Лисяче братство, або ера Другого Сонця

Випробувальний полігон молодшого члена команди складався з багатьох рівнів і нагадував лабіринт. Таке враження, що вся потужність попередніх зон перейшла сюди. Наглядачу вдалося суттєво розгулятися. Тут тобі заплутані доріжки і пастки, монстри, ями та широкі простори. Показався навіть скляний купол, всередині якого і знаходився бідолашний Річард. Треба пройти крізь перешкоди та нарешті зібрати повний склад команди. Вони не бачили, що відбувається з юнаком, тому вартувало пришвидшитися.

Як кожен попередній раз, Пацифікус поїхав в невідомому напрямку, лишивши товаришів на поталу долі. Альфред, вдосталь надивившись на самоуправство, вирішив повернути управління у власні руки. Вмілим наказом він направив компанію вперед.

Класичне підземелля неначе зійшло зі сторінок інструкцій «побудови квестів для початківців». Все починалося лабіринтом, стіни котрого були зроблені з кущів. Рослинність заполонила весь виднокрай і закінчувалася десь ген за обрієм цього місця. Її було так багацько, що ідея обійти зловісний сад, здавалася фантастикою.

Біля входу до лабіринту з хмари диму з’явився чарівник в багровій мантії. Він виглядав карикатурно і нагадував чародія з дитячих казок. Підтверджував сприйняття розшитий блискучими зірочками одяг та усюдисущі блискітки. Для повноти картини на гостроконечному капелюхові та спині не вистачало лише написів «Чарадій», або чогось такого. Та образ не заважав грати роль певного вартового. Як тільки герої увійшли в зону його володінь, той одразу одягнув личину шоумена і почав промову.

– Вітаю, мандрівники! Проходьте та перевірте власні можливості. Але пам’ятайте – лабіринт змінює людей, – видавши настанови, псевдо-маг розчинився в повітрі.

– Після такого я б всередину не йшов. Може, обійдемо той лабіринт, чи пошукаємо інший маршрут? – з підозрою у голосі видав Мортімер.

– Пішли скоріше, – командир все ще намагався контролювати ситуацію.

– Тобі матінка в дитинстві не розповідала історії про дядечок, що пропонують кудись піти з ними? Йому ж для повноти картини не вистачило тільки дати нам по кренделику чи цукерці.

– Ходімо давай, вразливий ти наш. У нас немає часу. Невідомо, що там з Річардом та його станом, – втрутилася Фел.

Виказувати супротив не мало сенсу, тож Змій змирився і всі дружно зайшли всередину. Живі стіни швидко обступили компанію, а вхід заповнився рослинами. Головний шпигун одразу понісся вперед, та ще й так, що іншим довелося додати швидкості. Рандольф почувався найважче, бо ще не відійшов від випробувань, що звалилися на його голову за останній час.

Головна помилка капітана – легковажність та поспіх. За секунду до неминучої загибелі, ельфійка зупинила його. Боятися було чого. З кущів, по обидва боки вилетіли списи. І той, в кому вони мали опинитися, пробивши наскрізь, здивовано вирячився вперед.

– Тебе під ноги дивитися не вчили? – дівчина підвищила голос і пішла вперед, повз заціпенілого Альфреда.

– Без образ, здорованю, ти звичайно командир і все таке, та я краще піду за нею. У цій ситуації вона викликає в мене більше довіри…мабуть, як і в будь-якій іншій, – Змій похлопав роботодавця по плечу і впевнено рушив за подругою.

Подібний лабіринт став би чудовою забавою в якому-небудь саду заможного лорда. Зараз же його стіни випромінювали лише занепокоєння. А після інциденту зі списами остаточно перестали викликати довіру. Дійшовши до роздоріжжя, група вперлася в стіну з плюща. Персональне та демократичне голосування вирішило повернути ліворуч. Схожі роздоріжжя змінювали одне одного. І за кожним їх очікувала пастка зі стрілами, списами чи лезами. Одна з таких зачепила плече Мортімера. Вихід все ще не наближався.

– Якщо це все ілюстрація страхів малого, то я наб’ю йому обличчя, – шипів вбивця собі під ніс.

– Заспокойся, герою. Уже встигли своє набити. І не тільки обличчя. Досить цих пригод, врятуємо малюка і закінчимо все нарешті, – ельфійка намагалася ступати обережно, аби не активувати чергові плити з пастками.

