Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Головний шпигун Леорії вийшов з лікарні коли сонце давно перевалило за південь. Він все ще не розумів куди, а головне нащо, йому рухатися далі. Відчуття, що все давно вирішено за нього ставало дедалі більшим і більшим. Невизначеність втомлювала, і чоловік хотів просто завершити з цим повернувшись до звичного укладу речей.

– Пане, вибачте, пане, – ледь чутно, Річард намагався привернути увагу нового, поважного знайомого.

– Альфред, – втомлено протягнув він.

– Добре, сер, містер Альфред.

– Просто Альфред. Ти щось хотів? В мене дуже мало часу, тому одразу до справи.

– Ви ж шукаєте Його, я правильно розумію?

– Кого Його, можеш пояснювати точніше?

– Того, хто перетворив вчителя в божевільного, якого Ви бачили.

– Нічого не зрозуміло. Швидко, що ти хочеш?

– Я хочу, щоб ми відправилися з Вами на пошуки і допомогли, – хлопчина казав з великою долею надії в голосі, яку важко було не помітити.

– До побачення! Не може бути і мови про вашу участь, – приязність чоловіка зняло як рукою. Капітан став серйозним, навіть серйознішим, ніж зазвичай здавалося.

– Але Ви не розумієте. Створіння зробило Пацифікуса божевільним та одержимим. Я маю допомогти, навіть, якщо помру. Я готовий! – Річард був на порозі істерики, проте, випустивши лише одну сльозу, зміг втриматися.

– Найближчим часом, якщо щось стане зрозуміло, я зв’яжусь з тобою. А тепер йди.

– Дякую, Альфреде, сер! Ви і уявити не можете…

– Йди! – шпигун перервав подяку і різко вказав тому долонею вдалину, свердлячи молодика поглядом.

Капітан подумав, що здійснює помилку, та впевненість у правильності вчинку пересилювала. Юнак жертовністю і бажанням допомогти не надто близькій і знайомій людині, дарував долю оптимізму.

З опущеною в тумані роздумів головою шпигун почимчикував до таверни, знову обравши довший шлях. Чоловік сподівався провітритися, бо завтра чекала зворотна путь. Треба відзвітуватися королю.