Всі вірші

Було у мене зірки дві,

Одна життя подарувала,

Друга ж його тримала,

В один момент, чорнюща смуга,

Все у мене відібрала,

Перша зірка почала згасати,

А друга просто счезла вмить.

Я їх благав залишитись хоча б на мить,

Коли почав без них вмирати,

Холодні ранки - одинокі вечори,

Для мене стали гірше смерті,

Без них не чую я її.

Пісні радості й кохання,

Не знаю я - як довго ще я продержусь,

Без світла того - життєдая.

Я йду в пітьму - бо іншого не знаю.

Нікому вже не скажу я,

Як боляче мені,

Як себе катую днями,

В своїх думках - чорнявих.

Думки мої глибокі як океан,

Заходжу у них як в непроглядний туман,

Поволі занурююсь в глибини морів,

Щоб поринути до його пучин,

Вони холодні як крига тверда,

Мене огортають в лещата міцні,

Стискають до хрусту білих кісток,

Щоб почути мій - останній крові приток,

Вона окрасить океан в колір вина,

Про який напишуть без краплі жаля,

Я не відчую великої втрати,

Адже я втратив те що посадив за Ґрати,

Мене огорне - хвиля розпачу,

Яка нагадає мені про день сьогодений,

Коли я був - непрощений,

Відцураюсь від живого світу,

І порину до самого згину,

До глибин океаних - туди,

Де небувало людської ноги,

Туди де крові не треба,

Де є лише - темрява,

Де Тиша панує у самоті,

Не пускаючи живих туди,

Мені потрібно буде покинути,

Все що до цього мав,

Відпустити по справжньому,

А не покласти в капкан,

Спалити до тла - усе і усіх,

Що б мати той свист в голові,

Вітру простого й легкого,

Що приголубить і поцілує,

І полину до самого скону...

Барви червоні і лукаві,

Огортають мене в ванній,

Тону в барханах пустельних,

Накриває бурею густою,

Я поринаю у думи свої,

Не знаючи що там чекає,

Втомився від порожнечі,

Не має сил її вдовільняти,

Краще просто розбити,

На тисячі маленьких фрагментів ,

Їх ніхто не збере,

Не зоповнить мою порожнечу,

Окроплю це дійство я кров'ю,

Щоб висікти це у думках,

Про жахливість тієї долі,

Що мене по життю спідка,

Вона уже вкоренилась,

В моєму райськім саду,

Розрослась і обплела,

Дерева фруктові - спокою,

Немає цьому вороття,

Не дарма я посадив,

Цей плющ болю й страждань,

Він дає мені сили,

Не продовжувати ці брикання,

Не робити щось важче,

Аніж старатись, боротись,

Здатися - не усяк може,

Бо боротьба то життя,

А жити хочуть усі,

Від дорослого і до маля,

Тож я боротьбу покидаю,

Білий стяг майорить наді мною,

Я все би відав за можливість,

Вкусити плоди - спокою.

Вже під дном свого падіння,

Лечу у прірву я презирства,

Не почують янголи святі,

Мої тихі молитви,

Що слізьми я освятив,

Коли надію мав величну.

Не почують й демони порочні,

Про мої - жертви бездонні,

Ті що кров'ю окропив,

Коли мав відчай не людський.

Вівтар плаский, на нім лиш я,

Пускаю кров у небуття,

Сердце досі б'ється у мені,

Не відпуска мене в другі світи.

Біль поволі відпускає,

Зв'язок із сердцем я втрачаю,

Воно стихає як двигун,

А я зриваю пути тісні,

І лечу в бездонну прірву.

Там я буду сам-самий,

Не знайдуть мене в кривій,

Між складок всесвіту втечу,

У повну темряву п'янку,

Поволі з'їду з глузду,

Втрачаючи шматки розсудку,

Біль і гнів можливо відпущу,

І стану оболонкою скорботи,

Що дні живе у безтурботті,

Себе у цьому втрачу Я,

Проте страху не маю Я.

