Маріка

Знаєш, любов буває пташкою на долоні,

Кліпнеш — і в небо злетить чи зіскочить долі.

Не називай на ім'я, не зови намарно —

Бог є любов, хоч богів не буває, правда.

Є тільки губи твої і смішливі очі,

Є тільки сонце сліпе, що усе пророчить

Час, що летить і мине, і усе минеться.

Не називай на ім'я, не розладнуй серця.

Серця, що в грудях теплом, і вогнем, і скерцо

Б'ється у ребра, живе, віддається сенсом

Того, що звіку одвік, від начал до краю,

Того, що вічним вогнем і не відгорає,

Того, що зводить мости і мости руйнує...

Б'ється у груди, дурне, і порад не чує.

Каже: лиш губи твої і лукаві очі...

Пташка сидить в рукаві — і до хмар не хоче.

Пташка сидить, в'є гніздо і про щось щебече.

Не називай, не зови, хай говорить вечір:

Очі і губи, і те, як до шкіри шкіра.

Бог є любов — це обіт і тобі офіра.

Бог є любов — і вона ж — трішки ти і вечір...

Пташка сидить на руці і тобі щебече.

11.04.2026

Обкладинка — Allen Y

Говори мені, говори мені, говори — тільки лиш говори.

Тихим голосом, теплим гомоном чи усмішками з темноти

Моніторів, екранів, динаміків — красно дякую, пане прогрес,

Що крізь простори і крізь хроноси найпрекрасніше із чудес,

Найжаданіше, найбажаніше тихим шелестом перешкод,

Найінтимніше, найкрасивіше рідних тембрів, частот і нот...

Через простори, через хроноси, через сотні «але» і «ні»,

Так природно і так беззахисно говори, говори мені.

Може, згодом воно й розлюбиться, переплавиться в сум і щем...

Але доки ще не минулося — говори, говори іще.

24.02.2026

10.07.2025 р.

Схема римування успішно пішла по пизді 🥲

Автор обкладинки — Oleksiy Konstantinidi

А світ жбурляє під ноги невипадкових людей, як пале листя,

і ти, не знати чому, ламаєш об них столітні мури і гострі списи.

А ти ламаєш себе, збираєш знову з каміння, солі й осінніх квітів,

і щось до біса легке, і щось, чому би вже відгоріти,

встає як вічний вогонь і палить відчаєм, й трохи щастям,

і ти, не знати чому, без обіцянок, останніх шансів

ступаєш боса на шлях вогнепрохідцем вуглин і жару,

і щось до біса важке ляга під серце свинцем і гаром.

І щось, до біса чуже ласкає, кличе, болить і квилить,

і тихим сірим дощем голубить шкіру повік і вилиць.

І ти, не знати чому, усоте любиш, усоте віриш

у цю реальність вогню, дзеркал і диму без меж і міри.

І щось, чого не знайти, — болотним світлом і маяковим

веде тебе до мети і підіймає на ноги знову.

І розбиває тебе на клоччя й клапті, на пил і порох...

І хочеш врешті лише у цих фантомах, щоб хтось був поруч.

А світ жбурляє людей і каже: бачиш, вони не вічні,

і поки сонце пече — дивись у вічі, вдивись у вічність,

І поки гріє й болить — іди на світло, тепло і подих,

І хай непросто, але танцюй на грані на страх і подив.

І поки листя летить — цей світ для тебе і проти тебе.

Та тільки знаєш: на мить для когось також вогнем і небом

Ти сталась раптом чомусь у цьому танці за крок до краю...

А листя, знаєш, летить. І все згорає, і все згорає.

08.03.2025 р.

Автор обкладинки — Connor McManus

І вона каже раптом: треба — то буду псом,

Сивим оскаленим звіром, кошмарним чиїмось сном,

Тим, хто на запах крові, на порох, на біль і страх,

Тим, хто конає тихо в траншеях і бліндажах.

І вона каже: віриш, хотілось колись не так —

Голубом на карнизі, тремтливим чижем в руках,

Не рахувати мертвих, не торувати мап —

Слідом багряним ляжуть протектори збитих лап.

І вона каже: знаєш, там, де нема війни,

Там за оскал вбивають зазвичай таких, як ми,

Дикі і проти шерсті, світу, либонь, не в масть

Там, де забуті сенси пса, що усе віддасть.

Там, де забуті сенси пса, що усе візьме…

Хай опускають очі — лиш не лишай мене.

Хай відвертають лиця, зводять на ешафот…

Знаєш, хотілось птахом — тільки не той акорд,

Тільки не та тональність, ноти і голоси:

Хай ти хотіла в небо, але тобі повзти

Там, де багно, і гільзи сіються як зерно.

