Всі вірші

Коли дороги втомлені мовчать,

І світ чужий своїм уже не стане —

Тоді душа почне тебе вертать

Туди, де рідне все, своє і знане.

До тихих стін, що звалися «мій дім»,

Де пахне хлібом, затишком і часом,

Де ти був просто щирим і малим,

Де щастя видавалося з запасом.

Звичайно, дім та двір уже не ті,

І відчуття не ті — роки минули,

Та знайдеш ти себе в тій простоті,

Де материнські руки пригорнули.

Родинний дім — це поклик із глибин,

Що не згасає навіть крізь розлуки.

І дім — один серед усіх чужин,

Де пам’ять гріє, наче теплі руки.

03 квітня 2026 р.

В її очах — брунатні весни,

відтінки літньої трави,

вона летить — легка і чесна —

крізь тихі обрії душі.

Вона прийшла крізь хвилі смутку,

крізь біль, розлуку і печаль,

лишивши в серці теплу жмутку —

розбитих почуттів кришталь.

Тепер вона — зовсім інакша,

прозора, мов ранкове скло,

у модних окулярах бачить,

як світ змінив своє єство.

І відчуває: все інакше,

і дихає уже не так,

бо знає — в ній брунатні весни

ще проростуть у світлий сад.

І ще попереду — те літо,

що розцвіте і зап’янить,

травою, сонцем оповите,

і в жилах ніжно задзвенить.

Огорне шию теплим шалем—

тим, що колись вона ждала,

і все, що сіяла без жалю—

вона сторицею взяла.

Її здобуток — як відлуння

тих кроків болю і страхів,

Шлях усвідомлення -проміння-

торкнеться тонких струн душі

Напише -вірш цей у ночі

До рук перо -мов серця край- взяла....

і піднялась… і розцвіла. . (К.Е.Б. 2.04.2026)

Із серця відпусти образу —

Вона злетить, немов бджола,

Яка нектар ще не зібрала

Й літала по полю легка.

Не роз’їдає іржа серце,

Не п’є образа сили сок.

І ось тепер вже натщесерце

Зроби «прости» щедрий ковток.

Вільніше стане, легше в грудях,

Немов розвидниться в душі.

І біль, що спав поміж полудня,

Розтане в лагідній тиші.

І серце, вільне від полону,

Знайде свій тихий, рівний шлях.

Бо той, хто відпустив образу,

Вже не тримає біль в руках.

03 квітня 2026 р.

Кохання — як шахи,

і гру починати

ти можеш, як заманеться:

піти пішаком "е2–е4" —

знайомством сьогодні це зветься.

Після ходу твого розвивається гра —

ти розпочав італійську партію.

твій партнер не йде в глуху оборону

та не проти піти на побачення.

Ти відкриваєш туру,

що зветься "довіра" -

це твій перший важкий прорахунок.

Та партнер посміхнувся — не бачить цього,

І зійшлися фігури в терпкий поцілунок.

Я бажаю тобі найдовшої партії,

берегти всі фігури, пізнавати стратегії

і кохати партнера розумно і хитро,

щоб в подальшому не сталось трагедії.

Та якщо все ж приходить мат

і не вистачило хисту чи вдалого руху,

Усміхнись,підіймись

подякуй за гру

і потисни її ніжну руку.

Гілка розмаю

Дитя взяла на руки мати,

Пішла із болем колихати.

З немовлям вийшла із хати,

Стала співати сумну колискову,

Гіркі сльози проливати додолу,

Дитя до серця пригортати знову,

У горі війну проклинати:

— Спи, мій синочку, засинай...

У Бога серцем щиро благати:

Хай татко присниться і Рай.

За втрату ворога заклинати.

Герой твій батько — знай!

Душа його у небі — голос лунає

І миру для України благає,

Янгол тендітно літає у небокраї.

А ще мати сива у горі страждає,

Бо біль просто так не минає...

Він лезом серце крамсає,

Лиш фото на пам'ять та гілка розмаю.

Наталія Синюшко

02.04.2026р.

Поки я є, то я живу.