Сірість все заполонила, стіни, вікна і навіть батарею,

Усе що ціним було у мені - посірішало під стелю,

Моя поезія мертва як абортоване немовля,

До читачів вона уже нічого не промовля,

Я видер на стінах тих сірих одне:

"Помри як зійде сонце з недільним вогнем"

Зроби це чітко та швидко - не дай цьому зупинитись,

Нехай всесвіт побачить твою слабкість й критичність,

Нехай це буде гарно як у фільмах,

Романтизуй це - бо так буде ліпше.

Ми пішаки у долях чужих та як королі ми зляжим в труні,

Не згадають про тебе - біля ватри палкої,

Не промовлять про тебе слова м'якого,

Ти не був видатним чи якимось шляхетним,

Ти був сірим каміном в будинку чужому,

Не запалять в тобі більше дрова - не відчуєш тепла ти свого.

Небо запалиться білим вогнем,

Даруючи знак - це той день,

Я все би віддав за ті теплі моменти,

Як я дарував - свої фрагменти.

Якось було дуже тепло, день такий приємний,

Небо чисте як водиця, набиралося терпіння,

Сонце гарне освітило - цей чарівний небокрай,

Все тоді так було біло, наче увійшов у рай.

Кришталева вода поволі текла,

У струмках небокрайніх, сніг розтопила своїм старанням,

Повітря вспашилось квітковим настоєм,

Мене одурманив цей запах світанку, так і не давши його обійняти.

В дурмані своєму я себе втратив,

Загубився в думках потаємних, кривавих,

Вони чорні і темні як сама ніч,

Тут я й покинув - свій живий клич,

Я буду поволі вмирати, гниючи як ходячі мерці,

М'який як хмаринки, черствий як каміння,

Втомився від болю та шепіту лиць,

Що лицемірно говорять - забуть.

Хто ж зрозуміє того ідіота,

Що в рай зміг попасти як тая босота,

Що випив води з джерела святого,

Хто ж зрозуміє цього ідіота.

А я не забуду, бо дурість моя,

Пам'ятає — ті ніжні почуття,

Що плекали мене в цьому сірому світі,

Що відростили, колись мої крила.

Але троянда вколола шипом,

Отруту впустила вона в мою кров,

Відняла мою серце і душу,

І відпустила - блукати по суші...

Холод кісток мене тримає,

Допоки кригою вкриті вони,

Знаю що матиму сили йти,

Йти туди де сонце гуляє.

Колись я знайду його там,

Де не видно кінця кольорам,

Теплим, яскравим безмежно квітучим,

Там буде воно - дуже сліпуче.

Мене прийме в обійми крихкі,

Обігріє й розтопить криги шматки,

Тоді я звалюся усім своїм тілом,

На м'якую траву, що розгладить тінь мою.

Там я й зостанусь на віки-віки

Вже не один, та все ще сумний.

Змішаюсь з землею пухкою,

І проросту я білою сосною.

Вітер буде завивати, про мою утрату,

Про не оберненість моменту - мого інциденту.

Хмари сльози проллють на сосну велику,

І далі полинуть до самого згину.

Таємне зерно в мені є,

Воно в мені проростає,

Я не знаю чому,

Та змене воно - все вижимає.

Не знаю що то за квітка буде,

Коли вона проросте,

Якою будуть пелюстки її,

Яким ароматом повітря вспашить.

Воно обплело мої сердце й легені,

В мозок поволі прокралось таємно,

Шлунок звязало неначе плющом,

А очі стали цілющим руслом.

В зростані своєму воно все взяло,

І вірю віддасть - так як було,

Мрію про те що ця квітка моя -

Буде прекрасна як небесна зоря.

Буде світити усім від усюда,

Та до самого сонця зростати,

Стане опорою самого неба,

І відкриє прохід до мого сердця.

Я все би віддав за тиху ніч,

Без дум та ідей про цей світ.

Таку мовчазну неначе сон,

Щоб в місячнім сяйві згорав білий льон.

Очі свої зайняти вогнем,

Ти наврядчи зможеш уже,

Їх змії з'їдять з пекельним вогнем,

І осліпниш як сонце ти з днем.

Будеш блукати в чорному світі,

Без мрій, без надій, у самотині,

Кого б не любив, кого б не чекав,

Ти матимеш відчай в антитілах.