– Обурення – захисний механізм мого організму. Я не можу працювати по-іншому. Я так заспокоююся. Сидів би зараз у Фолкхарті і пив пиво, але ж ні, грошей йому дай. Ходи тут і кровоточ. Що далі, нас розділять?

Зі всіх сторін почали лізти ліани та перебудовувати лабіринт на власний лад. Кожен опинився не те щоб в зручному, проте, власному коридорчику. Їх розділяли стіни, а шлях став заплутанішим. Тепер, контроль ситуації – останнє, про що кожен міг думати. Навколо чулися погрозливі та голосні звуки. Небо над лабіринтом виглядало зловісно.

– Мортімере, я тебе ненавиджу! – крик Фелікайт гулко відбився далеко за межами лабіринту. Гучність давала знати, що він точно почує.

– А що я, я всього-на-всього зробив припущення.

– Досить давати підказки з нашого знищення, – вона намагалися говорити голосно, щоб кожен із заблукалої четвірки це почув, – Мене всі чують?

– Так, – пролунали у відповідь три невпевнених голоси.

– Продовжуємо рух. Якщо вийдете не з того боку, обходьте лабіринт, не лізьте назад. Якщо опинитеся у небезпеці, просто кричіть. Якщо то звичайно допоможе, – остання частина була сказана пошепки, щоб не погіршувати і так занепалий дух команди.

Відсутність вибору та один варіант шляху змушував рухатися лише вперед. Події неначе оживили лабіринт. Стіни реагували на кожен крок. Дорога назад одразу ставала відрізаною, а інші напрями перебудовувалися на очах. Інтерактивність разом з непередбачуваністю лоскотали нерви. Рухатися доводилося повільно, щоб не стати жертвою чергової пастки.

Першим здали нерви Рандольфа. Приступи клаустрофобії не могли не посилитися, особливо, коли стіни давлять в прямому сенсі. Гному почало здаватися, що його переслідують. Він чкурнув, що є сили, куди дивилися очі. Лише чудом оминув яму з кілками. Рудобородий не помер тільки через швидкість, що набрав. Та небувала вдача над ямою, дала розуміння, що переслідування – не вигадки уяви. З ями позаду доносилося скавчання. Зупинятися та перевіряти, хто туди впав, у коваля не знайшлося бажання. Він продовжував бігти і робив це досить успішно.

Інші пересувалися повільними ривками. Ельфійці з її акробатичними вміннями і досвідом, набраним в стародавніх гробницях, рух давався напрочуд добре. Ні сітки, ні сокири, що вилітали з-за рогу, в купі з ямами не складали загрози. Поки вона не вийшла на відкриту місцевість. «Ось він вихід», – промайнуло в голові. Але то лише чергова частина лабіринту.

На великому, відкритому плато розташувалася яма, наповнена розплавленим камінням. Добре, якби міст між двома частинами філіалу пекла не був зруйнованим. Проте, доля не підкидувала легких шляхів. Реакція дівчини не змусила довго очікувати. Для вирішення задачки довелося, правда, трошки повернутися назад і зруйнувати одну з пасток, щоб отримати мотузку. Фелікайт прив’язала мотузку до стріли, щоб запустити останню через провалля. Задача не з легких, бо можливою мішенню на іншому боці виступала єдина опора, до якої колись кріпився міст.

Помолившись кожному з богів, яких змогла згадати, вона натягнула тятиву. Свист, коротке очікування та промах. Спроба за спробою, ще декілька безуспішних разів. Коли рослинність позаду занадто розрослася і почала витискати крадійку, довелося зібрати всю волю в кулак і спробувати востаннє. На подив, спроба виявилася успішніше, ніж вона могла очікувати. Замість того, щоб застрягнути в опорі, стріла влучила в камінь обабіч і огорнула ціль, створивши щось на кшталт вузла. Кріплення було міцнішим за задумане. Можна сказати вдача виявилася на боці дівчини. Вона багатозначно подивилася вгору і мовчки кивнула. Хтозна навіщо, але так спокійніше.

Вузол з цього боку зав’язати простіше. Декілька швидких бантиків і петель на стовпі і мотузка готова. Кущі зовсім не залишили місця своїм ростом. Навіть, щоб стояти з краю. Ельфійка прийняла рішення не зволікати і рухатися вперед. Хоча, повноцінним рухом це назвати важко. Дівчина була схожа на гусеницю чи черв’яка. Канат натягнувся під вагою, та тримався добре.

