Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Ніч повільно опускалася на такий «рідний» ліс. Зіткнення з бандитами забрало багато часу, хоч і здавалося майже миттєвим. Вартувало знайти місце для ночівлі. Після пригод важко встояти на ногах, а тим паче Річарду. Малюку потрібен спокій. Команда прийнялася облаштовувати чергову галявину, щоб провести тут наступні сім, або вісім годин. Усе, як і багато днів до того. Невеличке багаття, декілька колод для сидіння (якщо щастило, інакше доводилося підстиляти щось і сидіти на землі) і невеличкий огляд ділянки. Приготування тривали не довго, і всі швидко прийнялися до вечері.

– Ніхто не хоче поговорити про те, що відбулося сьогодні? – мовчання, як завжди, порушив Морт. То вже ставало окремою традицією для останніх ночівель.

– А що тут обговорювати, на нас напали, ми відбилися, все зрозуміло, – пускаючи дим від трубки в руду бороду, відповів гном.

– Я не знаю, хто то був, якщо ти хотів запитати. Ніхто не мав знати про місію, окрім мене і короля. А про склад команди не знав навіть Його Величність. Тому нічого обговорювати! Побачимо, що буде далі, – відказав Альфред.

– Ну, раз інформації настільки мало, то дійсно обговорювати нічого, – хоча вбивцю не задовільнили висновки, йому зазвичай лінь копатися в причинах та наслідках довше п’яти хвилин. Тим паче, коли він зайнятий їжею.

Усі сиділи мовчки. Як і ночі до того, вони вляглися спати, залишаючи на варті одного зі своїх. Вартовий змінювався раз на декілька годин. І от якраз на таку зміну прийшлася хвилююча подія.

– Вставай, Мортімере, твоя черга, – Рандольф туркав товариша в плече, намагаючись витягнути того зі світу сновидінь.

– Та вже, вже, – невдоволений пробудженням Морт вскочив, неначе вжалений.

Чоловік хотів зайняти пост, аж тут з лісу пролунав незрозумілий шум. Коваль, котрий ще не встиг заснути, швидко зреагував і підлетів до компаньйона.

– Чув? – запитав гном.

– Рандольфе, ми в лісі, тут багато диких звірів. Розумієш? А ще гілки з дерев падають. Лягай спати вже.

– Не схоже то на тварин і гілки. А ще я чув північних вовків, а ми далеко від півночі. Сходжу перевірю.

– Ото новина, в лісі вовки виють. Ти їх, як відрізнив, по тембру, чи вони представилися? – Гілл спіймав на собі серйозний погляд коваля, – Ну як хочеш. Ти знаєш, де я, якщо що. Будеш вмирати, то свисти, чи кричи, як тобі зручно.

Взагалі, чергування видавалися досить нудні. Головна мета – не заснути. А не чатувати на небезпеки, як всі могли подумати. Тому зараз вбивця сидів під деревом і розглядував знайдений ельфський кинджал. Куди цікавіше, ніж все, що відбувалося навколо.

Приблизно через двадцять хвилин повернувся рудобородий. Він виглядав втомленим. Наблизившись до компаньйона, він кинув щось до його ніг. Багряного кольору згорток перекочувався по траві, залишаючи за собою плями. З нього явно стирчало волосся.

– Обережніше, це що взагалі? – поцікавився Змій, поспішно рятуючи штани від плям.

– Слідкував за нами. Вишуковував наші сліди.

– Боже, Рандольфе, ти з розуму з’їхав? А якщо це був селянин на полюванні. З чого ти взяв взагалі?

– Я знав, що ти так зреагуєш. Тому відірвав шмат його одягу з тим самим знаком. Такий само був на монахові, котрий напав на нас вдень.

Мортімер розгорнув тканину і на ній дійсно виднівся символ. Вишите золотими нитками на білій тканині красувалося коло, з незрозумілими відмітинами всередині.

– Отже, вони не знають, якою дорогою ми рухаємося. Тому на нас полюють якісь слідопити, – зауважив вбивця.

– Напевно. З ним був другий, вовчий господар з північних земель. Його вовків я і чув. Напевно йому мало заплатили, бо він одразу втік з парою своїх тваринок. Не встиг їх наздогнати.

– Ну тут, два варіанти. Або ми сидимо, або намагаємося його наздогнати. Місяць зайшов за хмари, тому темним лісом він буде пересуватися не швидко. Можливо, використає смолоскип, чи якийсь помітний ліхтар. А ще, скоріше за все, буде старатися не сходити з дороги. З вовками звичайно будуть проблеми, але раз ти кажеш, що їх максимум двоє і вони північні, то можна ризикнути. Тому вирішуй!

Північні вовки були дещо меншими за своїх побратимів, та за відомих нам вовків. Вони скоріше нагадували собак. Виглядали створіння жилавими. У постійно засніжених землях здобичі менше, тож природа пристосували їх до довгого бігу і не менш довгих полювань. Дрібніший розмір дозволяв менше їсти, ховаючи частину здобичі на потім. Також вони мали добрий нюх для вистеження жертв. Саме ці якості привабили людей і ті, в обмін на їжу і прихисток, змогли приручити вовків. Вовчі погоничі славилися далеко за межами Валльхагару, через здатність вистежити будь-кого. Та скромні габарити їхніх улюбленців не були призначені для атак (тим паче північні вовки не утворювали зграї більші за одну сім’ю, тож багато в одному місці їх не зібрати), отож у нашої парочки були всі шанси.

Гном однозначно вирішив, що з цим треба покінчити. Дует розбудив Фелікайт, щоб не залишати табір без варти. Ніхто не знає, чого очікувати і, можливо, ці двоє з вовками лише приманка для розділення команди. Після чого пустилися навздогін.

Їх не було близько двох годин. Чоловіки повернулися, коли сонце почало сходити. Зустрів парочку вже Альфред, що підмінив ельфійку на посту. Командир доїдав залишки вечері, неспішно хрумкаючи дорожніми коржиками зі шматками солонини.

– Де були панове? І чия це голова? – поцікавився шпигун, ткнувши ногою в кривавий згорток.

– Ці виродки слідкували за нами для тих монахів. Але більше не зможуть, – повідомив коваль.

– В них був шмат бороди чарівника і стріла Фел. Вовкам лишалося тільки брати слід і вести їх за нами, – довершив історію Мортімер.

– Ну, тепер ми знаємо, що варто бути обережними. Можете трохи поспати, заслужили. Сьогодні вийдемо пізніше.

Гном та вбивця з радістю прийняли пораду. Після нічної біготні треба як слідує відпочити. Рандольф давно не відчував себе в небезпеці. Сімейне і спокійне життя забрало пересторогу і нормальне відношення до того, що тебе можуть кожної хвилини вбити. Тож, на відміну від Змія, він довго крутився і не міг поринути в сон. Та вартувало зазначити, коваль пишався собою і тим, що нарешті прислужився команді.