У світі та у своїх мріях.

В звичайних буднях, на надіях

Живу, на поміч не зову.

Іду вперед, крізь тінь і страх.

Уперто йду крізь сум і втому.

Іду й не віддаю нікому

Свій доленосний тихий шлях.

Додолу впала — та встаю,

Несу свій вогник невгамовний

І в день, і в ніч, у місяць повний,

І навіть в темряву глуху.

Усе, що є, то наяву:

У кожнім подиху лишаюсь,

Вперед іду, я не зламаюсь,

Поки я є, то я живу…

02 квітня 2026 р.

Їм доля щастя не послала,

Хоч чула їхній тихий зов.

Вона на нього так чекала —

А він із іншою пішов.

Вона в думках його тримала,

Як світло в темряві ночей,

І погляд знов і знов шукала,

Вдивляючись у сонм очей.

Любов не брав — лише вагався,

Та вибір зроблений — як гріх.

І біль у серце їй врізався,

І холодив, як білий сніг…

Не склалось — значить, так судилось,

Розвів їх час, махнув крилом.

Любов прийшла — та не відкрилась,

Обпікши болісним теплом…

01 квітня 2026 р.

Настане колись день такий,

Щоб ти про нього не згадала?

Можливо, що для цього дня

Життя твого буде замало...

Бо пам’ять — тихий океан,

Де хвилі носять давні тіні,

І кожен прожитий обман

Лягає болем у глибині.

Ти будеш йти крізь інші сни,

Життю радіти — ніби вперше.

Та раптом дотик тишини —

Замре твоє вразливе серце.

Воно заб’ється дужче знов,

Хоч час накрив минуле пилом…

Бо те, що звали ми «любов»,

І досі забирає сили.

Можливо, день такий і є —

Де спомин більше не тривожить,

Та чи знайдеш сама себе,

Якщо любов забути зможеш?..

01 квітня 2026 р.

Як не блукай між скель хвилястих,ти не знайдеш там свій спокій.

Він не ховається у рясці, і це не тихий водопій.

Ти можеш здорово кричати,та не доб'єшся правоти,

Ти можеш тихо помирати,та не знайдеш його сторін.

В тебе є право поступати,так,як кличеться душа,

Ти можеш сам собі брехати,але не дасть це ні гроша.

Допомогати теж ти можеш,але не хочеться. Я прав?

Ну звісно,ти ж не продаєшся,але дивлюся я наскрізь,

Якось забилось твоє серце,та зупинилося на мить.

Ти відчуваєш щось не ладне,

У тебе душа вся трепетить.

Все підозріло стало гладке,

Як птах, пархає і летить.

А може нічого не сталось? Бо є підозри,що це так.

Та може просто ми зав'яли,

Як рози у сухих садах.

Наше життя таке ж сухеньке,

Зникла надія,що ж робить?

А може все таки все добре,але забувся ти на мить.

У жінок років немає —

Скільки їй? Та хто це знає?

То вона — весна квітуча,

То, як блискавка, сліпуча.

То усмішка — світло й ласка,

І в очах — маленька казка.

То — як вихор неминучий,

Погляд грізний та колючий.

То беззахисна й тендітна,

Люба, мила та привітна.

То — вогонь, що не згасає:

Плаче, біситься, гасає.

В ній і ніжність, і стихія,

Власна логіка й надія.

Все у ній — без зайвих правил:

Що не робить — завжди права.

Вік? Та це формальність просто,

Все в житті у нас відносно.

Та вона завжди прекрасна —

Небезпечна, світла, ясна.

Загадкова, але сильна,

Духом цілісна та вільна.

30 березня 2026 р.

девʼятиповерхові атланти іздохли

брюхо панельки

давно розірване на шматки

потоки — і сліз, і крові — зсохлись

змішавши нас

в арматурні рядки

Буває, слово, як дріжджі, грає,

Рядок за обрій плавно спливає.

Ось тут — метафора, мов родзинка,

А там — іронії сміх — начинка.

Комусь — солодкі, про сни та квіти,

Щоб душу взимку могли зігріти.

