Лисяче братство, або ера Другого Сонця

– Чудова історія, але до чого тут ми? – поцікавився Мортімер, висловивши загальну думку.

– Ви моя відмичка, дурнику. Лише ключ, щоб відкрити шлях з тюрми на волю.

– По-перше, дякую. Приємно розуміти, що все твоє життя існує, лише щоб відкрити двері. По-друге, приємно, що твою появу напророчили за тисячоліття до даного моменту. А по-третє, чому саме ми? Ми явно тут не перші.

– Ти мені подобаєшся. Цікавість – найкраща з людських вад. Бачиш, вся хитрість в тому, що то не обов’язково мали бути ви. Звичайно, я знайшов діру в плані родичів, але я ж не планувальник рівня «бог». Звичайно я бог, та справа не в цьому, ви зрозуміли. Діло в тому, що єдиний, хто зможе мене звільнити, має цілеспрямовано хотіти мене знайти. А всі до вас потрапляли сюди випадково.

Присутні давно втратили зв’язок з реальністю. Наскільки чудною вона б не здавалася тут. Та треба вислухати бога, щоб отримати повний ланцюг подій та розуміння хоч чогось. Не рахуючи Фелікайт, котра знаходилася в певному роді сна на яву, та Річарда, що розглядував руку, увага надходила стовідсоткова. Якість уваги залишала бажати кращого, але яка вже малася.

– Ходімо, будемо просуватися потрохи.

Просування таким світом дивовижно захопливе. Дикуваті рослини і створіння, а іноді навіть летючі табурети та стільці. Дрібниці змушували прийдешніх ходити з роззявленим ротом. Видно, що світ повністю підходить його господарю. Весь кишеньковий всесвіт неначе був створений з маячні божевільного. Та і місце зовсім не нагадувало в’язницю. Скоріше, дачну ділянку.

– Ах, так, ще дещо.

Настав час завершити череду щедрого лікування. З нездорових лишався тільки душевнохворий Пацифікус, Лис рушив прямо до нього. Поклавши руки на голову старого, він запустив процес лікування. Сліпучий стовп світла ореолом окутав голову піддослідного, пропавши так само швидко, як і з’явився.

– З поверненням, – вухастий поліз обійматися до чарівника.

– Ти, брудний божествений шматок фекалій, як довго я був в затуманеному стані розуму через тебе? – маг розмахував руками, намагаючись зачепити кулаком хоч когось, хто віддалено нагадував кривдника.

– Я зрозумів, комусь треба поспати. Спаркі, будеш везти цього…інакше, я його ВБ’Ю! – божок провів руками і старий занурився в транс.

Якщо дід Істлайт хотів лише помсти, то Мортімера роз’їдала цікавість. Він ледь стримувався і метався від страху перед непередбачливістю Лиса і власним інтересом.

– Чому старий звинувачує тебе в своєму божевіллі? – на одному подиху випалив вбивця.

– О, мій допитливий рятівничку, розумієш, це я довів бідолаху. Треба, щоб хтось направляв вас нерозумних. Іноді, через дірки в просторі, я можу пов’язувати себе з живими вашого світу. Тому я проник у сни старого і нашіптував йому різні штуки. Важко, але ви тут, тому вдалося.

– І все? – не вгамовувася Морт.

–ЖОДНИХ ПОДРОБИЦЬ…Ходімо, зліва ви можете бачити щось зелене. А якщо повернете голову вправо, то зможете побачити міграцію стада крісел верхи на пиріжках . Видовищно, аж дух захоплює. А зараз бережіть голову, повз нас пролітає ведмідь-мопед. Не знаю, що таке той «мопед», але тваринка гарна.

Перепади настрою нового знайомого та загальна навколишня метушня змушували компанію триматися в напрузі. Ніхто з присутніх не розумів куди вони рухаються і навіщо тут. Навіть сам в’язень цього місця не знав, що далі. Створювалося таке відчуття.

Вони вийшли на велику поляну. Серед високої трави стояли крісло та величезне дзеркало. А так, поляна здавалася пустою.

– Забув. Одну секундочку.

Лис підбіг до дзеркала і почав махати перед ним руками. Після кількох помахів він дістав з кишені небаченої краси меч і просунув крізь скло. З місця доторку ліктя та дзеркала полилася вода. Далі бог дістав руку, але вже без меча.

– Прошу вибачення, обов’язки. Треба було передати меч якомусь королю. Чомусь через озеро. Але я не поринаю в подробиці цих речей. Просто псую чужі всесвіти. До речі, представляю вам мій чарівний екран, там стільки всіляких цікавих ідей, подій та всесвітів, ви навіть не уявляєте. Ця дівчина з призначенням та драконом, магічна школа з дітьми, хтось носиться з якимись кільцями, мутанти і люди з яскравими мечами. Все таке смачне.