Продав ти коня і пів королівста віддав,

Чи отримав ти - те що мав?

Чи відчув ти кохання та єдність сердць?

Ні? То слухай тепер, мій ти кінець.

Він мав безповоротній фінал

Такий крутий, що мене аж зламав

Повалив до самого долу,

Так що фундамент закришився поволі.

Я все чекав, на той порятунок,

Та він не зявився і я тепер тут,

Пишу щось у всесвіт крихкий як одвіччя,

І не молюся богам я більше тернистим.

Все відпусти по тихому Нілу,

До самого Анубіса, в тишу.

Там де не чути стуку сердець,

Там де мертві ідуть під вінець.

Крила свої відростити,

Після того як вони згнили.

Не найприємніше діло в житті,

Та все ж викарбуй це в голові.

Ти все спаплюжив і загубив,

Та пам'ятай - ти ненайгірший серед усіх.

Крила твої це грунт під ногами.

Немає його і ти вже з кінцями...

Дурні ці ідеї про крила мої,

Та все ж вони мають бути в житті.

В моєму, твоєму та всіх від усіль.

Ми всі білі діти в житті цім повір.

Наші душі як сонце, яскраво співають,

І мріють про боже займання сердець.

Для цього й живемо, для цього й вмираєм,

Заради кохання, заради згорання.

Не важливо - сьогодні чи завтра,

Ми загоримся і будем кохати.

Кохати без тями людей і себе.

Колись ми згорим у цьому займанні.

Ми будем тліти та висихати.

Попелом тихо білим зсипатись.

Окропим його святими слізьми.

Та відростим крила нові.

в небі місяць плаває печальний

кажани співають в небі блюз

я люблю тебе маніякально

божевільно я тебе люблю

мене колють голками болючо

і примушують ковтати аспірин

та мене твоє видіння мучить

і здається: в самоті я не один

голоси я чую повсякчасно

і з тобою вголос говорю

всім давно зі мною все вже ясно

тільки я не знаю, що творю

павуки співають солов’ями

шестиногі люди дріботять

ми з тобою ув одній палаті

будем цілуватись і лежать

я з тобою мов людина інша

я з тобою інший чоловік

за твою любов мене запишуть

в Києво-Печерський Патерик

Ах, тобі хотілося прописки,

А моє кохання непотрібне

До уваги бралося як фактор

Поєднання рівного із рівним.

Ти Печерськ любила та Шулявку.

Телефонна книжка захалявна

Розпухала, начебто вагітна,

Наче коментар до "Бхагават-Гіти".

Ах, над кручами Дніпра залізна баба!

Ах, Шевченко в позі арештанта.

Каблуки твої дзвенять набатом,

Ти красива у джинсових штанях.

Ми ходили разом і стояли.

Тільки все не те, чого потрібно.

І тебе письменники вітали,

Що горілку заїдали хлібом.

І тебе вітали контролери,

І таксисти створювали пробки.

Та Щербицький, що тоді не вмер ще,

Дивувався, що це транспорт робить.

І в кіно квитків не вистачало,

В магазинах хвилювались черги й

Тебе претенденти зустрічали

Поцілунком з "Києвом Вечірнім".

Ах, коли кріпачка, то у місті.

Ах, якщо не вище, то й не далі.

Як горіла ти, хоч звісно, я не містик, -

Наче Богоматір відлітала

До країни, що зоветься Вирій,

Чи у край на Сході, чи на Захід,

Під фатою тиха, наче мрія,

І безплотна, мов не знала спраги.

І я бачив як її ламали вітри

Як люди рвали віти й не давали рости

Як власні страхи взяли її в полон

Як її хотілось припасти до землі

З її кори текла смола

Прозора, солона й трохи гірка

Її листя пожовкло, а цвіт й так не розцвів

Якби міг то відав б її частку своїх сил

Колись це мусить ще перерости

у щось значне, велике, вікопомне,

ще стати пристрастю (потуга – в кілотонни),

сяйнути блискавкою,

запалать вогнем

пожеж далеких, миготливим світлом

знання холодних мертвих теорем.