Знаєш, не наша пісня — прощення і добро.

Знаєш, не нам молитись янголам і богам.

Тільки усі молитви я за твою віддам.

Тільки усі молитви я вознесу тобі,

Як відгуркочуть битви в цій навісній війні.

Як відгуркочуть битви. Вляжуться всі дими.

В тому новому світі будемо вже не ми,

В тому новому світі буде вже все не нам:

Іншим вклонятись стануть ідолам та богам.

Інших любити стануть. Інших на п'єдестал,

Певно у цьому світі просто такий устав.

Скажуть: заради блага. Скажуть: що менше зло.

Що нам того боятись? Все це уже було.

Все це ще буде знову з іншими на землі,

Як загуркочуть битви в їхній новій війні.

І вона каже: треба, сама і ступлю за край —

Тільки їм, мертвооким, на суд мене не віддай.

20.01.2025 р.

Пальці мерзлі, як лід, ховати в кишенях, сміятися і не каятись. Може завтра на південь, а, може, на схід, де за вікнами кручами-зграями терикони зіржавілих пірамід під софітами теплого золота. Скільки тут кругом незчислених бід, скільки спалено, скільки розколото доль, земель, історій, дахів, полів, сосни зяють прильотами-плішами. І, як валки блискучих чорних граків, чи машинами, а чи пішими гублять пір'я і йдуть усе в нікуди, ті хто сосни ці знав ще травами.

Скільки має з неба пролитись води, скільки має статись загравами, скільки має тут не зійтись, не зростись, народитися з горя і згарища, щоби хтось написав на полях колись, що ми всі недарма старалися? Що ми всі недарма, спотикаючись, йшли, і кропили багно багряною, і що всі лиховісні думки і сни, всі слова, що лишались ранами, всі хто двісті, хто триста і хто п'ятсот, всі хто після та кулю в голову будуть з тих часових вікових висот нездоланними, а не здоланими?

Скільки нас доживе-добреде туди, де ми будемо непотрібними?

Шкірить зуби криваві мій бог війни, і підсумки з грошима срібними розкидає довкола немов сміття, продає і купує дешево. Боже, що там лишилось того життя, боже, чуєш, бери задешево — обміняй його, обміняй, віддай, тим, хто має куди вертатися. Покажи мені, боже, кіптявий рай і не дай їм його дістатися, покажи мені, боже, вогняну смерть, що смердить як метал і згарище, де твої серафими запалять степ, де міста обернуться зарищем, тільки дай з того часу, з артерій, з жил все до краплі і крихти вижати. Не було щоб, як завжди, дурним, пустим…

Лиш не дай мені, боже, вижити.

Лиш не дай мені, боже, неначе кость, милосердя твого жорстокого: повернутись туди, там де вже когось не зустрінеться — вічним спокоєм заколиханий проросте-зійде, стане рутою, стане м'ятою, повернутись туди, де тебе таку переламану не чекатимуть. Боже дай но мені на вуста води дощової з небес потоками, мертвородженої з снігів весни, повноводної і глибокої, щоб рожевим розмило, розлило кров, сталось вересом, сталось маками, щоб розстріляна, зрита, вбита любов розпустилась живими знаками, щоб залишеним там на віки на мить — панахиду замість подушного...

Лиш на Марсовому шумить, шумить прапорами, сльозами і душами.

10.11.2024 р.

По Замковій прошкує нявка в кедах,

В русяві пасма вплелися вітри...

Шумлять віки в багряночолих кленах

Від доторку дівочої руки.

Бринить бруківка, сонцем розігріта.

Он той камінчик знав іще князів.

Він, може, у двохсотих пряним літом

І ліг в основу Замку на горі.

Старі будинки з-під повік-фронтонів

Шибками вікон зиркають на світ:

В зіницях — зорецвіти пеларгоній,

Забута книга і лінивий кіт.

Кошлаті гори дихають під боком.

Давно відсинявіли полини...

По Замковій легким нечутним кроком

Прошкує нявка у забуті сни.

А поруч десь — півподиху, півжесту! —

Примарні коні вершників несуть...

І простір-час, на мить, мов крига, скресне —

Його козацькі шаблі розітнуть.

Прогрес летить в ракетах, естакадах.

Шалене двадцять перше, як мара...

По Замковій прошкує нявка в кедах.

Краде забуті душі крадькома.

14.09.2015 р.

___________________________________________

Змій кусає себе за хвіст. Час звивається у спіраль,

Уроборос війни пожирає і душу, і тіло.

І у кільцях його погибає і щастя, і жаль.