А хтось чекає на перець в слові,

Щоб надихало на думки нові!

Наклала віршів уже на тацю —

Та я не хочу ще зупинятись.

Печу вірші у жаркій духовці,

Гартую назву у заголовці.

Їх покриває смачна скоринка,

Бо кожне слово — душі частинка!

29 березня 2026 р.

На різних берегах потоку часу

Ми стоїмо — мов тіні на воді.

У вчора — ти, відрізаний від шансу,

А я — у завтра, ще чужім мені.

Між нами — течія часу невпинна.

Несуться дії, спогади й слова.

І кожна хвиля — прожита хвилина,

Що вже назад не вернеться жива.

Мене зовеш — та вітер не доносить,

А мій крик глухо гасне у воді.

Лише мовчання хвилями приносить

Тепло долонь, загублене тоді.

Та інколи приходять світлі миті:

Час зупиняє свій стрімкий політ.

Нема нікого — ми одні у світі,

І подих наш — єдиний на весь світ.

Загублені у часі між роками.

Дві різні долі нам дають Боги.

Та щось незриме й вічне поміж нами —

Гранітний міст, що вистоїть віки.

29 березня 2026 р.

Широким кроком мандрує весна —

По стежках, що вчора дрімали,

Яскраве проміння сипле сповна,

Щоб серце й душа розквітали.

А там, де сніг ще тримався за край,

Струмки заспівали грайливо,

Від сну пробудився сонячний гай —

Стоїть, мов те диво щасливе.

Широким кроком — і тане журба,

Тривоги ховаються в тіні,

Жадані мрії весняна верба

Дарує новим поколінням.

Крокує весна, упевнено йде,

Крізь люту війну, біль і втому —

Надію несе, що таки прийде

Мир бажаний — всупереч всьому.

28 березня 2026 р.

Закриваючи очі, я бачу війну —

Не примару, а вибухів грім.

Вона дихає поруч, ламає, гримить

І заходить без стуку в мій дім.

Закриваючи очі, доноситься крик —

Той, що в серці застряг назавжди.

Він не має ні мови, ні віку, ні слів —

Лише біль, що не знає межі.

Закриваючи очі, я бачу вогонь —

Не зі свічки, не з мирних вогнів.

То палає житло, мрії, сни і життя,

Наших любих дочок і синів.

Закриваючи очі, я хочу втекти

У світи, де не чути сирен.

Та війна повертає — не можу піти,

І лишає свій слід серед тем.

Закриваючи очі… та марно — вона

Все одно залишається тут.

Як відкриємо очі, то прийде весна,

Щоб тримати життя на плаву.

Поки дихаємо — світ живе та стоїть,

Попри морок, руїни і страх.

І хоч зараз руйнується, стогне, горить —

Ми тримаємо світ на плечах.

28 березня 2026 р.

Ми, розстаючись, не розсталися —

Між нами тиша пролягла.

У кожнім подиху зосталися

Слова, які ти не сказав.

Ось і зима вже закінчилася,

Весна летить на всіх парах…

Ми знову подумки зустрілися,

Спілкуючись мовчанням в снах.

Хоча ми в різному майбутньому,

Та тиша — це також зв’язок.

У кожнім березні відсутніми

Ідемо разом крізь морок.

Нехай дороги розминулися,

Нечіткі обрії навкруг,

У снах ми знову перетнулися —

Без слів, без дотиків, без рук.

Ми мовчимо — зв’язки зосталися.

Їх не розірвуть береги…

Ми не разом, та не розсталися,

Хоч розійшлися навіки.

28 березня 2026 р.

Убив, переступив і пішов далі.

Ідеш — іди, не повертай назад.

Воскресну, відновлюся у деталях,

Без допомог нещирих та порад.

Із попелу зберу себе поволі,

По крихтах світло в серці віднайду,

Із болю витчу силу — і ніколи

Я більше вже не упаду в пітьму.

Ти думав — зникну, щезну я безслідно,

Розтану, мов туман серед полів.

Та я стою. Я дихаю. І гідно

Вертаю те, що ти в мені спалив.

