Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Сонце ліниво зачіпало горизонт, а значить, час шукати місце для ночівлі. Вибір пав на віддалену від дороги галявину.

– Розташовуйтеся, панове. Піду оглянусь трохи. А ти розведи багаття, – сказав Альфред, ховаючись в кущі ледь помітною доріжкою.

Поки Морт збирав хмиз, інші облаштовували імпровізований табір, думаючи, що в них буде на вечерю. Через безперечно корисний вибух чарівника більшість речей прийшло в негідність. А тому сподіватися на припасену їжу справа марна. Останні коржики та солонина, що чудом вціліли, доїлися зранку. Не сказати, що дорожні коржики це взагалі їжа, скоріше тортури з довгим строком придатності. Та в їхньому випадку обирати не доводилося. Їстівне та поживне і на тому велика дяка.

– Дорогенька, не хочеш нам допомогти? – запитав Рандольф у єдиної дами в компанії.

– Ні, дякую, хлопчики, якось самі впораєтеся. І ще раз так мене назвеш, я запхаю тобі стрілу так глибоко у вухо, що зможу потрогати ту крихітну річ, яку ти називаєш мозком, – судячи з відповіді, дівчина все ще була без настрою і обдумувала переслідувачів. Поведінка мало чим відрізнялася від звичайного стану ельфійки, тому різниця здавалася не помітною.

Після погроз вона підійшла до найближчого дерева. Парою граційних рухів, котрим позаздрила б і пантера, Фел залізла на найширшу гілку. Зручно сівши там, вона втупилася вдалину, тихо мугикаючи собі під ніс.

Річард безуспішно намагався заспокоїти старого. З травмованою рукою зробити це в рази важче. З кожним днем маг ставав спокійнішим, та він все ще створював дискомфорт своєю пекельною колісницею і звичкою кудись врізатися на ній. Підгледівши метод поводження вбивці з коляскою Пацифікуса, учень швидко приробив до неї своєрідні гальма. Саморобний важіль з підручних засобів, що допомагав сповільнювати чарівника. Єдина проблема, що залишалася – щоб натиснути на той важіль, треба спершу наздогнати мага.

Старий гном успішно притягнув двійко невеличких колод та пласку каменюку, зручно розташувавши ті навколо майбутнього багаття. Розклавши те що лишилося від сумок, він всівся і почав набивати цибух. Мортімер приніс купу гілля і з труднощами, але все ж, зміг добути вогонь, після чого сів поряд з ковалем.

З кущів почувся звук. З тріскотом звідти вийшов, Альфред тримаючи повний казанок води. Хоча в його ручищах і без того невеличка посудина виглядала незначною.

– Нагрійте воду, а ми підемо добудемо вечерю. Ельфійко, гайда!

Фелікайт розчаровано цокнула, після чого швидко торкнулася ногами землі. Разом вони зникли в зарослях кущів, в пошуках якихось харчів. Старий нарешті вгамувався, що дало змогу помічнику зупинити колісницю і погодувати чарівника. Правда, сухарі з залишків провізії важко назвати пристойною їжею.

Рандольф і Змій мовчки сиділи у багаття. Один димів люльку, другий жбурляв в землю маленький ножик. Мовчання перервав молодий вбивця.

– І куди ти після походу?

– Додому в Гандвік, – коваль був дуже відкритий за своєю натурою, тож не дивувався особистим питанням. А тим паче, не уникав їх.

– В кузню?

– Я не казав, що я коваль! – Рандольф підняв брову від здивування.

– В тебе червонющі щоки, але на пияка ти не схожий. На руках характерні для роботи інструментом мозолі. В районі Гандвіку шахт немає, а для землероба вже надто чисті руки. Ну і як же не помітити опіки і зрізане на руках волосся. Перевіряєш гостроту лез таким чином? А, якщо чесно, я просто так ляпнув. Вгадав і зараз на ходу шукаю підтвердження здогадкам, – на одному подиху випалив Змій.

