Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Роща, де починалася подорож в потойбіччя, зовсім не змінилася. Компанія пропала всього на кілька хвилин. Тепер портал випльовував героїв зі скаженою швидкістю в прекрасний і повсякденний світ. А єдиний, хто міг зрадіти їм, висів зараз у відключці вниз головою на дереві. Наявність спостерігачів мало хвилює, коли врізаєшся в навколишні дерева. Однісіньким, хто приземлився вдало, був Лис.

– Ах, свіже повітря. Як гарно! Яка краса, – вперши руки в боки, боженя глибоко вдихав. Під крики пролітавших повз рятівників він намагався насолоджуватися першими хвилинами волі.

Пацифікусу пощастило більше за всіх, тяжка колісниця одразу притягнула старого до землі, перервавши політ. Решта виявилася не такими щасливчиками. Не дивно, коли залізаєш до магічного порталу маленьким ключиком, а вилітаєш здоровенною гуманоїдною тушою, важко витримати розгін. Альфред і Рандольф розлетілися кущами. Розторопніші вбивця з крадійкою змогли пом’якшити удар, та все одно не уникнули пошкоджень. Юний Річард завдяки обновці зміг просто повиснути на дереві.

Лис же встиг надихатися і прийнявся роздивлятися монаха на мотузці.

– Шановні мої, а ви б не могли підійти всі сюди? – бог поважно звернувся до нових супутників, хоч ті і не поспішали виконувати накази.

Маленький червоний дракоша спішив допомогти кожному підвестися, наче боявся гніву господаря. З його габаритами та зростом картина виглядала надто потішно та комічно. Зібравши свої тіла з околиць, мандрівники поспішили на виклик.

– Що ти там ще хочеш? – не витримав Мортімер. Він тримався за бік, бо ниючі від удара об дерево ребра не давали спокою. Не найсильніша травма за останній час, але неприємно.

– Хто це? – показуючи на культиста, поцікавився він.

– Ці сектанти переслідували нас протягом всього шляху. Цей їх головний, або і ні, я не знаю, – спробував пояснити шпигун, струшуючи листя з камзолу.

Божественний в’язень швидким рухом подарував монахові ляпаса. Коли не спрацювало, він повторив процедуру декілька разів, доки той не отямився.

– А, чудовисько! – закричав зв’язаний чоловік.

– Агов, агов, замовкни, – черговий ляпас зустрів голову бідолаги. Удар без сумнівів мав успіх, хоч і не такий, як очікувалося.

– Ви випустили демона. Покарання на наші голови!

– Так, якщо ти зараз же не поясниш, що ти верзеш і що означають знаки на твоїй робі, то я перетворю тебе в ропуху.

Погрози, як і завжди, давали необхідний вплив. Підвішений почав нести незв’язну нісенітницю. Хоча в ній відслідковувався певний сенс. Орден був створений на зорі часів, в далекі ери зародження розумних рас. Невідоме знамення проголосило появу таємного культу. Мета культу – зберігати світ від повернення могутнього зла. Ну, їм так сказали. І всі тисячоліття вони відповідально виконували свій обов’язок. Монахи запустили щупальця в кожнісіньку сферу життя континенту, в кожну державу та кожну структуру. Як повелів їхній бог-господар.

– І ми справлялися, доки не прийшли ви. Наближається кінець всьому живому.

– Ой, все, ти мені набрид, – Лис змахнув долонею і клацнув пальцями, але чари не відбулися. Тоді він постукав по долоні, неначе та була старим телевізором. Тільки з третього разу культист перетворився на ящірку, що і допомогло йому швидко втекти.

– Ти обіцяв його не перетворювати, якщо все пояснить, – взбунтувався Альфред, що тільки-но став відходити від наслідків телепортації. Його не влаштовувало коли хтось не дотримується власних слів.

– Не перетворювати в ропуху, про ящірок мова не йшла. Тим паче, я хотів в білку. До біса фанатика! Треба поспішати в божественний вимір, бо я втрачаю сили. Взагалі не відомо які сюрпризи в цьому світі могли влаштувати любі родичі, – паніка на мордочці легко помічалася і він вже не виглядав таким впевненим, як до цього.

– Е, ні, ти нікуди не підеш. В мене доручення доправити тебе до Східних гір, згідно пророцтву. А оскільки попередні частини передбаченого збулися, то сумніватися не доводиться – нам точно туди. А я дуже не люблю залишати накази невиконаними.

Лис єхидно посміхався. З яких пір бог мав слухатися якогось смертного? Він навіть не хотів карати шпигуна за зухвалість, настільки смішною виглядала витівка. Але через декілька секунд хвостатого змусили передумати. Направивши руки в сторони, він спробував перенести себе в простір, де проживали боги. Та дорога виявилася для нього перекритою. Навіть напружившись, той не зміг відчути, де знаходиться божественне потойбіччя.

– Добре, ти переміг. Веди мене в свої гори і негайно, – вухастий втрачав сили з неймовірною швидкістю. Всі магічні штучки, до яких він звик в тюрмі, тут працювали через раз, або взагалі не вдавалися. Вибір очевидний – якщо пророцтво і помиляється, то хоч якесь зерно правди в ньому має бути. Тому, треба вирушати.

Група виснажена і знесилена. А тепер їх знову женуть в дорогу. Ніхто не хотів рухатися швидко, особливо без привалу та відпочинку. Кожен бажав хоча б декілька днів посидіти біля багаття, поїсти супу, що приготував гном, та просто потеревенити. Компанія зібралася, щоб обговорити бодай якийсь план подальших звершень. Раптово Альфред почав:

– Отже, Рандольф зі мною поведе цього божевільного в гори. Інші можуть бути вільними. Повертайтеся до Фолкхарту, чи куди хочете. Я видав наказ і за цією інформацією ви знайдете те, що обіцяно у винагороду, – чоловік протягнув невеличкий папірець, де жахливим почерком була надряпана адреса.

– Взагалі-то ми думали…– багатозначний та серйозний погляд командира швидко змусив Мортімера змовкнути.

– І як же ми їх відпустимо, вони нам потрібні? – оскільки старий гном був не з тих, хто розуміє натяки, йому погляд капітана нічого не говорив.

– Повір, вони не пропадуть, це вже точно. Наказ не обговорюється. Прощавайте, – рішучість в очах проглядалась беззаперечна. Буяючий вогонь всередині казав, що якщо в цієї людини є план, то краще з ним не сперечатися. І шпигун сумував за схожими відчуттями, котрі, як здавалося, стали його покидати.