Подолавши половину шляху, вона вирішила оцінити те, що лишилося позаду і вжахнулася. Кущ ні на мить не зупиняв ріст. Своїми шипами рослина перетирала єдине, що тримало дівчину між життям та смертю. Фелікайт спробувала пришвидшитися, але в такій позиції важко контролювати швидкість.

І неминуче сталося. Крадійка з великою силою врізалася в прямовисну скелю власною спиною. Протилежний берег зустрів її не дуже доброзичливо. Нестерпний біль відлунням дзвенів в голові. Та відволікатися не було часу. Обірваний бік канату дістав до розпеченої лави. Вона, власне, його і підпалила. Горіло повільно, проте, час зволікати збігав. Фел приклала всі зусилля, щоб подолати необхідну відстань. Так, вдалося швидко, але забрало в неї залишки сил. Далі вона ледь пересувалася.

Мортімер тікав від гігантських павуків. Доводилося петляти, користуючись непередбачуваними маршрутами, які були створені, напевно, безумцями. Величезні восьмилапі потвори відчутно вистукували кам’яною бруківкою. Декілька арахнідів померли в пастках, а їх браття просто обповзали тих стіною і продовжували гонитву.

– Навіть в своїй запаленій свідомості я не міг би вигадати щось схоже. Річарде, ти хворий довбень! – кричав Морт, намагаючись не вповільнюватися.

Чоловіка ніхто не чув, але крики давали йому, певного роду, заспокоєння. Як сказав би котрийсь з диванних психологів нашого світу: «Вирішення проблеми починається з її проговорення». Будьте впевнені, він промовив свою проблему дуже чітко, з розстановкою акцентів і використанням нецензурних слів, які тільки міг згадати. Навіть іншими мовами. Все ще не допомагало. Створювалося враження, що він втрачає вихід з лабіринту, обираючи шлях навмання.

Раптово він опинився на великій темній площі. Десь за однією зі стін цього затишного острівця, Фелікайт боролася за життя над прірвою. Тут же все було спокійно. Принаймні, так здавалося на перший погляд. Морта насторожив колір кущів, що були набагато темнішими, ніж в інших місцях. Додавало гнітючої атмосфери. Поки вбивця не звернув увагу на хруст під ногами. Тисячі та тисячі кісток устилали кам’яну підлогу настільки, що її не вдавалося розгледіти. Атмосфера втратила легку гнітючість і почала бити тривогу. Не зупиняючись, він хотів було рушити до протилежного краю, але густий туман сплутав усі плани. Надія лишилася на те, що павуки бачать в імлі не більше, ніж він.

Змій крутився, шукаючи в який бік рухатися. А рушати потрібно негайно, аби не потрапити в лапи величезних монстрів. Писк праворуч привернув увагу, і він почув тяжкі кроки навколо. Щось масивне нарізало круги. Мортімер дістав кинджали і прийняв стійку, готуючись до нападу. Хруст кісток під невідомим створінням тільки розпалював уяву.

Зненацька шум зник. Та це була лише прелюдія. Гучний рик явив величезну голову перед обличчям чоловіка. Хвиля слідувала за звуком, розчищаючи невеличкий острівець навколо від туману. Перед очима вбивці з’явилася людська голова, прироблена чомусь до левиного тіла. Людською вона видавалася лише на перший погляд, але дарувати створінню другий він не збирався. Та якщо б все ж таки наважився, то міг би помітити орлині крила, велично складені вздовж тулуба.

– Привіт, подорожній, ти в домі моєму. Загадку вгадай, чи тебе ми уб’ємо! – вимова створіння звучала м’яко та звабливо, нагадуючи шовкову хустинку, котрою водять по шкірі.

– Ой, серйозно, а якщо відгадаю, то що станеться? – одному лише Морту зрозуміло, що означала посмішка на його обличчі. Проте, виглядав він спокійніше, ніж до пропозиції опонента.

– Якщо загадку ти зумієш відгадати, то проведу тебе до виходу, я можу слово дати.

– Ні, якось не рівноцінно виходить. Давай ти мені загадку, а я тобі загадку? Хто не зможе відповісти, той помирає.

