Всі вірші

Невже це не прекрасно?


Стояти під місяцем з тобою,


Споглядати те, як зорі ясно


Палають нічною порою.

Невже це не прекрасно —


Тебе в щічку цілувати,


Ніжно й тепло обійняти,


За руку взяти — й не відпускати.

Боже, як прекрасно —


Бачити зорі в очах твоїх,


Та як боляче спостерігати


Сльози на щоках ніжних твоїх.

О ні…


Прошу, не плач,


Погляд свій не відвертай.


Прошу, пробач —


Руку мою не відпускай.

Та не потрібно більше слів —


Усе сказало серце твоє.


Серце, що пізнало болю,


Серце, що більше не моє.

Невже це не прекрасно —


Споглядати, як ти радієш,


Як за руку його тримаєш


І в обіймах його світлієш.

Мене ти не тримай —


Мою руку відпусти.


Та як би важко не було,


Пам’ятай крізь всі віки:

Пам’ять про тебе


Завжди житиме в цих рядках.

Новий день, як старий. Знову кава, вікно.

На плечах її втома, неначе пальто.

Вона крокує по місту, що ховає нутро

І пензлем у хмарах малює панно.

Вона серед вулиць типових квартир

З дощем танцювала поміж краплин.

І небо їй зводило свій монастир,

З відблиску фар й яскравих вітрин.

В її темних очах відбивався цей світ,

Її крила тремтять від майбутніх доріг.

І планети злітали зі своїх орбіт,

Коли зранку вона мовчки йшла за поріг.

В її рюкзаку трохи фарб та дрібниць.

Квиток на трамвай, не дочитаний вірш,

Загублений шарф та купа таблиць,

А в телефоні коротке: Привіт.

між "ні" і "так" завжди один лиш вибір,

твоє "можливо" знов мене доб'є.

навіщо розтопила мого серця кригу

і зникла серед тисячі як силует.

я не прошу у тебе обіцянь чи кроку,

не тисну, не тримаю за рукав.

та тиша у твоїм "я ще не знаю"

гучніша за кінцеве "прощавай".

ти зникнеш, як зникали сотні інших,

і не помітиш: я стою, чекаючи дарма.

і на повторі з твоїх вуст: "давай пізніше",

а я живу у цьому "між" щодня.

і, може, я не "та", що так потрібна.

а може - просто зручна? вже не суть.

не так болить почуть твою відмову,

як на повторі йти в невизначену путь.

Тепер я вся порізана минулим,

Прошита невідомістю із снів,

Проколота уже давно забутим

Я спокоєм із сірих кольорів.

Нестерпно відчувати чужу гордість,

Так бридко стало вірити в слова

Я закопала в сиру землю совість

Її плодом наїмся я сповна.

І безпідставні покарання долі

Я перетворю тілом в ситий гріх,

Руками перетисну горло волі

Та видавлю із себе тільки сміх.

Порізана, але на диво ціла,

Душа побита зріє співчуттям

Я просто встигла, дещо зрозуміла,

Життя - це дар, коли омите каяттям.

я все життя живу у борг

це підсвідомо відчуваю

перед батьками завинив

бо народили й піклувались

я вдячний рідним і близьким

всім, хто являв свою турботу

я вдячний тим, кого зустрів

за досвід, що вони надали

я винен всім, хто на війні

за нас життя своє втрачає

найбільший Господу мій борг

за все, що маю і не маю

07.02.2026

Їхав Пепе через шнейне,

Бачить Пепе в шнейне — фа.

Сунув Пепе руку в шнейне,

Пепе шнейне — ватафа!

За стіною шумлять дерева

Вітер грає листям гілок.

За стіною співають пернаті

Голосами зваблюють слух.

Ти послухай

прислухайся тільки.

Їхня мова дивна й знайома

їхня мова для тебе маяк.

Замість рук, були в тебе крила

Ти торкався ними зірок

У повітрі була твоя воля

А у серці палала жага

Все на світі мав у кишенях

Варто тільки злетіти з землі

Все на світі належало крилам

Котрі вкрали безжальні Вони

І тепер, ти за стіною

Високою та глухою

А за нею співають пернаті

Тільки мова вже зовсім чужа

Вірш зі збірки

"Зі слів складені рядки"

Чого душа моя бажає ?

В яке майбутнє шлях тримає ?