Нехай мовчать твої холодні кроки,

Нехай минуле відійде в туман —

Я виросту крізь тріщини й пороки,

Я полюблю себе і свій талант.

27 березня 2026 р..

Ніжна гілка бузку на дорозі лежить,

Сиротливо піднятись не в змозі.

Її пестить лиш вітер — та не оживить,

Лиш гойдає пелюстки в тривозі.

Аромат її ще у повітрі стоїть,

Та ніхто той бузок не тривожить.

Наче спомин про те, що уже не болить,

Та із пам’яті стертись не може.

Може, хтось поспішав — і зламав мимохіть,

Не відчувши ні болю, ні втрати,

І лишилась краса край дороги лежить —

Пішохід обминає завзято.

Мимо люди ідуть, відвертаючи зір,

І не тягнуться руки до нього,

Бо у кожного є свій невидимий вир,

Свої тіні, думки і дорога.

Та юнак підійшов — окрилено схопив,

Змахнув ніжно пилюку з пелюсток,

На картині красу їхню він відтворив —

Світлий спомин, мов вічності згусток.

27 березня 2026 р.

Наберу в долоні сонячне проміння,

Понесу у люди сонця розуміння,

Щоб у кожнім серці розквітала днина,

І жила надія щира та єдина.

Щоб розтанув смуток, мов сніги весною,

І душа співала радісно зі мною,

Щоб в очах світилась віра незгасима,

І любов ставала світлою, єдина.

Понесу те світло крізь вітри і втому,

До чужих і рідних, до душі й додому,

Щоб тепло торкнулось кожної людини,

Щоб єднались щиро великі родини.

І коли засяє світло невгасиме,

Стане зрозуміло — темрява безсила,

Бо в долонях кожних є маленьке сонце,

Тільки варто серцю відкрити віконце.

26 березня 2026 р.

Схопити тиші невловиму мить

Безмежність неба, чистоту, блакить.

Куточки потаємні у душі

Де світло тихе дихає в мені.

Де спогади щасливі оживуть,

А мрії ніжні крила розпахнуть.

Де серце вчиться вірити й любить,

І крізь пітьму до сонця знов летить.

Де час спиняє крок на мить ясну,

І тиша шепче істину просту:

Що світ живе у подиху й теплі,

І світло це — народжене в мені

Лину думками у небо безкрає,

Вакуум чорний, усіяний зорями.

Там без обмежень у мріях літаю —

В мріях, думках, не обтяжених ролями.

Хочу попасти в егрегор майбутнього

І неквапливо його прочитати,

Щіпку щасливого і незабутнього

Там віднайти — у сучасність забрати.

Лину думками — і крила зростають,

Тиша космічна говорить зі мною.

Може, Всевишній десь там проживає —

Раду спитаю, поділюся болем.

Болем за тих, що загублені в темряві,

Що серед світла не бачать дороги,

Тих, що ідуть крізь життя, наче в мареві,

Тягнуть у серці незримі тривоги.

Болем за душі, що прагнуть спасіння,

У котрих підірвана віри основа.

В світі, де тиша кричить від безсилля,

Стирається правда та істина слова.

Лину думками — розшукую відповідь

Серед зірок, що мовчать віковічно.

Може, у них є сліди правди й розповідь —

Та, що веде нас до світла одвічно.

Знов повертаюся в будні земні я,

З іскрою віри, зігрітою зорями,

Щоб хоч краплину добра і надії

Сіяти тихо між людськими болями.

І коли знову у втому схиляюся,

Мертвенна тиша, тяжка, непролазна.

Подумки я до зірок повертаюся —

В небо безкрає, таке неосяжне.

Знаю — не зміню на краще я світ увесь

Не розсіються тіні тривожні.

Коли іскра добра таки спалахне десь,

Значить, і кроки мої не порожні.

26 березня 2026 р.

***

Дивись – ламає вітер то́нкі стебла,

Зрива пелю́стки, носить, мов сміття...

Ти знай: я вдень не думаю про тебе,

Будую сходи у нове життя...