Роздмухає, розплавить біле титло,

мов розбишака, первні розмете

і знов зіставить

у абиякім порядку.

Почнеться так життя моє святе,

що й не впізнаєш:

братку, хто це, братку?

Чи той це тип, що вірш оцей писав,

записника тримавши на долоні?

На фотографії – бандюга з Оболоні.

У тексті – Музи друг і перший зам.

І Соломон мудрець і зболений Ісав.

А правда –

правда є простіша.

Яка навколо наступає тиша,

і тільки рух помітний за пера

тремтінням –

рух, коли вагони

метро в агонії викрикують: “Пора

минає літня та канікулярна...”

Осінній час надворі. На горі

блукає сонце в безсторонній грі.

Сторінка тягнеться, та вірші

обриває...

Ми з тобою, наче місяць і сонце,

Завжди знаходилися від усіх вдалині.

Робили по різному, думали дивно,

"Зовсім не схожі", – казали вони.

Все ж, напевно, ти була сонцем,

Ти вміла людей приманити к собі.

Казала ти чесно, без жодних заминок,

І лестощі всі діставались тобі.

Я не скаржусь, я місяць була:

Загалом слухала, довго спала.

Вела не дуже соціальне життя

І фокусувалася на режимі "буття".

Ми добре ладнали, любили завжди

Проводити час в протиставленні тиші.

Тримали зв'язок і вдень і вночі,

Не точили одна одній за спиною мечі.

Ти пішла, залишивши мене навесні,

Являлася навіть до мене у сні.

А знаєш, ті вірші я дійсно посвятила тобі,

Хоч і відповідь моя завжди залишалася "ні".

І наче чорний стяг,

шумить над серцем кожна ніч.

Богдан-Ігор Антонич

у ліжку своєму самотньому,

у ранковій імлі, у порожньому домі

відпускаю вчорашні тривоги,

усміхаючись думці, що все це –

лише рок-н-рол.

там, де мене нема

вітер виє в розбитих серцях,

авта вічних вигнанців рушають шляхом,

за яким не буває ні сумнівів, ні страху.

вранці в порожньому домі,

під вікном, за яким сяє осінь

відпускаю думки на волю,

усміхаючись спогадам

про всі пережиті шторми.

там, де мене нема,

в мегаполісі мрій,

вона плаче беззвучно, без сліз,

знає – я не прийду.

восени у порожньому домі,

у ліжку своєму самотньому

бачу як Місяць пливе на Захід –

туди, де мене нема.

тіні по дзеркалах,

темне буття,

темна течія літ

і душа на замку,

немов бранка.

© Максим Солодовник, 2013

(p) Eisenturm, видавець і PR-підтримка, 2014

Я бреду довгим безлюдним пляжем —

тихий шурхіт піску, зорі над морем,

запахи осені.

Залишивши друзів і ворогів геть далеко,

я згадую декого з них поіменно —

жовтуваті слайди минулого

змішуються з присмаком віскі,

який обпікає губи.

Сплячі тутешні нічого не знають

про довгий шлях з півночі

аж до пустельних оаз...

і назад.

Стрімкий вітер,

вирвавшись із темниці ночі,

шепоче мені про свободу.

© Максим Солодовник, 2014

(p) Eisenturm, видавець і PR-підтримка, 2014

Знаєш, ми не бачились вже дуже давно.

І ти десь там, де у персональному вакуумі минають роки –

тріска мала у глобальному вогнищі часу.

Сонце зайшло за дахи, закотилось іржавою кулею,

і в байдужому світі я далі співаю свої пісні.

Майбутнє туманне, і так багато позаду…

Трансмісія пристрасті, укотре перепрошита

в систему твоїх сонних рухів, –

як незабутній приватний епос,

що нібито вже не болить.

А зараз між нами – зовсім не географія з її кілометрами;

Ми рухаємось паралельними

просторами і стежками,

забувши навіть про листування.

Фінал романтичних історій – це часто взаємне мовчання.

Без жодних відблисків і відлунь.