– Ти, смертний, впевнений, вже дуже. Можливо, вб’ю тебе заздалегідь я, друже? Щоб шанс завданням тим не дарувати. Ми маємо життя твоє забрати?

– Е ні, ти не можеш порушувати правила. Поки я не дам неправильну відповідь на загадку, ти не можеш мене вбити чи з’їсти. Так що, або ми граємо, або я пішов, поки туман розсіявся. За що, до речі, дякую.

От і відкрилася причина посмішки Змія. Гра в загадки не настільки проста, як могло здатися на перший погляд. То був стародавній ритуал і нехтування його правилами каралося не тільки в цьому світі, а в усіх наступних також. Коли тільки правила приймалися обома сторонами угоди, одразу, невидимі пута долі сплітали гравців і не відпускали їх, поки всі обговорені пункти не справдяться.

Тому Морт і зрадів. Переговорити цього слизького говоруна не міг ніхто. А вроджена настирливість додавала до попереднього вміння декілька неіснуючих балів для перемоги.

Сфінкс виглядав розгублено. Монстр не міг згадати, щоб хоч хтось в його житті вів себе схожим чином поряд з ним. Створіння звикло до страху. Жертви дивляться знизу вгору, як фізично, так і метафорично. А тут, його вперше сприймали, як рівного. А можливо, як і нижче створіння. Вперше хтось не виявив гідної поваги. Мортімер, в свою чергу, знав – бігти не має сенсу, бо наздоженуть за два стрибки. Тому просто стояв, даючи потворі шанс подумати.

– Зізнаюсь, зміг мене ти здивувати. Лиш дай подумати, й не смій тікати.

– Легко, піду присяду ось там, – обережно, намагаючись не виказувати страху, чоловік направився в центр площі. Всівшись біля колони, що стояла там, він прийнявся чекати.

Сфінкс вирішив вдати, що думає, хоча давно вирішив погодитися. Не погодитися він не міг, але вдавані роздуми давали відчуття, що ситуація досі під його контролем. Хоч контроля тут не спостерігалося. Монстр не міг напасти, не отримавши невірну відповідь, або поки жертва не тікає. Правила, в купі з розмовами в риму дуже псували тому життя. Але в той же час алгоритм додавав певної інтерактивності та зрозумілості в будь-які дії.

– Усі твої умови я приймаю. Тож подивись на загадку мою, я дозволяю.

– Без образ, але ти ж розумієш, що це не логічно? Як я можу «дивитися» на загадку, якщо ти її будеш промовляти? – здавалося, що Мортімер відверто знущається. Він відштовхнувся від колони і повільно повернувся на колишнє місце.

– Гадаєш ти, що легко римувати? Але це все не так, то слід запам’ятати.

– На дієслова римувати якраз легко. Але не важливо. Давай свою загадку, я поспішаю.

– Два брати на колісницях…

– Це Сонце та Місяць!

– Але ж я навіть не устиг почати. Навіщо так, навіщо нас перебивати?

– Відповідь була вірною? Вірною! Я думаю, достатньо, навіщо ти так ускладнюєш?

– І перемога за тобою смертний, вільний ти! Запам’ятай, ми благородні, можеш йти, – він казав це без будь-якої радості в голосі, скоріше з розчаруванням. Напевно, схоже відбувалося вперше.

– Е, ні. Ми домовлялися, тепер я задаю тобі питання і отримую шанс тебе вбити. Око за око, так би мовити.

– Раз мали договір і згодилися ми. Своє завдання швидше розкажи.

– І так, з ранку на чотирьох…

– Завдання і більш цікавіше міг знайти. Бо відповідь – людина, це знаю як і я, так й ти.

– Так, молодчинка, вітаю. Тепер покажи дорогу і я продовжу свій шлях, – з надією в голосі сказав Мортімер, котрому набридло вдавати зацікавленість. Уваги вбивці зазвичай вистачало хвилини на три, після чого йому дуже набридала більшість справ, за які він брався. Тому після короткого знущання над грізною істотою, молодик не бачив сенсу продовжувати діалог.

Чоловік почав переможну ходу, але створіння тактовно перегородило шлях, зупинивши його.

– Давай ще раз, – сфінкс і сам здивувався тому, що видав.

– Так, а де рима, що сталося?

– Не знаю, – монстр несвідомо потягнувся лапами до роту.

