Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Невловиме дещо неслося крізь лісові пейзажі. Навіть найбільш уважний спостерігач не зміг би сказати, що то. Швидкість здавалася неймовірною. Але дарма вони так неслися. Повільний рух відкривав прекрасні картини навколо.

Попереду сидів задоволений бородатий старий. Він насолоджувався легкими стражданнями компаньйонів. Страх перед швидкістю немов підживлював чарівника.

– А ти міг би обережніше їхати? Мені вже чотири гілки прилетіло по обличчю, – Мортімер намагався заглушити шум вітру, тому, як міг, підсилював голос.

– Будеш скиглити, прилетить гілка побільше…і підеш пішки, – ледь чутний злісний смішок супроводив погрози. Пасажир одразу зрозумів, що бурчати не варто.

Непрохідні зарослі змінювалися одна за одною. Здавалося, з таким ентузіазмом можна пролетіти весь континент за годину. Ось вона, повна сила чародійських вмінь. Чиста магія, що виринає з кінчиків пальців і змінює світ під твоїми ногами.

На такій швидкості важко щось розгледіти. Дерева, котрі мелькали повз, могли викликати лише запаморочення в голові та шлункові розлади. Тому любуватися оточуючим світом ніколи. Хіба що на свій страх і ризик.

Компанія ось-ось мала наздогнати товаришів. Довгий час вони рухалися врізнобіч, та відстань між ними швидко скорочувалася, завдяки колісниці чарівника. Проте, на горизонті ніхто не з’являвся.

– Стій! – закричала Фелікайт.

– Що? – Пацифікус добре відповідав терміну «старий чарівник», тому часто страждав скаргами на слух. Від нарікань на хворі суглоби його оберігала відсутність необхідності ними рухати.

– Гальмуй! – повторила дівчина, переходячи на крик.

Різкий звук оглушив пасажирів, але це виявилося не найстрашнішим. Відсутність ременів безпеки могла позбавити їх пари цілих кісток, якби маг не притримав компанію чарами. Майже притримав. Можна сказати, втримав всіх, окрім Морта.

Вбивці пощастило вилетіти з місця і відправитися у вільний політ. Від травм Змія врятували лише гарна реакція та вміння вчасно групувати тіло. Чоловік приземлився на ноги, перекотився і відбувся лише невеличким вивихом. Не найгірше, що сталося з ним за останні місяці.

– Ти хотів мене вгробити. Старий маразматику, клянуся, я коли-небудь тебе приріжу, – зрозуміло, чому він метушився. Швидкість, з якою він нісся до всіх, також логічна. Та його ніхто не хотів слухати. Тому чергова блискавка полетіла в бік Мортімера. На цей раз слабенька.

– Заціпся, я не встиг. Хоча зізнаюся, твій політ приніс мені задоволення, – наздоганяючи електричний розряд, продовжив маг.

– Досить! Вас не насторожує те, що зупинилися ми в декількох метрах від краю величезної воронки? Все і так скінчилося непогано. Краще ти один травмуєшся, ніж ми всі загинемо. Ти ж навіть не забився, – тикаючи пальцем в бік вбивці, ельфійка поспішила перебити пусту балаканину.

Переживши декілька чергових зачинів на перепалку, група вирішила оглянути галявину, на якій опинилася. Громадна вирва прикрашала собою луг. Яма мала в діаметрі кроків вісімсот, якщо не більше. І без того страшну картину довершували криваві плями та туші корів. Радувало, що хоча б пастух зміг уникнути долі власного стада. Напевно, бо тіла не видно, отже він втік.

– Мені одній здається, що це діло рук наших?

– Не одній, та як таке сталося? – поцікавився четвертьельф.

Пацифікус не поспішав втручатися в діалог. Чарівника більше цікавило не «хто?» і не «як?», а стояло питання «що?». Тому він бадьоро помчався в центр провалля. Настільки бадьоро, наскільки міг дозволити у власному стані. Захопивши дорогою учня, він почав проясняти, як до такого стану дійшла галявина.

– У тебе з собою є кристали? – в наказовій формі звернувся він до Річарда. Хоча здавалося, як в запитання впхнути наказ? Та старий зміг.

– Ні, вчителю.

– Як ти взагалі збирався, ми ж не на прогулянку вибралися?