Туди, де ясно світять зорі,

Де чути шепіт хвиль на морі.

За обрій, до нових досягнень

У відповідності до прагнень.

Туди, де мир, війни немає

І серце біль утрат не крає.

Де простір музика тривожить,

А не розриви бомб ворожих.

Де діти на площадці грають

А не туди, де їх вбивають.

Почути спів пташиний щирий,

Дитячий сміх дзвінкий, щасливий.

Вслід за веселкою сходити,

Барвистий край її вхопити

Узяти міцно й потягнути,

На землю сяйво це стряхнути.

Щоб знищити війни свавілля,

Переінакшити довкілля.

Щоб кольорів в життя додати,

Війну криваву подолати.

05 лютого 2026р.

І кожну хвилину, що тане,

Вплітаю у сонний мотив.

Ліхтар у тумані постане —

Жовтаво-сірий розлив.

Я оду складаю, мов звіру,

Що ніччю чатує в кутах.

В очах моїх — крихта зневіри,

У горлі — запечений страх.

Долоні судомить від дрожі,

Викашлюю душу в пітьму.

Цей шепіт мій — виклик ворожий,

Бо тишу я ним обійму.

Твій образ — малюю німою,

А ти мене — як корабель,

Що дрейфує поміж самотою

І гострими іклами скель.

Не треба мені більше слів:

Любов не закодуєш в байти,

Бо щастя квіт давно одцвів.

Погані дні, скоріш минайте!

Там в Парижі, біля вежі,

Клятву ти колись давав,

Розчинились тії межі

Й потонули у снігах.

Сонце сходить далеченько,

Хмари мріють у блакиті,

Став весь світ такий миленький:

В чорнім полі родять квіти.

За келихом вина зі Смертю,

Розмова лилася неспішно.

-Скажи, що значить слово жити?- -

Спитала Смерть мене зловтішно.

-Безмежний спокій я дарую.

Життя –це біг часу невпинний?

Надпив вино, відповіла я,

Всміхнувшись, ніби то, невинно :

-Уважно вислухати тишу,

Порозумітися з собою.

Поринути думками в безкрай,

Відмовитися від двобою.

Побачити різноманіття

довкілля та красу природи.

Відчути спокій, рівновагу

та необмежену свободу.

Почути спів пташок веселий,

Та подих вітерця вдихнути.

П`янке, немов вино, повітря

Із насолодою ковтнути.

Відчути легке оп`яніння

І радість, що ЖИВЕШ на світі,

що вірні та надійні друзі

Поблизу, поруч на орбіті.

Послати у безмежність БОГУ

Подяку за його творіння :

За землю, за життя , за себе,

За світле сонячне проміння,

За усвідомлення буття.

Ось це все - щастя і ЖИТТЯ!»

24 жовтня 2025 р.

Щіпить горло від утоми,

Болить в душі – циклічно вже.

Папір цупкий, зім'ятий в зітханному кутку.

Чи геніально, чи гидота, – вирішувати маєш ти.

Так! Так! Звичайно так!

Критику вітаєм залюбки.

Хоч дискутуйте, кайдани на руки одягніть.

Але писать не перестану.

Точно ні! Не зараз!

Не в цю годину чи хвилину.

І навіть не в цю днину.

Не через тиждень, не через два.

Поки люблю батьківщину – писати буду я!

Тут моє коріння, тут моє життя.

Поки пишу – я живу!

По землі своїй ходжу.

Люблю, вірю і ціную неньку мою Україну.

Руський мир - скалічені долі.

Руський мир - братські могили.

Руський мир - люди в неволі,

Яких мордували, а потім убили.

Когось швидкоруч закопали,

А кимось прикрили міну.

Ішли "миротворці", і знали :

Війну, смерть і сльози несуть в Украіну.

Боронь від " руського миру" ,

Що в пекло світ трансформує.

Розруха, вогонь, клуби диму,

- Які руський мир ще тортури готує?

Дай Боже нашого МИРУ :

Де сяють від щастя очі,

Ясний день тепло дарує,

Де тихі, спокійні і зоряні ночі.

Лютий 2022 р.

Безсоння тче мереживо думок,

Ніч зазирає в душу крізь сузір'я.

На листі один звивистий рядок

Про роздуми, про тишу і повір'я

​Я знаю, світ — це хаос і химера,

Де кривда часто вдягнена у шовк.

