Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Вікно на вершині башти осяяло останніми променями заходу сонця. То були приємні, теплі та по-осінньому чарівні промінчики. А морський вітер додавав їм ще декілька пунктів шарму. Саме тут його кабінет. І не важливо, що віками до цього тут була королівська опочивальня. Перестановка, хоч і порушувала міри безпеки, радувала його набагато більше всіх інших привілеїв посади. Кабінет був домом, на відміну від спальні. Єдине вікно на захід давало змогу відволіктися від напливу роботи та купи всіляких радників. А ще з нього відкривався прекрасний вид на море. Проте, навіть воно зараз не рятувало від тривожних новин та думок, викликаних ними.

Сивочолий чоловік сидів спиною до кабінету. Коси давно поріділи, лишивши помітний острівець лисини на верхівці голови, а борода набула кольору попелу. Медового кольору очі з віком почали вносити в погляд старечий сум та життєву мудрість. А постава правителя вже потрохи прогиналася під вантажем пережитого. Але в чому йому не відмовити – пан все одно виглядав велично. Король Роланд третій Мудрий, як його пізніше наречуть історики, був широкоплечим статним мужчиною, вік якого давно перевалив за сімдесят. Та все ж таки, він виглядав молодше і бадьоріше за ровесників. На противагу одноліткам, цей хоча б зберіг чистоту думки та ясність розуму.

Почувши тихе клацання позаду, правитель повернувся і побачив Альфреда біля книжкової полиці. Той був двохметровим лобом з громадними ручищами і виразними вилицями. Один вигляд такого одоробала викликав страх глибоко всередині. Не дивлячись на свої розміри, він пересувався надзвичайно безшумно. Роланд знав про підопічного лише дві речі: перше – він в десятки разів розумніший, ніж виглядає, а друге – це найвідданіша людина в усьому королівстві і єдиний кому можна довіряти.

– Я ж просив заходити через двері, як усі нормальні люди!

– Пробачте, Ваша Ясновельможносте, лише невеличкі заходи безпеки.

– Добре, з примхами і пересторогами розберемося потім. Я так розумію, ти вже в курсі? – з ледь помітною єхидною посмішкою запитував король.

– Поняття не маю, про що ви, – не виказуючи жодної емоції, відказав чоловік.

– Не прикидайся дурнем. Може спрацювати зі всіма, але на мене не діє, я знаю тебе набагато довше та краще за інших. Тобі відомо, про що я – замерзлий хлопчина в Арутській пустелі, чи божевільний дідуган, що кричить про зниклий ліс. Ти завжди обізнаний в схожих подіях. Хоча б про напади сарани ти мав чути. Події в межах нашої країни від тебе ніколи не вислизають. Розумієш, що все це означає? – король піднявся зі стільця і рушив у бік каміна.

– Можливо, якісь магічні аномалії, в найкращому випадку випадковість чи чиїсь витівки, – вимова звучала так спокійно і обдумано, що будь-хто, особливо з тих, хто не знав Альфреда, міг повірити в усі нісенітниці, які той видавав.

– Я не здивований в твоїй позиції. Ти завжди скептично ставився до магічних подій та збігів. Але про це пізніше. Ти ж читав книги преподобної Н’ґави?

– Напевно, ще в школі. Не нагадаєте про що там йдеться? – його тон виявився настільки поблажливим, що кожен на місці капітана вже б втратив голову за нахабність.

Згадати когось із провидців та ворожок – вже непосильна задача, а пригадати щось з їх передбачень взагалі дорівнювало чуду. Пов’язано це з небувалою популярністю всілякого роду віщувань на континенті. Навіть в світі повному магії ця справа процвітала і приносила купу грошей.

Вдачею для діяча такого сумнівного мистецтва було випустити книгу, що давало можливість запам’ятатися. Н’ґава – одна з тих, кому вдалося. Серед сотень та сотень подібних книжок вона обходила всіх за продажами. Можливо, тому, що передбачення займають далеко не всю книгу. Або, що передбачення були достатньо точними. Звичайно, якщо ви могли їх розшифрувати та зрозуміти. Перша причина вірогідніша, бо точні передбачення не треба нікому. Якщо вони доступно написані, то все можна зрозуміти одразу. А отже, читачу потрібно підлаштовувати життя під автора.

Так передбачення «Горобець скине свічку зі столу і спалить пів міста, зачиняйте вікна, будь ласка.» ніколи не обійде за популярністю свій заплутаний відповідник «З неба прийде нещастя, крилатий вісник відвідає вашу оселю, принесе вогняний шторм і біди на наші голови…». Саме тому, друга за популярністю книга з передбаченнями на континенті – це збірка рецептів, де перші сторінок двадцять складалися зі схожої писанини.