– В мене в сумці лише ваші записи, трохи ліків та їжа для вас…здавалося, що нічого більше й не треба. Ваш стан не дозволяв мені…– дивовижна здатність багатьох людей – виправдовуючись, переходити на тихе бубніння собі під ніс, і юнак володів таким талантом в повній мірі.

– Ех, – старий зібрався лаяти непутящого підопічного, та потім зрозумів, що агресія недоречна. Малюк все таки доглядав за ним довгий час. Треба поважати його зусилля. Тим паче, він і не мав тягнути з собою все магічне приладдя на світі.

На краю вирви, немагічна частина загону закидувала один одного версіями. І припущення були істинно дивовижними. Від метеориту до нападу культистів. Природньо, що пояснення без доказів нікого не влаштовували. Та вони допомагали триматися в тонусі, ну і скоротати час.

– Щось вже відомо? – нетерплячість Морта дійшла до свого апогею десь на шостій хвилині від початку пошуків. Йому необхідні були відповіді і, схопивши подругу за рукав, він підлетів до мага.

– В мене немає потрібних інструментів, тому сідайте, це надовго.

Не лишалося нічого іншого, окрім як розвернути невеличкий табір. Дуже доречно. Хто ж не захоче відпочити після довгої дороги на чудному апараті, сидіння котрого пристосовані хіба для тортур інквізиції. І поки Пацифікус виписував кульбіти руками, тараторячи щось незрозуміле, інші вирішили зробити багаття. Організувати його не важко. Після того, що сталося, сухі та повалені дерева повсюдно валялися як навколо, так і в межах гігантського урвища.

Табір створився напрочуд швидко. Чи то вже всі звикли до їх створення, чи то справа в тому, що Річард тепер міг тягнути стовбур цілого дерева однією рукою. Звичне багаття та похідні страви – для когось романтика, а комусь побут. Тим паче, треба трохи поспати. Довга дорога в незручних умовах мало чим налаштовувала на відпочинок.

– Мені здається, чи я покриваюся інієм? До зими далеко і ми в центральних широтах, – Мортімер і хотів було нарешті не акцентувати уваги на відхиленнях в реальності та подрімати, але неприємний холод забирав і цю можливість.

– Залишкова магія. Великий викид енергії залишає слід в просторі, – як і багато попередніх разів, юний чарівник поспішив пояснити.

– А, ну зрозуміло, я пішов спати он під те дерево. Не сумуйте тут, – вбивця вказав пальцем на одне з вцілілих дерев за межами провалля.

Годину за годиною Пацифікус розсікав руками повітря. Навколо вже з’являлася синюшна аура. Одному йому відомо, як важко даються ці магічні зусилля. Колись найвеличніший з магів розгубив усі незліченні знання.

Роки в несвідомому маренні не пройшли непомітно. Голова може пам’ятає, та руки не завжди слухаються. Так, він все ще чудово кидав невеличкі блискавки і створював телекінетичні хвилі, але щось з курсу складніше давалося через сильне напруження. Хоч він і старався не показувати знесилення та незнання.

Зараз на старому лежав тяжкий вантаж. Треба розрізати простір і час, відновивши ниті подій. Не найпростіше із занять. Тому так багато часу і потрібно. Добре, що поряд немає колег чародіїв, що могли б його попрікнути. А вдарити обличчям в бруд перед учнем, що навіть не завершив початковий рівень навчання, не страшно.

Синя аура ставала все більшою. Переливаючись на сонці всіми знайомими оку кольорами і декількома незнайомими, вона дивовижним чином породжувала не тільки світло, але також і тепло. В один момент крізь щілини в зовнішній світ почав просочуватися густий дим. Першою його жертвою стало багаття, котре згасло, лише зіткнувшись з агресором. Магічний туман почав займати весь простір урвища, перетворюючись на чіткі фігури минулого.

– Підходьте всі. Зараз ми побачимо, що тут сталося, – рухом вказівного пальця Пацифікус кликав компанію в центр.

Фелікайт замислилася. Звичайно, присутність кожного була необхідною. Це допомогло б в обдумуванні подальших дій. Але до четвертьельфа, котрий спав вдалині, мінімум чотириста кроків. Схопивши невеличку палку, що лежала поряд, дівчина замахнулася і відправила її в політ. Ельфійський зір в купі з багаторічним досвідом лучниці спрацювали на ура. Після гулкого звуку удару почулися прокльони та нецензурні слова, а це означало, що вона потрапила точно в ціль.