Нехай провалиться моя прем'єра,

Та гартівний мій сміх ще не замовк.

​Я не прийшов у світ пустим статистом,

Я прагну правду знати до кісток.

Над книгою, під місяцем іскристим,

Зробив на зустріч перший крок.

​Не зворушу минулого похмілля,

Писати буду бо це життя і мій розряд.

Я прагну віри, натхнення і сумління,

Бо розуміння читача вище за оклад.

Занадто багато ураганів пройшло,

Вони стануть моїми пензлями дива

Темряву візьму, як своє полотно,

Запалю її тишу кольорами новими.

Перетворю рани свої на мистецтво,

Відмовляюсь згасати, хоч би що було.

Залишу надії розбиті у скринці долі,

Нехай вони сяють, мов зорі вгорі.

Шлях мій встелений склом крихким,

Сплетений з ниток холодного болю.

Та з уламків минулого крила ростуть,

Щоб вільно здійнятись над прірвою втрат.

Я з попелу створю власний світанок,

Мій хаос стане ритмом життя.

Бо навіть у пітьмі я знайду свій шлях,

І з мороку здіймуся, мов іскра в ночі.

Я вирвуся з пазурів дикого болю,

Зроблю з нього зброю, холодну, як лід.

І кожен шрам на душі яскраво засяє,

Мов блискавки, що ріжуть долі полотно.

Нехай світ почує моє відлуння

Хаос і вогонь живуть у мені.

В грозі я зростаю, як буря вічна,

Що крилами рве безмежні світи...

В тонких долонях темна, довга нить,

Підсвічує її холодне світло,

А десь ховає вічність у блакить,

А десь холодні вітри виють гірко.

Застиглі долі в крапельках життя,

В тугі канати зв’яжуть її пальці,

То скільки їх ще піде в небуття,

То скільки ще продовжать як вигнанці.

Горить свіча у просторі тьмянім,

Як теплий воск стікА, стікають смертні долі,

Господарка і власниця життя,

Мокош – цариця снів і колискових.

Вона не рве. Вона лишає знак,

На згадку вузол, як на пуповині.

Дівочі руки виплетуть життя,

Що відзеркалить у її сльозині.

Туман в степу, чорніють будяки:

Стирчать колючі голови від цвіту.

Снаги — в порталах древньої доби,

Прозріння — іній, крок у нове світло.

І як морозом сковане тепло,

Таки коханням серденько зігріте.

Лишився квіт відлякувати зло,

Махрів туман, злітали сльози вихром.

‎...

‎Пригадалась і так само завмер розум

‎Дійсно більше ніж четверта секунда

‎Скільки вже бачив на вулиці, відео, світлин, за життя, в різних українських містах, в серіалах, фільмах,

‎Буквально гарнішої за цю не бачив

‎Найкрасивіша дівчина

‎Вона, „Ти – космос", влоґ

‎Відстань, обмежена можливість доторку. Виклик почуттів, Пригода

‎Замиловуюсь на довго, бездумно

‎Холодний стіл для голови вже не холодний і порожній витік слини щастя

‎І як так 19!?                               Гадство

‎Авжеж старша, нікого иншого в житті не зустрічаю¡

‎Стільки жити, Мені 19

‎Одна хвиля Але з протилежного боку. у зорі

‎Абсолютність. Найгарніше волосся, усе

‎.. усе.. і коліно і кольори і плечі і руки і хвилястість волосся і білявість, дуже гарні очі, обличчя і є абсолютність

‎Завзяття У Голосі, Емоційність, Контури І Контури Одягу, істероїдність.. Жестикуляція )_:_)

‎Ти ідеал майже окрім одного.

‎У тебе в житі лажі бери ну це вже ні

‎Вона надихнула мене бути кращим, тим ким хочу бути

‎У ту мить я буквально змінився.

‎Щасливе Життя те Бажання

‎Приєднатись до неї побуту, її атмосфери, заклопотаної–безтурботности

‎Завзяття її зачаровує.

‎НЕймовірне ПІднесення.

‎СПравді ЯК ЗАкоханість.

‎Написав Ог! бо коментарем таке ненормально писати це страшно,

‎подякував

‎Ця дівчина змінила моє життя.

‎Коли вона пригадується я відчуваю щастя та вдячність

‎

‎

‎жестикуляція... в 3

‎

‎

‎04.01.26

Ще мить,

залиш всі свої справи.

