Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Ніч вже давно опустилася на місто. Нічний Фолкхарт нічим не відрізнявся від денного. Все ще на вулицях була купа людей і більшість закладів виявлялися відкритими. Мешканці міста немов змінювали один одного на посту. Тож єдина відмінність після заходу сонця – було не так яскраво.

Альфред з блокнотом в руках, стоячи в дверях, запевняв Річарда, що вони ще зустрінуться. Могло здатися, що це погрози. Юний чарівник так їх і сприймав. Та на користь шпигуна, варто сказати, що всі його слова так розцінюються. Навіть побажання щастя та здоров’я.

Яскравий місяць підсвічував будинки, котрі спліталися у щось неймовірне, що нагадувало мурашник. Фолкхарт і був певним видом мурашника. Такий собі «людинник», якщо хочете. Дивні будови порушували можливі кордони і принципи логіки. Саме це, разом з постійним неперервним рухом і життям, підтверджувало схожість. Хоч він не був столицею вже близько трьох сотень років, масова активність і події говорили про інше. Пожежі, відкриття, вбивства, змови та вибухи – лише мала частина денної програми. Фолкхарт можна назвати столицею світу лише за ту кількість бід, що прагнули сюди.

Головний королівський службовець дуже любив місто за контрастність. Місто, де можна знайти як свою любов, так і смерть; де на одній стороні вулиці йшов дощ, а на іншій бушувала пожежа; місто, що вабило до себе і в той же час кричало, щоб ти забирався якнайдалі.

Альфред петляв вузькими вуличками на шляху до пристанища. Де-не-де у вікнах проглядалося світло. З навколишніх таверн чувся галас, та долинала атмосфера вічного свята.

Вибір заплутаного маршруту допомагав зробити дорогу довшою, що давало час на подумати. Фолкхарт його дім. І хоч чоловік не з’являвся тут п’ятнадцять років, він все одно вважав себе місцевим, а тому з легкістю плив переплетеними вуличками. Просування давалося б легко, якби місто не нагадувало лабіринт. При чому, по-мистецьки вивірений безладом лабіринт. Настільки, що місто могло викладати в університеті предмет «як змусити місцевих ненавидіти тебе, та довести заблудлих приїжджих до голодної смерті».

Початкові задуми були неперевершені – представникам кожної професії видавали власну вулицю. Проте, ніхто не сказав, як ставити ті вулиці і будувати на них будинки. Кожен дім дотикався до іншого під дивовижними градусами та незрозумілими, навіть для геометрії, кутами. Будинки йшли в усіх відомих напрямах, а можливо, навіть в деяких невідомих.

Але, виключивши всі недоліки, Фолкхарт давав відчуття свободи. Гігантський мурашник і його жителі без сну, що змінюють один одного на шляху соціального життя та міської метушні. Одні з факторів, що дають змогу дихати на повні груди та відчувати себе вільним.

Його роздуми перервала група людей, яка перекрила шлях.

– Не раджу вам цього робити, – спокійно підмітив Альфред.

– А то що? – поцікавився метикуватіший та, напевно, головний з бандитів.

– Скоріше заберемо, той, йогойну душу і грошву, Кабан. Ще встигнемо на вечірнє шоу в «Золоту гаргуйлю», – обурювався позаду бандит з тупуватим виразом обличчя. В той час, поки за спину жертви пробиралося двоє поплічників.

– Як хочете, я попередив.

Раптовий напад зі спини був майстерно перерваний ліктем королівського шпигуна. Грабіжник, з вже зламаним носом, впав додолу. Не збавляючи швидкості немаленького тіла, чоловік перехопив ніж у другого грабіжника, зробивши то так вправно, що переломив тому руку. А ніж, в свою чергу, відправився в політ, ціллю котрого стало плече так званого Кабана.

– А-а-а-а, демон, варта! Варта! Тут убивець, чорт! – втікаючи, кричав розбійник, що хвилину назад спішив на шоу. Може, на нього якраз і побіг. Наздоганяти та запитувати сенсу не було.

Альфред повільно поправив камзол і переступивши стогнучих грабіжників, пішов до найближчої таверни. Нічна зустріч вибила все бажання блукати містом. Тим паче, час пізній, і вартувало відпочити.

Після недовгої розмови з трактирним він взяв найдешевші апартаменти і замовив чай. Залишок ночі чоловік вивчав щоденник, роздумуючи над подальшими діями. Коротка записка відправилася до короля, а в кімнату принесли черговий чайник імбирного чаю. Залишалося придумати, як в божевільні знайти необхідну жінку. Пацифікус не лишив в записах навіть натяку. Крило лікарні з психічними хворими гігантське. Бо місто могло як дати тобі все, що ти шукаєш, так і звести з розуму.

Альфред вирішив, що зранку думка йтиме краще. І хоч він і не любив вирушати на місію без плану, все ж пішов спати. Краще вже виглядати відпочилим, ніж бути готовим, але втомленим.

Пробудження від коротенького сну припало на восьму ранку. Добре поснідавши в кімнаті, капітан забрав речі і направився в сторону Фолкхартської лікарні.