Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Убранство приміщень своєрідної мерії Адегаби сповна компенсувало простоту місцевих вулиць. Золоті статуї верблюдів красувалися на фоні шовкових полотен. Різьблені гобелени вкриті дорогоцінними металами та коштовним камінням прикрашали стіни. Навіть Мортімер, що не заохочував крадіжки, захотів щось поцупити, коли увійшов до зали.

Мер діловито ступав мармуровою підлогою. Шельф його одягу видавав приємний шелест, торкаючись кахлю. Можна подумати, що він пливе, а не ступає власними ногами. Приємність картини руйнував лише факт, що в цей час він погрожував оточуючим тисячею та одною карою.

– Я всім їм відрубаю руки! Ми посадимо їх в одну камеру з іншими крадюжками і змусимо красти один в одного. Так, саме так. А той, хто вкраде найменше, буде спаленим заживо. Чи він має вкрасти найбільше? Сержанте, як ми караємо крадіїв?

Кожне слово з трепетом вислуховувалося оточуючими солдатами. Незадоволеними залишалися лише присутні тут Фел та Морт. Але їх ніхто і не запитував. В очах інших читалася величезна повага до закону та його головного представника. І монолог про кари ніхто не наважувався зіпсувати.

– Ми садимо їх до в’язниці, Ваша Пустельносте. Іноді страчуємо, якщо їх злодіяння наносять великі збитки суспільству.

– А як ми їх страчуємо, сержанте?

– Сокирою, мій пане. Відрізаємо голову і все.

– А як же мораль? Кожному школяру відомо, що в будь-якій історії має бути мораль. Чув, сержанте, мораль! А про яку мораль може йтися, якщо ми самі не знаємо, саджаємо ми їх чи страчуємо? Ми навіть не знаємо, що означає «нанести збитки суспільству». Захотів, то вкрав трошки, посидів у тюрмі за наші податки і все, виходь знову кради. Нормально по-твоєму?

– Ні, о сяйво Адегаби.

– Так, мені треба придумати, як покарати цих злодіїв. До біса старі устої, вони не досконалі. Сержанте, накажи всім піти! З цих двох я і почну судову реформу. Наприклад, згодую дівчині руки цього молодика. Чудово! Я в ударі і оттак я вирішив. Залиш мені свій меч і йди.

– Як накажете, Ваша Святість.

Головний вартовий дістав зброю і віддав владиці. Зі сторони виглядало, як звичайне дійство, та в очах вояки помітна вся важливість такого маленького жесту. Для нього то честь.

Сержант наказав всім покинути залу. Сторожа з невеселими обличчями дружно звільнила приміщення. Правитель повільно оцінював гостроту меча долонею. Як тільки двері зачинилися, він плюхнувся в своє крісло, котре всім видом давало зрозуміти, чиє воно. Приладдя для катувань недбало полетіло в кут. Сам же пустельний господар різким рухом спробував повернути стілець спинкою до полонених. Коли в нього не вийшло і він зрозумів, що доведеться докласти зусиль, крісло було припідняте і обережно поставлене в необхідну позицію. Весь час затримані з цікавістю спостерігали за тим, що відбувається. І ось, коли широка, різьблена спинка сховала їхнього ката, Фелікайт вирішила заговорити.

– Біжимо, поки він не дивиться.

– Я зв’язаний, – відказав Морт.

– Не поводь себе як бовдур, хоча б більше, ніж зазвичай. Ти розплутав мотузку ще тоді, коли нас сюди заводили.

– Ну добре, ти мене розкусила. Проте, цікаво, що тут відбувається.

– Ти серйозно, нас зараз стратять, ти ж чув.

– Фел, він один, а нас двоє. В тебе навіть зброю не відібрали, що, до речі, не менш дивно. А те, що цікавість – один з моїх найбільших гріхів, то вибачте.

– Ага, ти ще підійди і запитай в нього, чому він нас досі не вбив.

– А це ідея!