Вночі ж сушу річок бурхливих води,

Стежки омани сію бур'яном...

Пустим таким цей сад не був ще зроду...

...а квітка між колючок — шпигуном...

Дивись – ламає вітер то́нкі стебла,

...але ж коріння є на глибині́,

Несу в собі уламки снів про тебе,

Допоки серце б'ється у мені.

Засівали владні зорі зерна доль.

Навмання, чи, може, все-таки, навмисно

Кожній долі обирали власну роль:

Тій – шторми морські, а іншій – спокій прісний...

Визначали міру щастя і журби,

Міру радості ділили, й міру болю.

І для кожного з покликанням земним

Обирали і кайдани, й шлях до волі.

Озирнулись кудись зорі лиш на мить,

Бо одна зернина дивно якось впала –

Хоч і квітне – не сміється, лиш болить,

Й на землі від неї користі немає...

– Тож навіщо ми засіяли її? –

Шепотілись тихо зорі між собою.

– Може, варто, її корінь отруїть?

– Ні! Водою затопити дощовою!

Сперечались зорі довго –

цілу ніч,

Аж під ранок голос Бога галас зрушив:

– Не згасити вічне полум'я від свіч,

Як воно любов'ю й сяйвом бути мусить!

– Та ж вона самотня, дика та любов!

Нащо квітне, як не здатна інших гріти?

Як хто бачить – то холоне в жилах кров,

Бо ховає свою ласку та від світу!

Зорі марно намагались зрозуміть,

Бог до них ні слова більше не промовив...

А та доля була створена любить

Й берегти любов свою єдину в слові

Весняні кларнети заграли пісню сонця,

і звуки проміння долинають до землі.

Ноти природи у симфонію складають

мелодію життя і несуть її у вітри.

На крилах птахів несуть вони,

на тих, що так піднесено поривають у небі.

І ці птахи знають, що таке воля,

небо знають вольнеє вони.

Чому ж тоді ти мовчиш,

мовчиш і не летиш із тими птахами?

Дивишся з долини,

як вони несуть пісню кларнетів,

і сам хочеш до них злетіти.

Тож підхопи цю пісню кларнетів,

і дозволь їм тобі показати.

Показати як ці кларнети

створюють чари мелодій душі.

(09.03.26)

Мовчу із тобою,

сиджу на кухні.

Дивлюсь у твої ніжно-заплакані очі,

відкриваєш мені душу,

вірю кожному слову.

Чай вже застиг,

ніхто і не торкнувся його.

Ніч вже виходить,

і заходить сонце до кухні.

Твої очі замерехтіли променем сонця.

Чай ми полишили,

вийшли на ґанок.

Вийшли зустрічати ми ніжний серпанок.

Пригонусь я до тебе,

серцем обійму.

Витру очі,

і ще раз обійму.

І ось так вже на ґанку

сидимо ми годину.

Ти не хочеш йти,

і я відпускати не хочу.

Мовчу із тобою,

сидимо надворі.

Зустрічаємо із тобою

світанок у обіймах.

(15.03.26)

незакінчені вірші вже другий тиждень

стоять сховані в шухляді.

вони забуті, і розмиті,

і упущені моментом.

і муза не прийшла,

і натхнення затихло,

а разом і ідеї замовкли у голові.

і так тихо-тихо стало

у голові, у серці,

у думках, і на душі.

і знаю я, що вірші втілення своїх думок,

переживань, і життєвих переконань.

та думки складні будовою

зобразити на папері трудно

і відтворити задум їх великий.

ба навіть зараз слів підібрати я не можу,

щоб описати свій занепад душі.

(21.03.26)

Секунда, хвилина, година

Згодом минає весь день.

І ти перед сном постійно

Думаєш: що тепер?...

Ніби стоїш на місці,

Час обганяє життя.

Хто ти у цьому світі–

Відповідь не проста.

Усе закривають хмари,

День стає схожим на ніч.

В темряві бачиш кошмари

У вигляді сірих облич

Секунда, хвилина, година

Знову минає весь день

І ти перед сном постійно

Думаєш: Що тепер?.....