим, кому вона переказала власні переживання. Постукавши того по плечу, ельфійка непомітно вказала на кущі вздовж дороги. Морт кивнув, показавши, що зрозумів її. Вказавши на Альфреда, він натякнув, що того також не завадить повідомити.

– За нами стежать, – тихо прошепотіла крадійка, йдучи за спиною командира.

– Багато? – він старався дивитись в карту, аби не порушувати ілюзію незнання.

– Два головорізи в кущах позаду колони, по лівому плечу. Поки всі, кого ми помітили.

– Ще двоє справа, – втрутився Мортімер, зображуючи дивну пародію на кашель.

– Бандити? – запитав головний шпигун.

– Все може бути. Ще троє попереду, на дереві… – фразу перервала стріла, котра летіла в живіт капітана. Дівчина лише встигла посунути того на крок в бік, щоб снаряд потрапив в землю.

З’явилося відчуття, що команда втрапила в пастку. Ну, як відчуття, скоріше чіткий сигнал небезпеки, що майорів перед очима. Їх негайно оточили. На це пішло менше хвилини. Лучники на деревах показалися миттєво, а переслідувачі з кущів повилазили назовні. Головним сюрпризом став гігантський кам’яний голем з дубиною, котрий невідомо де та як зміг сховатися зі своїми габаритами. Монстр і вивів Річарда з трансу. Хлопчина плентався вперед, дивлячись під ноги, та не помічаючи нічого дивного. Але лише до того, як врізався повозкою вчителя в товаришів.

Навколо групи зібралося близько двадцяти розбійників і один голем. З-за спини кам’яного гіганта, наче джин з пляшки, вискочила людина в рясі монаха. Білизна ряси суттєво вирізнялася із загальної картини запилюженого одягу. Коло помітно розширилося, влаштувавши для культиста своєрідну сцену.

– Панове, ви обрали хибний шлях. Варто краще думати над тим, куди ви йдете, – вимова мужчини була спокійною та голосною, нагадуючи молитву, або настанову від гуру. Що ще раз підтверджувало вибір одягу.

– Ви нас з кимось плутаєте. Ми скромна компанія торговців і йдемо за товаром. Можемо заплатити, щоб ви нас пропустили, – Альфред намагався бути м’яким і згладити якомога більше гострих кутів.

– Я знаю, хто ви та хто ваші супутники, пане Гудвіне. Вам не вдасться нас надурити жодними трюками, – відповів монах.

– Ну тоді ви знаєте, що буде за моє вбивство. – останній козир в рукаві капітана – погрози переслідуванням.

Вбивство дипломата королівської служби Леорії будь-якого рангу не проходило непоміченим. Винуваті завжди каралися. І обіцяні покарання зазвичай виявлялися дуже страшні. Корона цінувала відданих робітників, тому інакшого варіанту не передбачалося.

– Нам не буде нічого, – непохитно запевнив нападник, – Взяти їх, карту мені, а гроші вам. В живих не лишати нікого.

Коло знову повернуло колишню форму, та ще й почало звужуватися. Відкритий напад видавався марним, бо ворожі лучники швидко перетворять кожного на решето. Особливо, коли проти одного твого боєздатного бійця у ворога їх п’ятеро і здоровенний голем. Але соратники заважали лучникам поцілити і організованістю тут не пахло. Та ніхто не звертав уваги на ці дрібниці, бо трохи не до того.

– Якщо в когось є ідеї, то можете втілювати ті в життя негайно, – вперше в житті, а можливо і не вперше, посада головного не приносила жодної користі для Альфреда. Він опинявся в таких ситуаціях частенько, та роки роботи в кабінеті стирають з пам’яті всі невдачі, лишаючи на поталу моменти самолюбування та перемог.

– А взагалі нормально, що старий почав світитися? – Мортімер, як спостережливіший та гіперактивний, встигав дивитися навсібіч і підмічати найменші зміни.

– Лягайте! – наказ Річарда, через можливості його голосу, почули лише ті, хто стояв поряд. Це і зіграло їм на руку.

Світло зі старого чарівника почало рости і розлітатися в усі сторони. Неочікувана зміна яскравості навколо послужила сигналом до дії для нападників. Голем замахнувся, прицілившись дубиною в сферу, котра все наростала. Ворожі лучники відпустили тятиву. Все відбулося буквально за долі секунди. Прослідував потужний вибух, в центрі якого опинилася наша група. Хвиля від вибуху розкидала дальнобійний загін з дерев і відкинула кожного за поле видимості. Кам’яний монстр розлетівся на друзки, закидавши частинами тіла власних напарників, деяких навіть вбивши. Бандитам, котрі стояли найближче, пощастило не так сильно. Від бідолах залишилися тільки бризки на деревах та одязі колег. То було останнє, що нагадувало про їхнє існування. Дієздатним лишився тільки монах. Тому пощастило, бо весь удар забрало на себе кам’яне одоробало. Зрозумівши, що втратив позиції, той з усіх ніг дременув.