– Та що ж таке, може мені хтось дати відповідь? Ви взагалі хочете, щоб від мене живого місця не лишилося? – звучало з краю урвища. Звичайно, Морт казав зовсім не те. Та щоб донести думку, достатньо даних приблизних слів. У реальності промова на дев’яносто п’ять відсотків складалася з лайки.

– Спускайся давай, чарівник закінчив, – в голосі Фел звучала легка досада. Незрозуміло, це досада від того, що компанія дуже мало відпочивала, чи розчарування від того, що дровиняка потрапила не в голову. Проте, легкі нотки мало хто помічав.

Їдкий дим вже заповнив увесь кратер. Чудні фігури перетворювалися на корів та знайомі силуети Альфреда, Лиса, та Рандольфа, котрий влаштував забіг. Смішні побігеньки швидко перетворилися на картину страху та агонії. Біль відчувався навіть в нечіткій проекції. І як в реальності, все швидко перервалося, коли героїв засмоктало в невідому воронку. Туман розсмоктався і товаришам лишилося тільки обдумувати побачене.

– Хтось зрозумів, що відбулося? – питання, що крутилося на вустах у кожного, пощастило першому випалити Мортімеру. Ну а кому ж іще, як не найменш стриманому учаснику загону?

– Я не знаю, що з ними сталося. Впевнений в одному, що то якось пов’язано з Його силами та їхньою втратою, – хоч чарівник являвся єдиним, хто розумів щось в магії та чародійстві, з їх божественними проявами він не стикався. До сьогодні так точно.

– Учителю, та куди вони телепортувалися? Це ж була телепортація? Не зовсім природня, але телепортація? – з моменту повернення наставника у власний розум, Річард вперше спробував чомусь навчитися, або задати питання, пов’язане з магією.

– Так! Я б міг виявити, куди наші товариші направилися, та не маю необхідних речей. Тому відпочивайте, а я продовжу.

Усі повернулися до попередніх справ. Сиділи, лежали, їли та начищали зброю. А що ще робити в таких умовах? Містеру Істлайту ж доведеться декілька годин підряд розмахувати руками, концентруючи навколишню магію на кінчиках пальців.

Якщо задуматися, всі маги континенту досить уразливі без своїх інструментів, без широких кабінетів і купи інвентарю. Магам Гномської школи ніяк не обійтись без коштовних металів та дорогоцінного каміння. Маги Ельфійського ковену дуже залежні від місць сили та амулетів. Пустельні шамани нікуди не виходять без своїх зіллів та трав. Північні ж чарівники дуже прив’язані до кристалів та інструментів, створених з них.

Магія в цьому всесвіті дуже обм’якла. На поталу зручності чародії поміщають свою міць в речі. Уже не зустрінеш чудотворця, котрий міг би руками рухати гори та розділяти океани. Затишок захопив їх і став головнішим за потужність.

Пацифікуса осінило. Він напружив залишки пошкодженого старістю та хворобою мозку, згадуючи сотні талмудів, що прочитав за життя. «Тунелювати простір, повторюючи шлях телепортації, легше за все, маючи річ попереднього телепортера, або щось, що зберегло його енергетику.», – сплило в його голові.

Портал створював знайомий усім їм бог, тож треба річ, котра належала йому. Тільки де ж взяти ту річ? Без неї відкриття воронки займе цілу вічність. Хто знає, що відбудеться за цей час з тієї сторони. Невідомо, куди їх затягнуло. Варто поспішити.

До чарівника швидко дійшло, що можна використати не тільки річ попередника, а і річ, котра накопичувала його енергію. Така штука в них якраз була.

– Річарде, негайно сюди! – закричав вчитель.

Не дивно, що захочеться кричати. Важко не підвищити голос, коли декілька годин розмахуєш руками і навіть не наближаєшся до необхідної цілі. Майже не наближаєшся.

Той тільки встиг заснути, тому не дуже радів різкому пробудженню. Старі маги вміють не спати місяцями, а молодий організм потребував відпочинку. Він протягнув нову руку для подальших експериментів.