– Ну, я радий за тебе. Віршами говорити не легко, та і швидко набридає. Тому вітаю в клубі нормальної вимови, – вбивця знову спробував піти від співрозмовника.

Створіння все ще не звикло до нових особливостей власного організму і не хотіло відпускати жертву. Важка лапа повисла у повітрі і полетіла в сторону Морта. Від удару Змій втратив зв’язок з землею, відлетівши до огорожі з кущів. В одному пощастило – рослинна стіна пом’якшила удар і він уникнув серйозних ушкоджень. Швидко підвівшись на ноги, він дістав кинджали і з неймовірною злістю побіг в сторону кривдника.

– Ти взагалі нормальний? Я ж вирішив твою загадку і міг спокійно йти, – Гілл спробував напасти, але був відправлений у черговий політ новим ударом.

– Стій, вибач, ми перевіряли, чи можемо на тебе напасти. Схоже тепер, я вільний від ненависного заняття і можу покинути це місце. На знак вибачення я виведу тебе звідси.

– Які ж ви, монстри, дивні!

– Можеш не називати мене монстром, бо якось не культурно? Я ж не зву тебе шкіряним мішком чи гостровухою мавпою.

– Добре, і як мені до тебе звертатись?

– Не знаю. Здається, в мене немає імені, – сфінкс з усіх сил намагався витягнути з підсвідомості те, що нормальні люди називають іменем. Але дана частина пам’яті була просто відсутньою.

– Тоді я буду звати тебе Ерікою. Ти дуже нагадуєш мені одну мою знайому. Домовилися?

– Домовилися.

Еріка вказала Мортімеру на один з проходів і повела його в потрібний бік. Крізь потуги, та чоловік все ж спробував пояснити створінню, що якщо в тої є крила, то ними можна скористатися. Вмовити літаючу подругу на зручне розташування на спині не вдалося, тож довелося насолоджуватися тим, що є.

Вона схопила Морта міцними лапами і понесла у бік виходу. Можливо, через перший політ у житті вбивці, а можливо, через нездатність контролювати емоції, весь політ супроводжувався відбірною лайкою та криками.

В іншому кінці лабіринту Альфред намагався відшукати дорогу. Внутрішні відчуття підказували, що він блукав цілу вічність. Куди б не вела кам’яна кладка, створювалося враження замкненого кола, з якого немає виходу. Він не був нетерплячим, проте, навіть найстійкіший в подібній ситуації міг здатися.

Знову опинившись біля купи кісток з мечем, що стирчав звідти, чоловік вирішив змінити підхід. Він вихопив меч і став повністю відповідати першому враженню, яке викликав у інших. Увімкнувши режим берсерка, якщо такі були в цьому світі, він почав прокладати шлях напряму. Лабіринт вже не раз показував, що він живий і має власну волю. Рослинна структура не дуже зраділа капітальному ремонту. Стіни моментально заростали, а ліани та гілки всіляко обплутували порушника. Але навала перешкод не могла зупинити злого здорованя.

Гілки, листя та інші рослинні компоненти розліталися врізнобіч під його натиском. Коли в черговому коридорі на капітана напало стадо розлючених пацюків, він і не помітив тих, продовживши шлях.

У володінні дворучним мечем з цією людиною не міг порівнятися ніхто. Можливо, тому що дворучний меч в його руках перетворювався на одноручний, а, можливо, справа в майстерності. Видовище здавалося дивовижним.

Моментами Альфреду набридало йти навпростець і він використовував останній коридор, в якому опинявся. В одному зі схожих проходів, його увагу привернув незрозумілий звук.

– Вони йдуть, вони вб’ють мене. Вони близько, – бурмотів невідомий голос і звук розносився округою.

Джерелом обурень виявився Рандольф, що звисав з дерева. Під невисокою тушкою бісилися два вовки. Тваринки були розчаровані тим, що не можуть дістати до їжі. Декілька точних ударів і, видавши останній писк, звірі померли. Шпигун зрізав мотузку і гном впав на бруківку. Коваль вскочив на ноги і копнув свого рятівника в коліно. Завиваючи незрозумілу нісенітницю, він втік в найближчий прохід.

– О боги, куди ти? Та щоб тебе, – з мечем в руках він побіг вслід за другом, щоб врозумити того.

