Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Наукова спільнота відомих рас і народів сходиться на тому, що цивілізованому світу близько п’ятнадцяти тисяч років. Звичайно, планета існувала і до того, проживши не один десяток тисячоліть, але саме прояви сучасних цивілізацій з’явилися порівняно не так давно.

Щоправда, декілька останніх тисячоліть, активність сконцентрувалася на невеликих територіях, подарувавши іншим землям статус загублених, недосліджених просторів. Таке розселення відкривало великий спектр можливостей для всіляких чорних археологів, розкрадачів гробниць і простих шукачів пригод. До занедбаних міст нікому не було діла, тож можна тягнути звідти все, що не приколочено до підлоги. А з гарним інструментом і те, що приколочено, винести не гріх.

Перекупника для таких товарів знайти легко, на відміну від самих товарів. Бо все, що було на видноті і «погано» лежало (а краще сказати «лежало спокусливо») вже давно розтягнули по приватним колекціям, або воно було знищене. А ганятися за привидами та чутками – сумнівне задоволення.

Мало хто ладен прочісувати тисячі гектарів заради старого храму, або піраміди. Та знайти карту, що вела до них, хотів кожен. Ельфійка Фелікайт якраз змогла знайти одну. Вона перехопила старий манускрипт у знайомого торговця. Шлях достатньо легкий і лежав на північ від Фолкхарту. Біля північного кордону Леорії колись жив стародавній орден монахів, що зберігав давні реліквії.

Монахи й справді там жили. Просто жили. Неначе мухи на мед, орден спокусився скарбами, котрі лишили гноми в цій місцевості. І лише через покоління, нащадки перших ченців, які знайшли закинуте поселення гномів, забули про скарби і почали молитися величезній статуї бородатого воїна. Вони вважали його богом війни, хоч на правду, то виявлялася статуя гномського володаря цих земель. В цих невисоких скелях було мало дорогоцінного каміння і з часом гноми покинули збіднілі землі, переселившись на схід. А от монахам місцевих скарбів вистачало, тому вони і оселилися тут, накоплюючи та оберігаючи віднайдене.

Для успішної крадійки, хоча вона і не любила це звання, досить передбачливе завдання. Заходиш у катакомби і виходиш з повними руками всілякого краму. Завдяки такій впевненості дівчина взяла з собою мало провізії та екіпірування. Дорога від Фолкхарту займала всього чотири дні пішки, якщо не поспішати, а від найближчого поселення години три навпростець. З нею був вірний лук та заточений ніж, що ще треба шукачу скарбів?

Після того, як Фел покинула рідний дім, пошук загублених скарбів став її звичним заняттям. Не сказати, що їй не подобалося, та вона не до того прагнула спочатку.

Задовольнятися доводилося не багато чим, хоча б через відлюдницькі нахили. Вподобання йшли від походження дівчини. Важко влитися в суспільство, коли народилася в общині ельфів-затворників. Особливо важко, якщо твоя община ще й закоренілі расисти. Схожі групи з’явилися одразу після Великої війни. Не всі хотіли миритися з правилами, що встановилися перемир’ям. Зарозумілі ельфи не могли прийняти людей та інші «нижчі раси», тому пішли в ліс і заснували там поселення. Спілкувалися містечка лише із сородичами та приїжджими торгівцями своєї ж раси. Єдине, що допомагало підтримувати зв’язок із зовнішнім світом.

Коли ростеш в схожих місцях, то важко приймати інших створінь, а особливо сучасні мультикультурні міста. Але Фелікайт захотіла та змогла дати тим шанс, за що і поплатилася місцем у сім’ї. Батько і чути не хотів про бажання дівчини подивитися світ, чи сусідні міста. Втомившись від постійних повчань та філософських промов про вищість та культурність ельфів, вона зібрала речі і втекла з рідного дому.

Спочатку складно знайти власний шлях, коли не знаєш, куди рухатися та з чого почати. Все ж вона впоралася. Ліс став її домом, він давав їжу та дах над головою. Однак дівчина хотіла більшого. Фелі прагнула пригод, шумних міст та нових викликів. Тут вона на практиці зрозуміла, що життя в лісі подарувало їй небувалу спритність. Поневіряння закинутими місцями підносило цікаві знахідки, такі, як закинуті міста та храми. У них ельфійка й назбирала невеличку колекцію реліквій.