Металевий, як назвали б це в нашому світі «протез», вражав своєю дивакуватістю. Кожна частинка предмету виблискувала всіми кольорами веселки, всотуючи енергію з повітря. Невідомий науці та магії сплав робив технічний агрегат легким та міцним. А перехід від неживої частини руки до живої неможливо розгледіти. Чари, котрі йшли зсередини, ніби розмивали всі обриси кордонів, тому рука здавалася єдиним цілим з господарем.

Безцеремонно підтягнувши до себе підопічного, Пацифікус приступив до чародійства. Кисть юнака почала пручатися впливу, але випробуваний досвідом маг не звертав на це уваги. Нехай доведеться витратити багато часу та зусиль, але такий метод швидше.

Доки маги колупалися у просторі та часі, намагаючись зв’язатися з другою частиною команди, решта компанії всілася на краю урвища. Вони довго мовчали, відчищаючи зброю та одяг. Аж поки Фелікайт не заговорила.

– Думаєш, з ними все добре?

– Ти ж мій сентиментальний пиріжечку, – Мортімеру нарешті випав шанс повернути подрузі знущання, хоч він і не вкладував у нього якусь образу.

– Ей, я переживаю за гроші. І взагалі, змінимо тему. Що збираєшся робити після всієї цієї заворушки?

– Куплю невеличкий будиночок в центрі Фолкхарту, є в мене один на приміті. А потім відпочину і займуся справами. А ти?

– Продовжу шукати пригод та артефактів на свою голову. Але спочатку добре погуляю в Фолкхарті.

– Гарні плани, – вбивцю дивувало, що дівчина ні з того, ні з сього почала розмову, бо вона мало коли бувала відвертою та відкритою. Та він з тих, хто ніколи не впустить шансу побалакати, тому швидко відкинув подив.

– Як думаєш, ще побачимося? – питання, що вибило з-під ніг Змія останню землю, прозвучало так само раптово, як і вся розмова.

– Мої двері завжди відкриті для тебе, – чоловік встав, щоб розім’яти ноги і направився в бік привалу, випаливши на останок, – Фел, не намагайся бути такою беземоційною, від стримування може і розірвати. Тим паче, тобі личить!

Підмигнувши, Морт ледь стримував сміх від власної серйозності та солодкоголосся, тому поспішив до залишків багаття. Не хотілося псувати момент зв’язку. До того ж, на горизонті знову замайорів шанс отримати в ніс від ельфійки, котра могла подумати, що той насміхається. Особливо незручно, коли це не так.

Долоні мага закрутилися в танці, складуючись в цікаві форми та символи. З кінчиків пальців тоненькою цівкою почали пробиратися стародавні руни. Знаки охоплювали протез, захоплюючи той в кільце. Хвилина за хвилиною, літера за літерою, поки всю руку не обплутало ланцюгом різних знаків. І ось, коли ритуал завершився, сталося очікуване. Руни заметушилися. Відлітаючи від руки, вони перетворилися в коло світла. Світло стало вихором, по інший бік котрого виднівся далекий гірський пейзаж.

– Збирайтеся, треба рухатися, – підганяв всіх містер Істлайт. Йому і самому не завадило б поспати. Виснажений від чарування, він все ще рвався в бій. Ним рухала єдина думка: «Якщо створіння викликало такий вибух, звільнивши лише краплину сил, то який сплеск енергії викличе подальша втрата сил?». Ну і спати в зруйнованому світі не дуже хотілося. Відверто кажучи, не дуже б і вийшло.

Фелікайт та Мортімер збирали речі. Річард радів, бо більша активність, ніж в колег, і магічна прохолода навколо додавали бадьорості. Проте, група все одно нагадувала сонних мух. Закидуючи пустий, порівнюючи з початком походу, багаж на транспорт старого, вони без особливого бажання полізли в портал.

– Без здорового розуму ти відкривав портали швидше. Можливо, не твоє – знаходитися при тямі? – ядовито кинув наостанок вбивця, переступив край порталу і сховався в його глибинах.

Інші прослідували такому ж прикладу. Один за одним застрибуючи в невідомість та поспішаючи на зустріч новим пригодам. Або ж продовженню старих перепитій? Перед закриттям магічних воріт з глибини можна було почути жалісне «Та досить твоїх клятих блискавок…я ж пожартував». А на рівнину знову спустилася тиша. Навіть паранормальне урвище і навколишній безлад не завадили їй захопити все в свою владу.