І у лусках його пропадає життя і довіра.

Це колись вже було. Це повториться знову і знов,

Будуть різні іти, будуть різні ставати травою,

Будуть різні світи розтинатись від куль і розмов,

Будуть різні слова воскрешати й вбивати без бою.

І горітиме степ. І не буде ні рамок, ні дна.

Кров'ю скропить пісок, кров'ю вп'єшся і ти як водою.

Ти ніколи не знав, де у смерті і лиха межа,

Та в зкіптявілій ночі побачив її за собою.

Ти побачив її — в тих, хто вірив уже без надій,

В тих, хто просто пішов, в тих, хто просто робив, в тих, хто бачив,

Що інакше ця тьма, здичавілий безжалісний рій

Як вогонь пожере те, по чому смієшся і плачеш.

Та пали-не пали — все не спалиш і всіх не уб'єш.

В чорній паклі димів не сховаєш розстріляне небо.

І коли ти, мов бог, у безмежжі до меж все ж дійдеш,

Стане ясно як вдень, все що маєш, в що віриш, що треба.

Бо вони можуть все: замішати цю землю у кров,

Задушити думки, заглушити пісні і молитви…

Але хлібні поля, що були про зерно і любов

Стрепенуться і враз до нової покличуть нас битви.

Стрепенуться зі сну, зашурхочуть стернею луски,

Вигнуть борозни спин, засичать як земля під ножами,

І породять не хліб — закатовані мрії і сни,

І зійдуть не зерном — а гранатами і полинами.

Бо вони можуть все: перекреслити карти й життя,

Залишити тебе у безодні біди й безнадії...

Тільки знаєш: земля — ця напоєна лихом земля —

Враз проснеться — і стане їм змієм, оскаленим змієм.

Я іноді чую їх шелест, і шерех, і шепіт,

І сонячним плетивом десь в діафрагмі живуть

Загублені тіні забутих і мертвих сюжетів,

Що втратили голос, і тіло, і силу, і суть.

Я інколи бачу їх образи в тихій кімнаті,

Примарні, холодні, застиглі на вічні віки.

Словами, мазками, штрихами — мені б то не знати! —

З безволля мого не дано їм усім розцвісти.

Я іноді чую, як пахне травою і пилом,

Та гостро і гірко давно вже погаслим вогнем.

І паданка літер, терпких як євшан, недоспілих,

Так пряно й оманливо вабить торішнім дощем.

І днями пустими — абзацами слів напівстертими —

Приходять герої моїх ненаписаних книг.

І дивляться раптом очима безжалісно мертвими…

І, певно, я маю просити прощення у них.

21.03.2018

_______________________________

Обкладинка — Luis Quinterо

Бувають війни такі що не бачиш оком,

Бувають війни такі — без димів і гільз.

Вони стаються так часто, що ненароком

Їх впишуть в буденність і спишуть на чийсь каприз.

Крадуться вовками в стінах міських хрущовок,

Сплітаються косами вовни на спицях днів,

І вбраний у светра з тиші і недомовок,

Як в лати, веде хтось перший зі всіх боїв.

Їх буде багато — так скажуть тобі прикмети,

В квадратиках вікон самотність його облог.

У кожному домі бувають свої секрети:

Десь — пляцків до свята, десь — воєн без перемог.

І це так безглуздо: шукати у всьому сенси...

Він буде шукати, ти знаєш про це не з п'єс.

І в сіточці венок, що схожі, неначе сестри

Як в сіточці вулиць загубить останній сенс.

І буде непросто: топтати свої дороги,

Коли беззмістовність отруює мов вино.

Заблукані діти збивають до м'яса ноги,

Шукаючи в світі того чого не було.

А ти вже доросла і, наче, умієш жити —

Ковтати повітря, жувати чутки в обід,

Минуле минуло, і, наче, з усім ви квити,

І, наче, забулось за змінами зим і літ.

І зараз проблеми — натерли новенькі мешти,

Платіжка за світло, сезонність дощу й застуд,

І все наче добре, і бути б як всі, бо врешті

Життя — коливання між точками амплітуд.

І врешті ну що то — якійсь там жалі й мозолі?

У кожного, знаєш вони фігурально є.

Та дзвоник дзеленькне і спраглий до рук і крові

Твій вовк зі стіни нашорошиться як тер'єр.

Ти скинеш ті мешти і підеш собі босоніж,

І килим під ступнями ластиться мов трава,

Є дім і робота, є друзі, та тільки поміж

Попроситься в гості надвечір й твоя війна.