Такими Фел згадувала перші кроки. Їй подобалося згадувати, особливо на шляху до нових пригод та свіжих розкопок. Ось як зараз. Проводячи пальцями по вірному луку, дівчина згадувала срібні чаші зі стародавнього ельфійського храму. Перша коштовна здобич. Костюм був спільним доходом з пустельної гробниці і пограбованого купця. Пам’ять – важливіше речей. Та деякі знахідки крадійка все таки лишала собі.

Зараз же її цікавив магічний рубін «тисячі копачів». Здоровенний, розміром з людську голову. Принаймні, карта обіцяла таку знахідку. Місто древніх гномів, з часів, коли ця раса підкорювала північ. Дивно чути про гномів, які поселялися не в горах, а займали невеличкі скелі. Та що поробиш, стереотипи не завжди правдиві.

На місці вона помітила, що там вже йдуть розкопки. За хаотичністю табору і постійною лайкою можна зрозуміти – це мародери. З ними можна розібратися, навіть необхідно. За роки власної діяльності Фел створила певний кодекс, котрого дотримувалася. Звичайно, то відбулося не одразу. Спочатку, на першому місці стояли гроші. Коли з грошима справи покращилися, на перший план вийшла честь. Тоді стало менше вбивств. Дійшло до того, що частина знайденого добра віддавалася на благодійність до музеїв. На крайній випадок продавалася перевіреним колекціонерам, які точно відкривали доступ реліквій простому люду.

Та деякі загублені місця вже були віднайдені грабіжниками, чорними копачами чи мародерами. З такими можна погратися і навіть вбити. Ці потвори не враховували історичну цінність знахідок. Їх цікавив виключно легкий заробіток. Часто вони руйнували барельєфи, нищили поховання, а іноді навіть переплавлювали ювелірні вироби в цільні злитки, щоб легше було продати.

По-перше, дівчина зняла вартових. Двома швидкими пострілами було вбито двоє з трьох. Останнього не варто вважати везучішим за товаришів, бо він помер від ножа на півхвилини пізніше. Фелікайт не подобалося знаходити когось на місці своєї роботи. Особливо бандитів та мародерів, а не вчених. З вченими, працівниками університетів і магами (часто це одні й ті ж спеціалісти) можна змиритися, чи домовитися. Розбійники ж вбивали естетичність процесу. Доводилося відволікатися на вбивства, або, за гарного настрою, на ігри з жертвами.

Та, робота є робота і вона увійшла всередину. У ніс одразу вдарив їдкий запах сірки, що тільки більше розізлило крадійку. Бовдури використовували вибухівку, щоб розчищати завали. Дівчина неслася коридорами, не відволікаючись на фрески та барельєфи, лише зрідка сповільнюючись, щоб позбавити чергового бандюка життя. При всьому бажанні, ті не могли протистояти їй ніяк. Неповороткі дуболоми не встигали відреагувати на дії Фел.

Останній зал виявився напрочуд величезним. В центрі виднілася статуя гнома, що тримав меч. Руків’я меча прикрашала інкрустація з обіцяного картами рубіну і декількох маленьких камінців. Вибивалася з прекрасної картини лише ручища, котра сокирою пробувала вибити коштовності.

Ельфійка намагалася спостерігати за живописною картиною потуг паскудника. В голові боролося дві думки. Одна – вбити його тихо. Інша – вказати головорізу на криворукість, попутно, згадавши всіх його родичів в дуже невигідному світлі. Перемогла лінь. Дівчина просто всадила мародеру стрілу в ліве вухо. Демонстративно переступивши через труп, вона дістала кинджал і прийнялася обережно виколупувати коштовне каміння. Кожен невеличкий ритуал супроводжувався лайкою в бік бандитів.

Набивши рюкзак і розчистивши декілька камер гробниці, вона з ентузіазмом направилася подалі звідти. Насвистування допомагало вирішити, кому здати неперевершену здобич. Глибокі думки відволікли дівчину від величезного кулака, що прилетів в обличчя біля виходу з розкопок. Фелікайт не встигла прийти до тями і відчула болючий укус в області шиї, після якого прийшла темнота.