Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Нещадне, південне сонце йшло на спад. Баді мав провести древній ритуал, який перейшов йому в спадок від батька. Той поважний чоловік отримав спадок від батька, котрий в свою чергу отримав цей спадок від, як не дивно, батька. А от йому спадок дістався від матері, бо батько пішов одного дня на ринок купувати тютюн і не повернувся. Та то все не настільки важливо, як сам спадок.

Кожен четвертий день місяця, вже не молодий пустельник брав інструменти і прямував протоптаною дорогою, про яку знав лише він та його сім’я. Чоловік був звичайним збирачем кактусового молока. Якщо не рахувати дріб’язкову річ, що робила того особливим – він єдиний збирач кактусового молока на всьому континенті. Екзотичний напій розходився кожною провінцією та країною і збирався століттями лише однією сім’єю. Зупиняти збір такого скарбу ніхто не прагнув.

Потрібна оаза знаходилася в десяти-п’ятнадцяти кілометрах від поселення, де чоловік мешкав. Це єдине подібне місце, про яке знали розумні істоти, здатні ним скористатися. Дивної, світло-зеленої рідини, яку він збере в наступні години, вистачить на декілька тижнів активної торгівлі. Нехитрим методом його сім’я нажила значні статки, а також заслужила репутацію, що захищала краще за сотню найманців. Захищати було що, бо непростий напій в деяких провінціях визнавали ціннішим за золото. Деякі алхіміки у віддалених куточках світу ладні були вбити лише за пару крапель того варева. А про полювання на паростки того сорту кактусів, що годився на виціджування молока і говорити не вартувало. То ж краще не втрачати такого цінного постачальника і тримати того здоровим понад усе.

Завантаживши необхідне, він з усмішкою обернувся в сторону дому і почимчикував своєю дорогою. Шлях лежав на захід, крізь невичерпні запаси пісків. Пісок жорсткий, він всюди пробирається та від нього все свербить. Але пустельний народ вважав субстанцію скарбом, котрий подарували боги. Тож мешканці цього безводного гігантського пляжу призвичаїлися до такого оточення і нізащо не змінили б його.

Величезна хмара сунула на чоловіка від пункту призначення, наганяючи страху та нагадуючи гігантський гірський масив, підвішений до небес. Страх змагався всередині Баді з невпинним бажанням заробити грошенят. «Лівіше за мою оазу», - подумав він і продовжив шкутильгати до місця призначення. З кожною стометровою відміткою верблюди упиралися все сильніше, викликаючи небезпідставні підозри щодо можливої піщаної бурі.

Впевнені кроки Баді не зупинили ні укус верблюда, ні навіть те, що ті вирвався і втекли в сторону дому. «Ну і біжіть, боягузливі чуперадла», – прокричав чоловік в спину, як виявилося, не досить вірним супутникам. Без тварин вантажу набереться вкрай небагато. Та завжди можна повернутися через тиждень другий. За порушення традицій видобутку його ніхто не покарає. Чому в сьогоднішньому поході не вартувало робити винятку, навіть перед лицем негоди, ніхто вам не скаже. Хіба ж їх тих людей зрозумієш?

Узявши візок в свої руки, чоловік подався в путь. Йшов він достатньо впевнено. І навіть коли піднявся сильний вітер, торговець не зупинявся, тільки впевненіше роблячи крок за кроком. Хто ж як не він буде годувати сім’ю і покращувати їхній добробут? Як стане відомо пізніше, то виявилася його остання путь.

Льодяну статую Баді знайшли бедуїни, що наступного дня везли товари до міста. Чоловік був покритий значним шаром льоду та інію. Сніжний острів посеред пустелі викликав небувалий ажіотаж в поселенні, тому чутки швидко розповсюдилися територією. Чутки взагалі дуже люблять розповсюджуватися. Можна вважати, що то їх покликання.

Баді, як не зовсім живого свідка негоди, поставили посеред ринкової площі. Поряд розклали декілька мішків зібраного в пустелі снігу. Жоден з експонатів імпровізованої виставки не бажав танути, навіть попри сорокаградусну спеку в цьому регіоні. Тож, як можна здогадатися, підприємливі пустельники, почали продавати квитки на таку небачену в цих краях забаву. А далі вони стали роздавати сніг по срібнику за жменьку.