Ви сядете разом, невидимі ветерани,

Гірчитиме кава з солоником до смаку…

В квадратиках вікон хтось перші залиже рани

І чаєм з повидлом напоїть свою війну.

26.12.2024

___________________________________________

Обкладинка — nana

Ловити губами сніжинки, зі смаком неба і солі

(такої звично земної в руках у старої двірнички),

Любити забуті мелодії й дерева засніжено-голі,

бурчати на прикру кригу і порвані рукавички.

Сміятися безтурботно, розсипавши, мов зірниці,

вогні гірлянд новорічних і білих ночей зимових.

Боятись холодних поглядів душ безпощадно ницих,

вгортатися в теплі коци і шарфики кольорові.

Любити всім серцем зиму — таку от примхливу пані,

не гнатися за морями, не йти з теплом за екватор,

Ліпити зі снігу сонце… Замерзлі і трішки п’яні,

від щастя, глінтвейну й кави — кому, як не нам то знати?

Ліпити зі снігу сонце. Робити з подиху птаха,

цілунком, морозом, вітром летітиме він над світом…

А потім клубком згорнувшись, вдихати твій теплий запах,

і, мов кошеня маленьке, ховати під серцем літо.

25.12.2017

Світ заплітається в такт — чорними, білими, мороком:

Наче все добре, а все до підвалин не так.

Ладан і смирну несла — знаєш, прозріла — все порохом...

І золотяться вуглини із диханням в такт.

Ладан і смирну несла — а кораблі розминулися,

Мій «Вифлеєм» загубився в якомусь порту...

Пізно жаліти й дарма, все що пішло, що не збулося,

Під — кілометри води все снують пустоту.

Над — кілометри ночей, зорі в шляхах переплутались...

І в перекинутій чашці уламки планет...

Між — маяки і кити. Між — скелі в море закутались,

Зорі не вказують шлях — ні вогнів, ні прикмет...

Світ розпадається в такт — чорними, білими, кручами...

І у житті, як і звично, не те і не так.

Тихо муркоче мотор, хмари на лопать накручує...

Завтра світанок — останній на небі маяк.

22.12.2019 р.

«Я – жива!».

«Один в каное»

Не люби мене, не люби мене, не люби мене. І не вір.

19.04.2019 р.

Потрісканим в вільгості вересня виноградом.

І станеться жовтень прадавнім отим законом,

І станеться слово шумливим пожовклим садом.

І станеться діло, і зміями ляжуть лози,

Сплетуться тілами з сиренним тривожним гулом.

І пройдуть над нами ракети і пізні грози.

І прийде спокута за прісно і за минуле.

І прийде, вплететься дощами сирими в коси,

Зашепче на вушко спокусу сліпців та дурнів,

І зорі впадуть снарядами у покоси,

І шпальти газетні розвіють останній сумнів,

Що можна не чути, не бачити, відболіти,

Що можна закрити очі і якось буде…

Ця осінь впаде під ноги і стане світом.

Скривавленим світом, розстріляним просто в груди.

Минулорічне. Досі не можу зрозуміти, подобається він мені чи ні, але, певно, залишитися в столі таки не заслуговує.

Фото на обкладинці — Eriks Abzinovs

Кицька крутиться під ногами — муркотунка і мишоловка,

Білий сніг засипає ґанок, білий світ засинає мовчки.

Десь у небі летять комети. Десь у місті гудуть машини.

Кицька світить зеленим оком — й відступають у серці зими.

І тікають жалі і біди. Чайник тихо бурчить на кухні.

Кицька треться плямистим боком, муркотливий і древній Ктулху

(коли трішки відвести очі, видно щупальця й голу шкуру).

Ктулху, знаєш, також, буває, що ховають свою натуру.

І міняють всю силу древніх на куточок під синім небом,

Де тепло і знайома миска, де тебе без регалій треба...

Ну а дев'ять життів — то бонус. Як до кави смачна цукерка.

По кутках клубочиться морок і за вікнами ось-ось смеркне...

Ти збудуєш камін з коробок, ти повісиш смішну шкарпетку,

Звариш в джеврі собі какао і з оленями вдягнеш светра.

Плед, герлянда, затишне крісло, капці білі з смішним помпоном...

І повітря пропахле наскрізь апельсинами й кардамоном.

І все правильно, все, як треба — що ще треба? — какао й книжка.

Білий сніг засипає ґанок. Тихо спить на колінах кішка.

02.2021 р.

Сильні нe народжуються в мирі, сильні — кров, удари і клинок.

