Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Альфред прокинувся в кімнаті, котра не видалася знайомою. Чоловік лежав на паркетній підлозі, а його тіло віддавало болем, що відкликався реакцією на кожне скорочування м’язів. Двері відчинилися і в кімнату увійшла жінка. Русяве волосся, заплетене в тугу косу спадало на тендітне плече. Бліде обличчя незвично виблискувало в світлі свічок, неначе поїдаючи кожен промінчик. Капітан швидко впізнав в ній свою Меррилін.

– Ти знову впав без сил в комірчині, аби не будити мене? Як довго ти будеш працювати до виснаження? Зовсім себе не бережеш.

Шпигун не вірив у те, що побачив. Здивування прогнало біль з кінцівок і він вскочив на ноги. Нащупав медальйон дружини в кишені і в голову почали стукати відголоски реальності. «Це не могла бути вона!», – з пам’яті виринали події минулого, з яких Альфред чітко розумів, що все не по-справжньому. Він повільно підійшов до жінки і схопив ту за шию, приставивши до стінки. Невелика вена вспухла на лобі.

– Хто Ви така? – крізь зуби люто випалив він.

– Зовсім з глузду з’їхав. Я – твоя дружина!

– Моя дружина мертва! – прокричав чоловік, чим запустив ланцюг невідворотних подій.

Леді в руках почала швидко перетворюватися, втрачаючи людський вид. Шкіра сповзала, залишаючи неприємні відчуття в місцях, котрими він торкався до цього створіння. Ті ж відчуття перейшли його очам, коли зникаючі м’язи оголили її череп. Тепер вона мало нагадувала жінку і відверто була схожа на монстра. Хвиля енергії від істоти відкинула Альфреда в протилежний бік кімнати. Труп розкладався, повільно рухаючись в його бік. Чоловік з усіх сил намагався не звертати увагу, що, ймовірно, потвора була трупом дружини. Та факт розривав йому мозок.

– Йди сюди, коханий! – почулося крізь гнилі зуби.

Головний шпигун постарався зібрати волю в кулак та перебороти напасть. Не кожен день зіштовхуєшся з трупами, які схожі на кохану людину. Можна сказати, що з живими трупами зустрічі теж не бувають надто частими. А насправді і зі звичайними трупами бачишся не регулярно. Хоч його робота і допомагала таким зустрічам.

Усією масою він понісся до дверей, з яких з’явився монстр. Відпихнувши нападаючу, Альфред вибив двері і опинився на вулиці. Яскрава блискавка осяяла обличчя. Короткий спадах світла відкрив погляду випалену землю, та голі, чорні дерева.

Будівля, котру він покинув, навіть віддалено не нагадувала дім. Це була лише коробка. Дерев’яна коробка, що повнилася брехнею. Стіни рухнули, випустивши створіння назовні. Покійниця остаточно втратила людські риси. Та зустріч з нею стала лише початком.

З-під землі почали висовуватися руки. Сотні кістлявих рук рвалися на свободу. Деякі досі мали риси життя, хоч і ілюзорного. Земля розверзлася і трупи полізли назовні. Картина змусила Альфреда заклякнути. Замість одного трупу Меррилін, його переслідувала сотня. Знадобилося багато сил, щоб вийти з заціпеніння і повернути здатність рухатися. Як тільки він спромігся, то одразу почав тікати. Дивувало, що відсутність м’язів, а також інших необхідних для бігу речей, не заважала створінням наганяти чоловіка. Дихання зрадливо збивалося.

– Ти не зміг мене врятувати! Який же ти захисник? – чулося в спину.

Ландшафт взагалі не змінювався. Як би капітан не намагався покинути розриту ділянку з розваленою будовою, він все одно опинявся поряд. Це не могло продовжуватися вічно, та створювалося зворотне відчуття. Загибель відчувалася близькою. Вона неначе дихала в спину. Особливо, коли Альфред спіткнувся, втрачаючи сили. Тікати нікуди. Залишилося тільки одне – битися. Битися до останнього подиху. Якщо вже вмирати, то на власних правилах. Підвівшись, він прийняв бойову стійку і почав чекати нападу.

Перший ворог відлетів швидко. Так само стрімко, як і напав. Розлетівшись у повітрі, він подарував надію, що все закінчиться успішно і вдача на боці живих. Але святкувати виявилося зарано. Кістки дивовижним чином зібралися назад. Зцілення трупів відібрало весь ентузіазм, та почуття самозбереження не зникло нікуди. Він пропускав укуси та удари, проте все одно продовжував виказувати супротив. Навіть коли розбиті трупи почали збиратися з побратимами в чудернацьких монстрів, стійкість не покидала чоловіка. Та стійкість не наближала перемогу ні на мить. Кров текла з відкритих ран, а на біль він перестав звертати увагу. Надто вже багато болю відкликалося з різних кінців власного тіла. Як фізичного, так і ментального. Надія покидала його. Та хоча б він помре з гідністю.

Допомога з’явилася неочікувано та раптово. В коротку павзу, коли мерці групувалися вдалині в нову купку, в них на повному ходу врізався Пацифікус. Старий кидався електричними розрядами і вогняними струменями увсебіч. Він нісся на своєму залізному коні і ніякі створіння та перешкоди не могли зупинити чарівника. Якби в даному всесвіті мав існувати боулінг, то момент його створення припав би якраз на дану мить. Кістки та інші частини тіл від мерців летіли всюди. В повітрі повис запах горілої плоті. Божевільний маг під’їхав до єдиного, кого впізнав у метушні. Дивним жестом містер Істлайт дав зрозуміти, що пора рухатися.

Альфред поспішив за рятівником, та втікати виявилося не просто. Загін зомбі, що розлетівся, вже наздоганяв. Зібравшись в дивних мерців, з неприродньою кількістю кінцівок монстри насідали. Потвори не давали передихнути ні секунди, переслідуючи їх метр за метром.

Перед пекельною колісницею старого відкрився незрозумілої геометричної форми портал. Не гальмуючи жодної миті, маг розчинився в його пащі. Вибір лежав між смертю та невідомістю. І ступивши в перехід, головний шпигун сподівався, що рішення обрати незвідане виявиться вірним.