– Так, я коваль у місті, досить поважний, сам бургомістр мені замовлення носить. Повернуся, добудую кузню синові, буде подарунок на повноліття. От помічник виросте гарний, – чоловік аж ніяк не вихвалявся, як здавалося, просто такий він від природи – відкритий і доброзичливий. Навряд очікує, що хтось може використати надану інформацію проти нього. Схожі люди з радістю розкажуть вам все хороше і погане зі свого життя, а потім тихо вислухають ті ж пункти від вас, не очікуючи підлості, та не ждучи платні. Довіра до людей, вона така.

– Той завжди таким був? – поцікавився Морт, вміло переводячи тему. Бо якщо співрозмовник говорить про своє, то часто пізніше починають говорити про тебе. А Мортімер розповідати про себе не любив.

– Про що ти? – запитав гном.

– Ну, Альфред – похмурий такий, ходить тут, накази роздає. Впевнений, попадався тобі на очі, хоч і зовсім непримітний.

– А з чого ти взяв, що я знаю його довше за тебе?

– Ну, дай подумати. Малюк дивиться на нього зі страхом. Наша лісова принцеса спалює капітана поглядом, аж попіл летить, а старому немає ніякого діла до всіх навколо. Ти єдиний, хто дивиться на нього, як на старого знайомого. Ну і плюс, тебе в клітці в кайданках не тримали. А ще, ти єдиний, кого він називає по імені.

– Гарно підмічено, та ти забув себе, – обличчя коваля осяяла посмішка. Вона на силу проглядалася за клубами диму, що той пускав собі в бороду.

– Так це було з ним все життя? Чи ти повернувся до нього і вже не зміг впізнати свого друга?

– Та годі тобі, нормальний він.

– Якщо в твоєму розумінні нормальність – виглядати так, неначе ти можеш розчавити людині голову однією рукою тільки за те, що вона тебе не послухалася і поводитися так наче ти зробиш то з задоволенням. Бути відвертим, мені здається, такі люди присутні в історії нашого любого командира. То якщо ти думаєш, що це нормальність – в когось з нас проблеми з тлумаченням слів.

– Тобі ніколи не казали, що твій довжелезний язик доведе тебе до могили, після того, як його вирвуть з твоєї пащеки? – гном залився голосним сміхом.

– Дуже часто. Але, як бачиш, живий та здоровий. Знаєш, я, звичайно, люблю говорити про себе, та зараз повернемося до нашого роботодавця.

– Добре. Чорт мене забирай, якщо я помилюся, та ти викликаєш довіру. За інших обставин ми б могли непогано напитися в найближчій таверні. Під пиво і розмова краще йде.

– Можу запропонувати кип’яченої водички, – вказуючи на казан, посміхнувся Морт.

– Дякую, але я відмовлюся. Ну, слухай, служив я тоді поваром в піхоті.

– Ти? Поваром…серйозно? Борода в супі і драбина біля великого казана? Чи ти бороду на потилиці зав’язував? Як було?

– Ох і ядовитий же ти, Мортімере, та вдар мене блискавкою, якщо тебе це не покращує в моїх очах. Відверто паскудні люди приємніші за награно приязних. Так ось, перевели до нас тоді невеликий загін, котрим командував Альфред.

– І скільки йому тоді було років?

– Десь двадцять чи близько того.

– І він вже кимось командував в такому віці? – здивувався Змій.

– Так, здібний був. Щось там зробив, вони з якогось складного бою з перемогою вийшли, ось його і підвищили. Подробиць я дізнатися не зміг. Знаю тільки, що свої любили його дуже і в усьому дослухалися.

У ті не надто далекі часи на північному сході Леорії точилися запеклі битви. Гобліни, рідний край котрих знаходився далеко на півдні від тих місць, повадилася лізти з тунелів під горами. Як вони рили такі довгі тунелі, по всій довжині Східних гір знали самі лише боги, та напади на людей і напівросликів, котрі любили селитися у тих землях, почастішали. Підбурювали гобліни і тролів на невеличкі набіги. Тож Леорійські війська розділилися на дві частини, та рушили вирішувати ці проблеми. Одна частина (в якій був і Альфред), висунулася на північний схід, виловлювати ворогів на місці злочину, а інша, більша армія була відправлена за річку, до рідних земель потвор. От на тій невеличкій війні капітан і гном знайшли один-одного.