Знаєш, люди, начeбто нe звірі, знаєш, щe нe звeдeний курок, тільки як жe важко — божe, важко! —змо́вчати, коли хоч в крик, хоч в плач…

Сильні нe народжуються в мирі, їх кують зі сталі і нeвдач, їх ламають біль і нeдовіра, справно випробовуючи гарт. Тільки проти вальтера рапіра - безнадійно битий варіант.

Тільки знову по руках гарячим і липким з прострeлeних грудeй…

Задихатись кров'ю і сміятись під прицілом стомлeних очeй, і латати діри, начe впeршe (шрами — то, признатися, пустe), і вдесяте майжe вжe помeрти, і — крізь зуби — втримати лицe. І усотe всім на зло воскрeснуть, пeрeграти партію на біс…

Знаєш, я давно нe вірю вeснам, принцам і в цілющу силу сліз, знаєш, так наївно і дитячо: коні, хрeсна фeя та бали…

А для нас єдинe в світі значить: «Миру хоч? Готуйся до війни». А для нас — стирати кров зі скроні, і сміятись хрипло — щe живі, гріти у своїх чужі долоні, лаятись всeсвітній пустоті, знати — тільки сам ти нeзрадливо будeш із собою до кінця.

Мовчки гeть, в чeрговий раз під зливу, гордо, нe ховаючи лиця…

Тільки враз захочeться — до болю — крихту, крапeлиночку тeпла. Кішкою згорнутися в долонях, йти — нe в бій, а просто навмання. Крадучись, тихeсeнько ступити, начe тінь, в лeгкі твої сліди. Розгубившись, душу привідкрити, по-дурному плутати думки. Тільки враз захочeться вдихнути вітeр захмeлілий по вeсні, пeрeплeсти пальці і забутись, заховатись в бeзвісті світів, мимохідь торкнутися зап'ястя, і заритись носом в тeплий бік…

Знаєш, цe, напeвнe, звeться щастям, мій далeкий-близький чоловік.

* * *

Ми з тобою дужe добрe знаєм: світ крихкий, як той вeсняний лід і ховаєм погляди навзаєм, і тікаєм у сум'яття битв, ми з тобою вжe давно збагнули, що самотність — криця і броня.

То ж чого ж так страшно, до бeзтями, як тeбe в чeрговий раз нeма?

То чого ж впиватися до крові у бeзглуздо-зболeнe: «Живий», і, забувшись, цілувати скроні, і молитись, ніби ти святий, і злітати з рeйок начe впeршe, і палити сумніви та страх, і шукати знаки понад нeбом в зоряних таємних письмeнах… І, зламавши принципи та клятви, красти душі, губи і тіла.

Сизe сонцe золотом-розп'яттям нам на благо промінь посила.

* * *

Сильні нe народжуються в мирі, їх ціна — скривавлeнe вино.

Тільки дивно, люди всe ж нe звірі… Та мeні, признатись, всe одно. Та мeні, признатись, наплювати. В цій бeзглуздій і сліпій війні.

Завтра битва. Чи полон, чи страта…

Та сьогодні ми іщe живі.

04.05.2016р.

Хлопчику, ти не слухай — воску візьми чи вати, знаєш, війни не варта щира твоя любов. Хлопчику, ти не слухай, я ж бо Сирена в скелі, спів мій несе погибель, світ мій — вода і сіль. Через таких зникали в недрах морів артілі, хижі морські фрегати раптом втрачали ціль. Йди собі геть, не треба жалощів чи турботи, біди мої без сліду змиє морська вода. Знаєш, у цьому світі стане тобі роботи: нищити і творити, в небо, а чи до дна...

Війни завжди минають, війни зовсі́м не вічні. Тільки у них у всіх є програшна сторона.

Я закриваю очі. Я обриваю вірша.

Хлопчику, йди додому. Це не твоя війна.

(01.02.2017)

Осінь несе жовтолист, холод і теплий чай...

Трішечки хочеться вмерти, та, зрештою, то пусте.

Сонце летить на південь в ар'єргарді пташиних зграй.

Небо летить на землю, і розіб'ється, як впаде.

Небо — воно як я, завжди різне і все одне,

В дранті плаксивих хмар, дише вічністю та вогнем.

Пара зірветься з губ і повітря таке крихке:

Слово скажи — розтане рваним змістом чужих морфем.

Слово скажи і все — а тому ти краще мовчи,

Пий світанкову тишу, морозяну і пусту.

Сизі долоні ранку розвіють серпневі сни.

Сині пелюстки обрію сірим дощем опадуть.

Сонце летить на південь, залишає холодну тінь.

Хмари спливають кров'ю — в ранах плещеться голубе.

Сколеться горизонт блискавками чужих світів.

Небо впаде сьогодні. Знаєш, воно впаде.

05.11.2018 р.