Ще мить,

і ми відіб’ємо удари.

Ще мить,

я закохаюсь в тебе так палко.

Ще мить,

і нам обом стає вже парко.

Ще мить,

і ти цілуєш мої очі.

Ще мить,

і знову сидимо до ночі.

Ще мить,

і ми зізнаємось у коханні,

або так і залишимося в мовчанні

ти болиш мені квітом весняним

що розцвів на багряній землі

відпускаю свої кораблі

вслід за шляхом твоїм полум'яним

ти болиш мені снігом рясним

що вкриває зболілу і в ранах

ти по трупах своїх тиранів

пробивалась плачем голосним

ти болиш мені кожним хрестом

на могилах дітей твоїх вірних

відчайдухів життя непокірних

ти болиш мені просто. без ком

ти болиш мені спокоєм тиш

і розірваних небом безмежним

ти болиш мені степом пожежним

ти болиш мені. ти болиш.

ти намарилась тихо вночі

зеленавим нарядом воскресла

розхриставши свої перевесла

ти підняла меча ідучи

ти намарилась. ні ти збулась

у піснях, у боях, у війнах

загартована сильна спокійна

ти спасінням над світ здійнялась

Спиніться всі!

Завмрімо на хвилину!

На холоді давно мій голос схрип...

У темряві шукаємо людину.

Як сенс буття, як скарб, як патерик...

Відлуння ночі нам поверне тризну.

Де? Тут! Ось тут! Копай!

Замерзлі руки рушать темінь зимну,

З’єднають нитки, згорнуть небокрай.

Мовчання мить. І тягнуться хвилини.

На язиці висить гіркий матюк...

У в’язкій тиші... чутно плач дитини.

Копаймо швидше! Там! Ще чутно стук!

І рухом сколихне завмерлий натовп,

Розворушить, запустить механізм...

Нового світу проклятий Пілате,

Ти щось колись казав про гуманізм?

Десь там під плитами, напевно, є людина.

Січневий холод виморозить знов,

Рве нігті в кров оскаженіла глина,

Але сильніша за бетон любов.

Спиніться всі! Завмрімо на хвилину!

Тендітне тіло втиснуте в бетон.

Ми вигризли його у домовини,

Розбили цей невидимий полон.

І хай Пілат вмиває руки в скверні,

У нас в долонях пульсу тонка нить

Сьогодні Бог, він разом з нами... смертний

Він поруч. Тут! У ланцюгу стоїть.

27.01.2026

А знаєш... Давай, коли вщухнуть гармати

Візьмемось за руки в ромашковім полі.

Я буду на тебе хоч вічність чекати,

А потім - подякую матінці - долі.

За те, що пройшли пекельні хвилини, -

Наші серця зв'язані швами.

Чи вміє так щиро кохати людина,

Всупереч болю, всупереч ранам?

Дякую, бо ж ще залишились сили

Дивитися в очі, що сяють навпроти.

Коли на позиціях градами крили -

Молилась, аби пережити ці ночі.

Коли вже, здавалося, небо упало

І кров'ю багряною наповнились ріки -

Ми іще дихали бо нас кохають.

Хотілося жити, щоб разом навіки.

Щоби босоніж пройтися стежками,

Вдихнути повітря на повнії груди.

Все, що могли, у нас вже забрали -

Та головне: ми все ще люди.

Я буду чекати, лише повернися

Давай, як раніше, до ранку сміятись..

Знаєш.. Сьогодні мені знову снилось

Як всупереч всьому ми вміли кохати..

Люди, як багато людей.

Столиця кишить сірістю.

Проте, капля колориту,

Львівської мальовничості,

Зберігається поруч із рідними.

Класно подорожувати багато,

Так простіше ставати людиною.

Бачиш різних людей і їх світло,

Думаєш, як стати потрібною.

Тоді людство тебе не лякає.

Ти стаєш його, справді, частиною.

Мені подобається бути людиною,

Простою, собою і щирою.

Київ - місто амбіцій,

Тут ми з ним дуже схожі.

Люди у Києві не надто привітні,

Та своїх знайти таки можна.

Тут і церкви розкажуть історію

І Дніпро заспіває балладами.

Мені добре, тут хочеться жити...

Жити тут, знаєш, не легко.

Мабуть зливами все облиється,

Аж тоді, сонце вмиється,

Проміння пролетить ластівками

І засвітяться люди у Києві.