Капітан петляв, орієнтуючись на бурчання вдалині. Вся робота по прокладанню нового шляху сходила нанівець, що додавало злості. Забившись в глухий кут, рудобородий махав руками і жалібно стогнав. Не дивлячись на можливі пастки та різних тварюк, лабіринт і без того був підступним. Ходи то з’являлися, то зникали. Місце, з якого ти тільки-но прийшов, можна було не знайти зовсім. Та хоч одного зі своїх підопічних Альфред знайшов і втрачати його не збирався.

– Вставай, в нас ще є, чим зайнятися, – однією рукою чоловік підхопив невеликого компаньйона і поставив на ноги.

– Ти не розумієш, виходу немає. Мою сім’ю вбили! Ми не впораємося, – гном спробував закрити обличчя величезними долонями, щоб сховатися від зовнішніх загроз.

Шпигун був загартований власною роботою та життям, але він розумів занепад, що захопив товариша. Не кожен день на твою голову випадає така кількість випробувань. Не важливо – пройшов день, чи може тиждень. Час не грає ролі в пошуках виходу.

Отримані рани почали нагадувати про себе. Вдвох вони подолають труднощі. Сам же він не впорається. Альфред обережно дав ляпаса Рандольфу, щоб той прийшов до тями.

– Твоя сім’я жива! І я впевнений, що Брунгільда не хотіла б бачити свого сміливого чоловіка в такому занепаді, – командир, як міг, апелював до сорому і здорового глузду, і нарешті це спрацювало.

Дотримуючись тактики з просуванням навпростець, вони продовжили шлях. В дві руки і два знаряддя рубати кущі куди простіше. З’явилося певне відчуття цілі. І навіть пастки та монстри не могли зупинити їх. Коваль трохи повеселішав і зміг забрати частину зусиль на себе. Частково, але командна робота послабила тиск на пораненого командира.

Справи пішли ще краще, коли дует наштовхнувся на Фелікайт. Дівчина зовсім втратила сили. Удар спиною об камені пройшов зовсім не гладко. Альфреду довелося нести її. Лабіринт здавався непролазним, але якраз на цій думці, він і закінчився.

За його межами дихати стало набагато легше. Незрозумілим лишався факт, що з боку виходу лабіринт виявився більшим, ніж зі сторони входу. Але розбір архітектурних задумів краще лишити на вільний час. Вдалині виднівся силует Мортімера. Чоловік стояв в компанії невідомого створіння і емоційно розмахував руками. Колись же вони мали тут зустрітися. Треба рухатися рятувати юного товариша.

– Чому ви так довго? – Морт вирішив зустріти своїх друзів недоречними питаннями.

Тріо було не до відповідей, їх здивувала наявність Сфінкса в компаньйонах докучливого побратима. Вони б з великою радістю відбили того в монстра, та руки зайняті, а гном надто занурився в шок від невідомої тварюки перед очима.

– Вони тебе розчарували? Може, мені їх вбити? – Запитало створіння, вказуючи на прибулих.

– Ні, все добре. Це свої люди. Друзі мої, це Еріка. Ми познайомилися в лабіринті, – втомлені подорожні не оцінили широкий жест презентації. Їх обличчя скоріше видавали злість та легку заздрість, бо Змію вдалося вибратися з лабіринту не на своїх двох. А також, невелике роздратування через те, що він не допоміг нікому.

Проте суперечки були відсутні в планах, оскільки ніхто не знав, в якому стані юний чарівник. Може, йому потрібна допомога. З такою кількістю випробувань не важко забути про кінцеву мету, але треба продовжувати рух.

Попереду групу зустрічав величезний скляний купол. Всередині знаходилося щось схоже на випробувальну кімнату для чарівників. Як не дивно, там був Пацифікус. Річард валявся біля його ніг, та клявся, що не заплямує доброго імені і пройде кожне випробування. Це і багато чого іншого могли почути герої, якби купол пропускав звуки. Спроби кричати чи грюкати не проходили крізь товсті стінки. Навіть удари великим мечем не зробили жодної подряпини.

– Може, спробувати зверху? – нова подружка зрозуміла натяк. Сфінкс підлетіла вгору та граційно облетіла купол.

– Нічого! – кричала вона зверху.