– Важко не дослухатися до людини з такими габаритами, – підсумував чоловік.

– Ні, що ти. Альфред був в два рази меншим. Щуплий такий, проте височенний, мов смереки на Крукових кряжах. З густою чорною копною волосся на голові.

– Я дуже сумніваюся, що облисіння так впливає на характер, тому продовжуй.

– Служили ми разом десь півроку, а потім, він ні з того ні з сього зник на цілий місяць.

– Тобто, був радістю полку і відмінником зі всіх дисциплін, а тут різко дезертирував?

– От і ми здивувалися. Дивно ще те, що ніхто з високопоставлених господ на це уваги не звертав. А потім він так само неочікувано повернувся. Загалом сидів в своїй палатці і пив чай. Ох і намучався я тоді з тим чаєм. Зазвичай він був привітним і веселим, а тут принесеш щось по старій дружбі, не їв же нічого бідося, та він навіть очі не підніме. Казав дякую і всім видом показував, щоб я йшов.

– І більше ніяких подробиць і подій? Нічого більше?

– В тому то і справа, що ні. Через два тижні з’явився за ним конвой, але не звичайний, окрім солдатів там декілька королівських радників крутилося в розмальованих каретах. Закували нашого командира і вивезли. Після чого ніхто його і не бачив.

– Знаєш, Рандольфе, здається мені, що за звичайними дезертирами радники короля не приїжджають, – проаналізував вбивця.

– Так, слухи різні почали ходити. І шпигуном його називали. Також казали, що він вбив когось. А була навіть версія, що Альфред – син якогось барона і проти волі батька втік до армії.

– І правда, звичайно, тобі відома?

– Все ти знаєш, зміюко! – обурився гном.

– Та і так зрозуміло. Він би не кликав тебе в похід, якби не довіряв і не вважав хоча б хорошим знайомим. Не силою же і погрозами він тебе сюди затягнув, як нас з Фел.

– Ось так, слухай далі! Прийшов він до мене через десять років після згаданих подій. Був весь такий статний, в дорогому одязі. Я його спочатку і не впізнав. Я тоді тільки з армії пішов. Переїхав до столиці Валльхагару і відкрив кузню. Дуже здивувався, коли він мене знайшов, бо про плани свої я нікому не розповідав.

– Дивно, що ти про них нікому не розповідав. Судячи з того яке ти базікало, мали знати всі навколишні собаки, – з кущів почувся басистий голос Альфреда, що втрутився в розмову гнома і вбивці.

Гілки дуже шуміли і з хащ вийшла Фелікайт, а позаду неї показався командир з двома кроликами в руках. Мисливці підійшли до багаття і розклали здобич неподалік.

– Вибач, друже, не варто було нічого розповідати, – збентежено почав рудобородий.

– Ельфійко, оброби нашу здобич, а я поки завершу те, що почав наш балакун.

– В сенсі завершу? – здивувався Рандольф.

– Не подобається мені, коли історії обривають. Тим паче, треба починати довіряти один-одному, а то мені все більше здається, що додому ми не повернемося…

– А можна докладніше, будь ласка, про ту частину з «не повернемося», – перебив шпигуна Мортімер, проте, роботодавець швидко повернув ініціативу в власні руки.

– Забудь, я розповім, що зі мною сталося тоді. Ніяких перебивань і запитань, зрозуміло?

– Як скажеш, – відповів лише занепокоєний гном, котрий переживав за долю власного довгого язика.

Всі підійшли ближче до вогню, зайнявши зручні позиції. Горда дівчина спритно орудувала ножем, розбираючись з крільчатиною. А юний Річард нарешті зміг вкласти вчителя спати, тому приєднався до інших.