– Дівчина з драконом переказувала тобі привіт і просила тебе вбити! Може перейдемо ближче до справи? В тебе, звичайно, гарно і все таке, але не знаєш, як нам звідси вибратися? – Альфред спробував підігнати інших. Місцина наганяла на нього непідробну тривогу.

Бог задумався. Так далеко він не заходив навіть у найпотаємніших мріях. Поверхневі знання про власне звільнення почали його засмучувати. Помахом руки кудлатий відправив крісло в довгий політ. Маленький дракончик заметушився навколо, в спробах відволікти господаря. Гнів не на жарт злякав інших.

– Стійте, мене от, що хвилює, – як завжди невчасно, Мортімер спробував втамувати власну цікавість, – чому ми проходили всі ті хитрі і небезпечні пастки, а та жінка, що передавала тобі привіт, просто потрапила сюди, як я розумію?

– Вона не шукала мене, а ви шукали…тому мої родичі поставили хитромудру систему захисту. А такими індивідами, як та жінка, я хотів нагадувати вашому континенту, що я існую! Але ЗАРАЗ ЦЕ НЕ МАЄ ЖОДНОГО ЗНАЧЕННЯ! – поряд з вбивцею підірвалася невеличка вогняна куля, лишивши страшного виду вирву в землі.

– Все, все, зрозумів і замовкаю, – запевнив всіх Морт.

Вухатий намотував кола поляною. В роздумах він бурмотів щось під ніс. Насправді, група давно хотіла відпочити, і павза стала б гарним шансом. Та атмосфера навколо натякала, що до відпочинку ще далеко.

– Діду, прокидайся, ти розумний, ти маєш знати, – Лис підійшов до старого чарівника і почав хлистати того по щоках.

– Чого тобі, нестерпна баламутна потворо? – Пацифікус трохи заспокоївся, але все ще виглядав злим та збудженим.

– Як нам вибратися звідси? – не вгамовувався хвостатий.

– Ти мене запитуєш? – здивувався старий. – Ти живеш тут цілу вічність, а знати маю я?

– Саме так.

– Ех, ти – двері, дурнику божественний, а ми – ключ. Я більше нічого не знаю.

– Допомоги від тебе, звичайно, багацько. Більше подобалося коли ти був божевільним.

Інші з інтересом спостерігали за словесним пінг-понгом. Зацікавленість пояснювалася просто – поки чіпають когось, окрім них, компанію це влаштовує. Проте, прогресу не спостерігалося.

– Може, будемо рухатися хоч кудись? – неочікувано втрутився юний Річард. Пряма причетність до магії не давала переваг і місце, в якому вони знаходились, викликало в малого жах. Жах накладувався на випробування, котрі вони пройшли до цього і ось-ось мав вирватися назовні.

– Маєш рацію, малюче. Всі за мною! – скомандував володар угідь.

Він водив команду кільцевими доріжками і заплутаними тропами. Не схоже на продуманий підхід до справи. Та в такому місці, здавалося, що він і не повинен бути структурованим і логічним. Компанію супроводжували дерева, що росли в усі сторони світу. Де-не-де проглядувалася дивовижна трава, записи про яку не знайти в жодному альманасі з ботаніки. І все розмаїття флори та фауни зустрічалося на маленькому п’ятачку землі. Чудні птахи, котрі світилися і бралися нізвідки. Такі птахи ніколи не посміють літати самі, для цього їм видавалися потішного крою ковдри-літаки. Дивини вже ніхто не помічав. Ті речі, що друзі пережили останніми днями, забрали захват та здивування. А кількість дивного в цьому місці робила її буденністю.

– Ось і двері, відкривайте, я почекаю, – Лис завів їх на нову поляну, що нагадувала будинок без однієї стіни. Крізь стіну, якої не було, вони і зайшли. Інші три старалися максимально ефективно займати доступний їм простір і були забиті різноманітними дверима.

– Їх тут сотні! – як завжди в перших рядах, поспішив обуритися Мортімер.

– Мені здається, хтось забув слова старого. Ми лише ключ, а двері доведеться шукати тобі, – навіть Альфред вже поспішив втрутитися, закриваючи широкою спиною підопічних.

Командир давно втратив ініціативу. Оскільки він звик бути головним, загартованого боями шпигуна такий поворот подій доводив до точки кипіння. Усі боги, їхні історії та інші міфологічні дрібниці поза сферою його діяльності. Зрозуміло, чому чоловікові це не подобалося. Зараз хотілось би заварити чашечку трав’яного чаю і почитати пару особистих справ. Хоча декілька місяців назад він приходив у захват, коли покидав душний кабінет.

– Агов, що тут почалося взагалі… – божок вскочив з місця і хотів було метнути в когось смертоносним закляттям, але до вуха потягнувся вірний посіпака і почав щось шепотіти, – Так…і потім що…тобто ти думаєш…ну добре, я подумаю над цим.