Юний чарівник почав свій шлях. Екзамен у Фолкхартській академії магії виявився комплексним і піддавав учня незабутнім випробуванням. Річард знав про нього все. Іншого варіанту для проходження іспиту не було. Цей екзамен він прострочив рівно на рік. Принаймні, перший з них. Маги північної півкулі мали декілька стадій навчання і молодик знаходився тільки на другій з п’яти, що міг пройти.

Зараз, на молоді плечі мав впасти вантаж кімнат, вбивчі властивості яких відточували на тілах сотень попередників. Правила прості – обійти колом крізь всі кімнати і, повернувшись в центр, відзвітувати майстру.

Першу кімнату, а саме кімнату побутової магії, малюк пройшов на відмінно. Хитрі чарівники минулого одразу зрозуміли, що якщо учень мешкає з тобою, то краще скинути на нього всю тяжкість домашніх турбот. Мортімер захоплено спостерігав за тим, що відбувається, доки інші не полишали спроб прорватися крізь бар’єр.

– Та годі вам, юнаку нічого не загрожує, все дуже цікаво. Дайте йому шанс! – вбивця спробував вкласти в слова якнайбільше доброти та співчуття до бідолашного хлопчика.

Саме після втішної промови Річарду і почало щось загрожувати. Друга кімната передбачала перевірку здібностей молодого чарівника на використання банального чародійства в нестандартних умовах. Летючі гострі диски, списи та стріли треба перенаправляти від себе в мішені. Звичайно, якщо юний маг міг зреагувати на небезпеку. І вдруге учень впорався на ура. Диски були зменшені і разом зі списами відправилися в центр мішені.

Видовище почало приваблювати спостерігачів. Чарівники втрачали великий пласт заробітку від того, що не перетворювали випробування в спортивні змагання. Як мінімум, половина Фолкхарту не посоромилася би робити ставки на такі заходи. Інша половина міста з радістю б сперечалася про смерть конкурсантів.

Компанія так зачаровано видивлялася екзаменаційні завдання, навіть пропустили Пацифікуса, що став кружляти за їх спинами. Справжнього мага Істлайта, а не ілюзорного, котрий знаходився під куполом. Такі дрібниці вже мали викликати певні питання. Старий почав відтягувати за руку всіх, до кого міг дотягнутися. Хоча чародію заважало безумство, щоб донести до товаришів якусь просту думку.

Усі дружно відмахувалися від нього, переживаючи, що пропустять, як юний підопічний вирішує під куполом чергову загадку. В певний момент терпіти посмикування, крики та мугикання стало неможливим.

– Та що? – почав Альфред, повернувшись до джерела шуму.

Зрозумівши, на кого дивиться, той вирішив привести до тями підопічних. Останні неохоче відзивалися. Першим з полону спортивних подій випірнув Мортімер.

– Агов, а чому їх двоє? Один все ще під куполом, вірно?

– Я не знаю. Але цей хоче нам щось показати.

Швидко повернути всіх до тями не вдавалося. Скляний бар’єр забирав усю увагу присутніх, дивним чином впливаючи на них. Навіть Сфінкс Еріка нарізала кола в повітрі не відриваючи погляду від куполу.

Як тільки Пацифікус заволодів увагою присутніх, він миттєво почав волочити їх за собою. Найбільш нещасним виявився Морт, котрому не пощастило бути схопленим чарівником. Хватка старого лишалася на подив міцною, не зважаючи на похилий вік. Тому вбивця, покірно змирившись з власною долею, волочився по землі.

Чарівник привів компанію до місця, що знаходилося далеко від куполу. Вони опинилися біля однієї з бокових сторін лабіринту з кущів, куди ніхто і подумати не міг прокладати шлях. Далеко від основної сцени дій не виявилося майже нічого, окрім незрозумілого люку в землі. З-за ґратів чулися благання про допомогу, що одразу привабили групу.

Шум йшов від Річарда, що сидів замкнений у невеличкій ямі. Юнак безуспішно намагався вирватися. Але з однією працюючою рукою це було неможливо. Та і решітка виявляла супротив до магії.

Герої кинулися на допомогу наймолодшому члену загону. Пацифікус тим часом знову зник. Усі змирилися з його здатністю розчинятися в повітрі. Рухатися він сам не міг, та наздогнати, або знайти старого виявлялося практично неможливо.

– Звичайно, рука, – вигукнув Мортімер, – в нашого була травмована рука. Чому ніхто не звернув на це уваги?