Сторонньому спостерігачу бесіда могла здатися сміховинною. Коли люди намагаються кричати пошепки – завжди сміховинно. Мортімер йшов до крісла під беззвучні обурення та розмахування руками від супутниці. Парочка опинилася біля столу з різних сторін, обережно обійшовши власника. Вони добряче злякали чоловіка. Принаймні, коли мер звернув на них увагу. До того він спокійно сидів і крутив щось в руках.

– О, я думав, ви вже пішли, – сказав правитель.

– Ти думав що? – випалила ельфійка, котра остаточно перестала розуміти, що відбувається.

– Пішли. Я ж відвернувся, щоб ви втекли. Вікно відкрите, там драбина приставлена. Можете бігти!

– А як же ті крики про страту, меч і руки? Куди все поділося? – в очах компаньйонки читалося «Навіщо ти йому нагадав?» – але він не міг впоратися з власною цікавістю.

– А, не важливо, ідіть, я розберусь. Все добре, не вперше.

– В сенсі не вперше? З тобою взагалі все добре? – набір питань прозвучав під ледь чутний хлопок. Джерелом звуку стала долоня Фелікайт, яку вона приклала до лоба. Жест зазвичай символізував всесвітніх масштабів розчарування.

– Йдіть, все добре.

– Все, пішли!

Дівчина ледь не за руку тягнула товариша до вікна. Той слухняно рухався за нею, допоки їх не зупинили ледь чутні хлюпання позаду. Звуки йшли з того самого крісла. Тепер вже Морт тягнув супутницю в інший бік. Мер був не дуже задоволений бачити тих, кому вже давно вартувало йти. Але емоційний вибух нікуди подіти, тому він викинув на полонених все, що крутилося на умі.

– Я поняття не маю, чим я займаюсь. Я навіть розібратися не можу. Я просто несу якусь маячню, а вони мене слухаються. Пороззявляють роти і навіть не розуміють, що то дурниці, – не дивлячись на істеричне забарвлення слів, зрозуміти його було не важко.

– Що ти таке кажеш? Ти ж тут головний, як-не-як? – дівчина здивувалася не на жарт. Вона вперше бачила правителя, котрий виглядав таким слабким і одночасно сильним в своїй чесності. Вартувало зазначити, що то був перший правитель (хоч і не великих масштабів) якого дівчина бачила, та сприйняття то не змінювало.

– А, ви не місцеві? В нас тут влада народу. Вони обирають головного в місті і він всім керує, а потім через час обирають іншого. Проте, вирішують все люди, а не правитель.

– Ну, так дочекайся виборів і піди з поста, – вбивця чомусь дуже пишався настільки очевидною пропозицією.

– Ти думаєш, я не пробував? Вони знову і знову мене обирають. Я тут п’ятий раз сиджу на цьому місці. Я навіть намагався все погано робити, але їм байдуже. А найсмішніше, що вони кажуть, якщо погано виконувати свої обов’язки, то тебе стратять. Але навіть не помічають моїх невдач. Місто функціонує саме собою. Все вирішується на голосуваннях. Я двадцять п’ять років сиджу тут і займаюся якоюсь дурнею. Я навіть не мешканець Адегаби. Я сюди проїздом потрапив.

– Так втечи, – Змій не втрачав надії допомогти людині, хоч альтруїзм був надто вже недоречним.

– Або…або я вб’ю вас і далі буду виконувати свою роль гарного правителя!

Мер вихопив зі стола ніж і налетів на дует бранців. Та ті навіть не ворухнулися. Мортімер вибив з його рук зброю, а Фелікайт відвісила смачного ляпаса. Нападник впав на підлогу. Поглядом він проводжав полонених, котрі повільно йшли в бік вікна.

– А я тобі повірив. Хотів допомогти. Ну ти і жук! – сказав наостанок вбивця.

– Я актор, я маю тримати себе в формі.

– Ти божевільний.

Єдина фраза, котру проронила ельфійка відійшовши від шоку. Фраза влучно описувала те, що відбувалося. Вийшовши у вікно, парочка намагалася якомога швидше покинути місто. Тому бігли вперед одноманітними дахами і не озиралися назад.