Микола - приїхав навчатися,

Він ще не знає чого треба боятися,

Як і куди посміхатися,

Та він звикне, призвичається.

Юнаку сьогодні сімнадцять,

Він вже пів року кохає,

Сором'язливий, а фантазії має

Її своє дружиною уявляє.

Вона старша, вже менше привітна,

Він до неї у Київ помчався,

Вона сильна, надзвичайно амбітна,

А він серцем тільки б сміявся.

Ще не знає, що подумають люди,

Ще не знає, як то пишуть новини,

Ще не знає, і знати не хоче,

Як любов розбивається нині.

Як хотілось в майбутньому стати...

Не хотілось, ні, не йому.

Він бажав купити бандуру

І щоосені мелодію грати.

Він романтик, а Київ - ну ні.

Він це знає, але кохає,

Він не зможе уже без жаги,

Його серце йому не співає.

Ох, Миколо-Миколо,

Чом стоїш ти на краю даху,

Хіба зовсім тобі не цікаво,

Як там долею жити дано?

І тут бах, там загинули люди,

Аварія, машина в машину,

Мабуть, вони не хотіли,

А ти хочеш, ти хочеш цього?

Він хотів, та не зміг бо брехня,

Він не міг, не хотів не почути,

Як співатиме власна душа.

Чи співатеме він їй у такт?...

Він співатиме, трохи пізніше,

Коли страх, мов коса дожене

І не буде куди вже крокнути,

Ззаду коса, впереді - темнота

Невідомість ще гірше за скруту,

Бо коли на обриві межа,

В тебе вибір один лиш - крокнути

А там далі - там далі щось буде.

Бо сьогодні людина одна

І знайти ще когось на розпутті,

Це мрія, мила серцю брехня.

Ми живемо найкраще життя,

Тільки щастя в ньому немає,

І це страшно,

Бо майбутньому краще не буде...

А людей ж бо створюють люди,

Тож і ми з тобою щось створимо.

Нове покоління - майбутнє,

Ми для нього живемо сьогодні.

А людина... людина одна.

В сьогоденні особистість мертва.

Ми попали у сад Гетсиманський

І ця пастка для всіх нас одна.

Задля нього ми виживем далі,

Через нього збудуєм шляхи,

Саме з ним саме тут на окраїні,

Ми стежки протопчем нові.

Шлях свободи і світлої долі,

Ми знайдемо це світло самі,

І колись, може навіть і скоро,

Нам напишуть і долю нову.

А поки це майбутнє буття

Хай пророцтвом станеться нині,

Хай без нього буде межа

А із ним поколіннями станем

І постане країна нова...

А Микола, він хоче одного,

Він хоче купити бандуру

І щоосені пальцями грати,

Хоче в старості літ заспівати,

Як повстала козацька доба.

Йому вдасться,

І я в нього вірю.

Він зможе,

І зможемо ми.

Від сьогодні

Усі ми єдині,

Цей момент

Стримай ти,

Зупини.

11.08.25.

Вона гризе та їсть все з середини,

Огортає прославляючи себе,

Смородом чорним із домовини

Вона поглинає та любить мене.

Колюча, черства, гірка як полин,

Сидить все в мені дозріває

У тілі живе та без всяких причин

Душу мою проїдає.

Тишиною так хоче отруїти усе,

Бо влада ж її безкінечна

У образі волі біль лиш несе

Та ноти німі безперечно.

І ріже так глибоко сутність мою,

Знов шрами невинно лишає,

А я все існую, знай долю свою

Не віддам їй, нехай помирає.

​«Стріляй!... Стріляй! Може, вже кінець...

Ні, я не боюся смерті, кажу — не боюся...

Я собі шепочу завжди під ранок:

Не бажаю стояти перед вами на колінах!

Краще згину у тьмі, краще пристрелюся,

Та голови своєї перед вами не вклонюся!

​Та вірші мої — не для вас, не для вас...

Вони лиш для боротьби проти вас...

Я хотів би бачить вільну солов’їну,

Лиш за одне я борюся — це ти, Україно!

​Вистріл... Бах!

І полетіло поетичне слово в прах.

Та не помре попри терор наша з вами,

люди, віра!

Не помре ані слава, ані надія.

Ми будемо жити, ви будете... Знаю...

Та знаю, що я на вас із неба споглядаю...»