– Зрозуміло, що ми помилилися. У причинах помилки розберемося потім, а зараз його потрібно звідти дістати.

Альфред підняв нову зброю. Юний чарівник прийняв жест за дуже товстий натяк, та швидко покинув радіус ураження. Декілька тяжких та точних ударів меча і жодні ґрати б не встояли. Ці також не збиралися. Молодик дуже зрадів свободі. Понівечена рука виглядала все гірше та гірше, але, в першу чергу, він думав не про себе.

Поки всі енергійно звільняли останню частинку команди, Фел потрохи марніла. Травма спини – не те, що проходить саме собою. Парадокс того, що відбувалося в цих чарівних світах, якими вони подорожували, здавався насмішкою. Усе оточення та життя ілюзорне, але отримані героями травми доволі справжні та відчутні. Річард помітив, наскільки нестійка дівчина. Стрімко підбігши, хлопчина підхопив її, чим тільки більше травмував руку. Але, то не важливо. Він обережно поклав крадійку на землю та почав розмахувати долонями, малюючи заклинання. Дуже вчасно, бо ельфійка почала втрачати свідомість.

Змій поквапився допомогти юному чарівнику. Хоч допомога була чимось не зрозумілим для всіх, окрім молодика. Він наблизився до парочки та почав притримувати хвору. Ніхто не звертав уваги на те, що відбувалося навколо. Жовті іскри теплом розходилися по тілу, даруючи зцілення. Лікування давалося силами самого ж Річарда. Тоненька цівка крові починала проступати крізь брудні бинти на лівій руці. Малюк не звертав уваги, лише методично бубнів під ніс потрібні слова.

Світ довкола почав потрохи руйнуватися. Всі зосередилися на витягування члена загону з того світу, але факт не лишився непоміченим. Стіни лабіринту гнили та розпадалися, а вітер розносив залишки навколо. Створіння, котрі жили на його території, рятувалися втечею. Провалля збільшувалося, рухаючись в бік героїв. Наче хтось смикнув за невидимий важіль, що тримав все докупи.

До Фелікайт повертався природній колір шкіри. Блідість відходила, якщо не рахувати, що ельфи бліді від природи. Симптоми перекидалися на її лікаря, в котрого криваві цівки почали пробиватися вже з носу та вух. Лікувальні заклинання були найвищим щаблем в уміннях мага, і кожен наставник мав спостерігати за прогресом підопічного, інакше проблеми хворого переходили на лікаря. У Річарда такої розкоші не було. Тому закляття, вивчені в домашній бібліотеці, давалися тяжко та забирали всі сили, а інколи не виходили взагалі. Хлопчина впав на свою пацієнтку, забруднивши кров’ю і так брудний одяг. Фел різко відкрила очі і через величезне зусилля вдихнула. Один з тих подихів, котрі можна почути здалеку.

На подяки та почесті не було часу, треба бігти. В іншому випадку їх чекало провалля, наповнене розпеченим камінням та металом. З повітря з’явився Пацифікус, верхи на вірному супутнику – колясці. Таким же магічним чином він раптово зник. З єдиною різницею – зник він в черговий відкритий портал.

– Візьми Фелікайт, а я захоплю малого, – Кричав Морт в сторону Альфреда. Через наростаючий гул доводилося говорити голосніше.

Він підхопив юнака і розмістив того на плечі. Тепла кров стікала з молодого чарівника та зрадницьки прилипала до тіла. Але вбивця все одно рухався до порталу, зникаючи в ньому під акомпанемент звичного для себе обурення. Командир обережно взяв ельфійку на руки. Навколо розростався голосний рокіт тріскання землі. Часу лишалося небагато і він застрибнув вслід за іншими. Після пережитих пригод, портали будуть викликати у кожного з них неприємні спогади. Проте, то потім. Зараз треба пережити день і закінчити його. Нескінченний день, довжиною в чиєсь життя вже починав набридати, забираючи останні сили, та подавляючи волю до руху вперед. День, котрий зміщував фокус з основної цілі, замінюючи ту на дрібниці і бажання вижити.

Вдалині, потоки лави збивали Сфінкса, що метався у пошуках прихистку посеред оточуючої руйнації. Рандольф схопив лук подруги, залишений іншими в поспіху. Чорна безодня телепорту не викликала довіри, та краще невідомість, ніж смерть.