– Якщо коротко, в одному трактуванні певного віршу, події, які ми сьогодні обговорюємо, приведуть до кінця світу, – король намагався не зважати на скептичний погляд підданого, оскільки, його професіоналізм важливіший за паскудний характер.

– І ви вірите в маячню, написану божевільною старою сотні років назад? Звучить доволі абсурдно. Так, співпало декілька рядків, але ж світ настільки величезний, навіть маловірогідні події, на зразок цих, можуть відбуватися.

– Знаєш, з віком та наближенням смерті, починаєш вірити в усіляке надприродне, навіть, якщо раніше шукав раціональне пояснення, – з ледь помітним відчаєм у голосі відказав правитель.

– Добре, припустимо, вона права. Що ви пропонуєте робити? У вірша сотні, а можливо і тисячі трактувань. Всі з них розходяться у поясненні «Лисячої тіні», і того, як вона зупинить кінець світу, – можна відмітити пожвавлення інтересу в словах капітана, щоправда, це ніяк не позначалося на міміці, що викликало певний дисонанс.

– Тобто, ти знаєш, про що йдеться, розбишака? Вирішив позбиткуватися над старим і перевірити, чи сповна він розуму? Так і бути, пробачу тебе, по старій дружбі, – короля підбадьорив той факт, що опонент обізнаний більше, ніж хотів показати, – Я тут нещодавно наштовхнувся на дивне роз’яснення, яке більшість вважає напіврелігійною нісенітницею. Що ти знаєш про загубленого бога?

– Якесь забуте цивілізованим світом плем’я вірить, що є загублений бог, котрого лишили на нашій планеті в часи її створення, і тепер він не може повернутися…або схожа дурня. Та до чого тут він?

– А все до того, що в їхній культурі того називають Лисом. Розумієш зв’язок? – блиск істини в очах Роланда міг зрівнятися лише зі скептицизмом, що випромінював співрозмовник.

– До чого ви ведете, сер? – шпигун зробив те, що не пробачалося в його професії, а саме – показав емоції. Проте, сховати здивування від кількості збігів виявилося складно. Як і не думати, що трактування просто підігнали під існуючі теорії.

– Судячи з виразу твого обличчя, ти дійсно все вірно зрозумів.

– Тобто, ви пропонуєте знайти того бога і так відвернути неминучу загибель світу? Але це ж маячня та абсурд!

– Для початку, я хочу, щоб ти знайшов автора трактування. Дізнайся, що він мав на увазі і чому висловив таке припущення.

– Ви вважаєте, що чудик досі живий? – Альфред ще намагався прийти в себе, переварюючи об’єм майбутньої роботи і тому не міг привести до ладу емоції та висловлювання. Це дійсно здавалося дивним, бо він вперше в своїй роботі не розумів куди рухатися і не мав чіткого плану та необхідної інформації. Рятувало лиш те, що перед начальством прояв емоційності пробачався і не шкодив.

– По-перше, він чарівник, а вони живуть на сотні років більше за звичайних людей. А, по-друге, книзі всього-на-всього тридцять, ну максимум, сорок років, – король був до біса впевненим у кожному слові, неначе готувався до розмови декілька тижнів.

– Добре, наказ зрозумілий, я постараюся його виконати!

– Альфреде, це не наказ, скоріше, дружнє прохання. Сподіваюся, з часом ти зрозумієш мене, – голос короля набув відтінків, які, скоріше за все, означали, що тому не зручно займати час підопічного власними переживаннями замість державних справ. Та якщо кінець все ж близький, то можна лишитися не тільки без держави, а і без всього світу.

– Так, сер, я прикладу всі зусилля.

– Не забудься книгу.

Капітан піднявся та демонстративно вклонився правителю, після чого вийшов. На цей раз скориставшись дверима. Його мучило нерозуміння того, що відбувається. Так, події все ще вписувалися в поняття «випадкових збігів», та сумнівів з’являлося все більше.

Все ж не любив він рухатися навпомацки. В його справі, незнання шляху та деталей часто призводили до непередбачуваних наслідків. Імпровізувати коли на кону доля держави – надто небезпечно.

Чоловік спускався довгими сходами до кабінету, попутно перебираючи пальцями корінець запилюженої книги. Його місце роботи знаходилося у підніжжя башти, на верхівці якої працював король. Не настільки зачаровуючий вид, та шпигунська праця не про любування горизонтами. З цього посту добре було видно всіх хто заходить в башту. А це давало багато переваг.

Зараз він мав знайти якогось мага та поговорити. І хоч магів він не дуже любив, та цього разу всередині з’явилося відчуття необхідності такої зустрічі. Все їство підказувало, що чоловік мав ступити на цей шлях.