– Ельфійко, він тікає. Стріляй в ноги, – сказав головний шпигун.

Фел зняла лук і повільно дістала дві стріли. Натягнувши тятиву, вона вирішила трошки почекати. Виглядало не зрозуміло, чому дівчина зволікає. Альфред вже збирався обурюватися, чи перехопити лук і зробити все самому, та крадійка відпустила пальці. Наконечники стріл миттєво вп’ялися під коліна культиста. Крик заповнив округу, налякавши залишки птахів, які стійко лишалися після безладу зчиненого вибухом Пацифікуса. Незнайомець валявся і стогнав від болю, поки група оточувала його.

– Хто ти і що вам потрібно від нас?

– Я з ордену. Мені наказано перекрити вам… – зізнання обірвала стріла, що прилетіла йому прямо межи очі.

Відпрацьованим сотні разів рухом Мортімер кинув маленький ніж в того, хто стріляв. Командир тільки встиг випалити «ні», але тіло лучника вже падало додолу.

Альфред обшукав труп і знайшов лише записку. Папірець говорив «Ми зобов’язані зупинити їх, в ім’я наших володарів та вічної місії. Винайми когось. Ти необмежений в ресурсах. Ніякої пощади!». Жодних зачіпок це не дало. Зрозуміло лише одне – хтось почав на них полювання.

– Хтось бачив малюка? – Рандольф оживився, повернувшись в життя команди.

Річарда знайшли поза коляскою вчителя. Бліде обличчя перекосив біль. Біляве волосся ледь-ледь ховало очі, з яких вервечкою текли сльози, розмиваючи пилюку, що піднялася після вибуху. Хлопчина сидів і тримався за ліву руку. Він шепотів під ніс якесь заклинання. Рука була схожа на дивний фарш, і з неї рясно текла кров. Ельфійка скривилася від жаху, а інші жалісливо дивилися на юнака.

– Як таке сталося? – поцікавився командир.

– Це Пацифікус. Вас заховали підлокітники повозки. А я тримав вчителя лівою рукою, щоб заспокоїти. Вперше було так сильно. Зрідка він скидає магічну енергію викидами, та таких сильних не відбувалося, – слова переривалися хлипанням, він неначе задихався, у спробах вичавити з себе хоч літеру. Далі ж молодий чарівник розплакався, а його мова перестала бути схожою на щось зрозуміле.

– Ну все, тихо, малюче, все добре. Ти впорався, – втішав його рудобородий коваль.

– Ельфійко, піди відірви великий шматок ряси того монаха, це єдина чиста тканина тут. Напівкровко, принеси якісь дві дерев’яшки, щоб зробити фіксатор. А я поки промию рану. Не можна, щоб хтось вмер від втрати крові. Ще навіть двох тижнів не пройшло.

Ніхто досі не звик до постійних команд Альфреда, та кожен побіг виконувати наказ. Слухняність точно не з поваги до командира, скоріше в подяку чарівнику та його учню. Повернувшись з необхідними речима, всі прийнялися допомагати. Фелікайт спорудила підтримуючу пов’язку з палок та полотна. Юнак все ще шепотів закляття, котре допомагало стримувати біль та кров. Один з численних випадків, коли Річард ненавидів себе за те, що не довчився.

Лікувальні заклинання дуже дієві і подібні поранення можна було б, якщо не залікувати миттєво, то хоча б привести в нормальний вигляд і стан. Але ніхто не звинувачував його, бо потрясінь на сьогодні вистачало. Та і юнак проявляв достатньо завзятості та хоробрості.

Закінчивши з потерпілим, компанія рушила далі. Позаду залишалася купа трупів на поталу крукам та бозна ще яким хижакам. Зі стану занепокоєння вони перейшли у стан глибокої задумливості. Кожен думав про щось своє і обговорювати те, що сталося, нікому не хотілося. Альфред, наприклад, не розумів, в яку перипетію він встряг. Фелікайт роздумувала про новий особистий рекорд дальності пострілу. Влучно запустити дві стріли на триста метрів то вам не жарти. Рандольф взагалі не хотів думати про сьогоднішній день, тому що отримав удар по самолюбству та хоробрості. Молодий чарівник боявся, що залишиться без руки. Про що ж думав наставник, важко зрозуміти, як мінімум, через заплутаність думок старого. І тільки Змій йшов, насвистуючи відомий лише йому мотив, що відганяв будь-яку думку в радіусі знаходження.