– Твій дракон правий, двері зможеш знайти лише ти. Нам тільки треба думати, як її відкрити. Так що вперед, – дивно, та до слів Пацифікуса Істлайта він відносився нормально. Він не кидався на мага, не посилав в нього вогняні вибухи та всіляке інше. Лис слухав. Чи через вину за безумство старого, чи в надії на досвід та знання.

Група тим часом стала готувати невеличке пристанище. Нерозсудливо втрачати шанс відпочити. В такому місці важко розвести нормальне багаття, або хоча б знайти звичайну воду, та вартувало спробувати. І поки компанія зі спасіння розгублено оглядала навколишні красоти, Лис у якості дяки за присутність, голосно клацнув пальцями. Одразу на галявині з’явився пишно вбраний стіл. З усіх боків позбігалися різні чудернацькі істоти, з тарілками смачних наїдків та напоїв. Гості навіть не думали розглядати дивних офіціантів, бо вже дуже хотілося їсти. Тож загін одразу накинувся на частування.

Господар, відволікши людисьок, прийнявся до пошуків. Серед сотень різних дверей виявилося важко знайти потрібну. Особливо, якщо не знаєш, що шукати. Вибір достатньо обширний. У невеличкому кутку присутні, напевно, всі двері світу. Дерев’яні, металеві, високі та низькі і навіть декілька шестикутних. Насправді, не важливо, куди кожна з них веде, бо цікавив команду лише один вихід – додому.

– МОЖНА, будь ласка, ШЕПОТІТИСЯ ТИХІШЕ! Я думаю, – перервавши перекус героїв, почав бог. Але потім, отримавши осяяння, легким помахом руки перетворив всіх на зв’язку ключів.

Хтось міг звинуватити Лиса в надто буквальному розумінні сказаних слів, але, окрім нього, тут більше нікого не лишилося. Відверто кажучи, тільки в людських оповіданнях боги – створіння метафоричного мислення. Насправді, вони мали звичку говорити прямо. Хоч розуміти їх прямо і не просили. Відштовхуючись від таких суджень, бог-в’язень вирішив перетворити прийдешніх у те, чим вони являються.

З прямолінійним підходом і в’язкою ключів Лис направився до стіни. Якщо з’являється шанс йти напролом, то треба його використовувати. Тим паче, так менше доведеться думати.

Окинувши оком двері, він передусім почав шукати ті, в яких було близько шести замкових щілин. А коли оточуючий світ підкорюється твоїй волі і вибудований за твоїми власними законами, то зробити це не важко. За порухом вказівного пальця перед богом забігали різноманітні двері.

– Тек-с, ця не та. Ця надто квадратна. А у цієї тільки три замка. Спаркі, а як тобі ось ця?

– Ме, – проричав маленький помічник і продовжив ганятись за своїм хвостом.

Час в цьому місці – штука відносна і поспішати Лису було нікуди. Інша справа, куди подіти роздратування? Коли вічність сидиш в небажаному ув’язненні, важко відкинути імпульсивність і залишатися спокійним за крок від звільнення.

– Ось ця! – закричав хвостатий, вказуючи на новоприбулий об’єкт. Вірогідно, напарнику плювати на всі знахідки, але господар і не вимагав підтримки.

Перед ними явився незрівнянного виду «портал». Дерев’яні двері, котрі заросли мохом та ліанами, були рясно прикрашені золотом, на такому ж рівні, як і старістю. Вінцем витвору нелюдських рук виступали золоті лисячі вуха, прикрашені рубінами. Час все ще не володарював над цим місцем, та сильно потріпав цей шедевр. Головною родзинкою дверей було шість вирізаних замків, один краще іншого.

В схожі моменти зазвичай починала грати підбадьорююча музика. Не те, щоб вона надто необхідна, але додала б ноток високого в знахідку. І Лис міг би її начарувати. Та коли ти знаходишся за мить від звільнення, саундтрек – останнє, про що варто думати. Тому лисехвостий приступив вставляти ключі. Опинися ключі в своїх початкових формах, їм би таке застосування не дуже сподобалося.

Ключі виконали призначення і з розчахнутих дверей полилося яскраве світло. Було ще дещо, що відчув лише вухатий – вітер свободи. Нерішучим, обережним кроком почався рух до бажаної цілі. Незважаючи на те, що довелося повернутися за рятівниками, бога вже не зупинити. Крок за кроком, в компанії вірного посіпаки, Лис покидав тюрму. Розчиняючись в світлі, він навіки прощався з минулим, рухаючись на зустріч новим звершенням. Ну і можливо, до невеликої помсти власній сім’ї, довжиною всього-на-всього з десяток тисяч років.