© Максим Солодовник, 2014

(p) Eisenturm, видавець і PR-підтримка, 2014

Забігаючи на край ночі,

туди, де на нас ніхто не чекає,

відчуваєш протяги,

які по собі залишають полеглі

у цьому світі,

де духи диких степових трав

невідступно крокують поруч,

мов наші тіні.

Того літа, пташко моя,

ми були невичерпними,

і, забігаючи на край ночі,

лунко сміялись,

втомившись від поцілунків.

Пам'ять, що нам зостається,

хочемо того чи ні –

важчає з кожним роком.

Десь в глибині, у мені

все ще живе твій запах.

У зовсім іншому літі –

сам-один я на краю ночі,

серед диких степових трав.

© Максим Солодовник, 2014

(p) Eisenturm, видавець і PR-підтримка, 2014

Спілкувалася з тобою, ніби ти був реальним,

Приділяла тобі всю увагу і час.

Я гадала, що ти - це єдине у мене

І губилася в просторі, серед скупчених мас.

Я турбувалась про те, що там стане із нами.

Підбирала слова, додавала прикрас,

Конструювала сюжети, підганяла мотиви.

Свято вірила, що ніхто не посварить цих нас.

Але вийшло не так, все не так як гадалось.

Я була насправді в цьому світі сама.

Ти був дуже добрим, але все ж віртуальним

І я мала діяти далі знову одна.

Я, мамо, не приїду на Великдень,

Пробач за біль, що доля принесла.

Бо десь лежу далеко в домовині,

Слізьми моїми плаче в нас весна.

Я не скуштую маминої паски,

В рідні обійми більше не пірну...

Не плачте, мамо, що сумні в вас ранки,

І я пішов на кляту цю війну...

Хто ж знав із нас, що ворог навіжений,

Безжально рватиме всіх на шматки...

І ранок мій останній був квітневий,

Я вас любив, мої святі батьки.

Зігріюсь я вечірньою зорею.

Якби ж ви знали, як мені болить...

Пробачте, що не зрушив підлу скелю,

І вам у пеклі далі цьому жить.

Прошу, матусю, не губи печалю.

Чорніше ночі стали твої дні...

На небі перемогу я чекаю.

Молюся Богу й дякую тобі...

Мільйони слів, написані війною...

Собі кажу - вже досить про печаль.

Та олівець танцює із журбою,

Малюючи реальності вуаль.

Як хочу я писати про красиве...

Кохання, радість, ніжності весну.

Та в серці поселилося тужливе,

І скрізь мені говорить про війну.

Страшні новини ріжуть моє серце,

Слізьми залиті нескінченні дні.

Слова чутливі меркнуть в круговерті,

Думки війною гинуть у вогні.

Я виллю біль свій словом на папері.

Мільйонам нам гіркотно все болить...

І перемога хай відкриє двері.

Словами пісня щастя забринить.

Весна вишиває Вкраїні сорочку

З фіалок, барвінку та ніжних мімоз.

І хрестиком - неба блакиті в куточку,

Працює натхненно, старанно, всерйоз.

Тюльпанами сяє весняна сорочка...

Дарує душі довгождану красу.

Сховалася нишком пухнаста волошка,

Й пустила ранкову дзеркальну росу.

Майстриня працює над лісом і садом.

Смарагдові шиє довкола поля,

І ночі вбирає рясним зорепадом.

В сорочці весняній - святкова земля...

всю ніч

ішов дощ і я

писав вірші

про дощ уві сні

прокидаючися час од часу

чув лопотіння маленьких ніг

по калюжах у темряві

та водяні гами

у трубах

усю ніч

і знав

що назавтра виявиться

не буде роботи, бо

яка ж робота в дощ

а значить увесь

день я не

буду писати вірші

а натомість воюватиму за

галактичну домінацію України

що справа вже, по суті,

вирішена й

механічна

поки

вода шуміла й крутилася

будуючи басейни та дзеркала

я починав новий рядок

доводив його до строфи

тьмяно вважав

що непогано

й занурювався у сон

випускаючи слова

що розкочувалися й розпливалися

бісеринами та краплями парфумів

вранці

так само дощило

я взяв у кишеню дві цигарки й

вийшов на ґанок. Лежав

сніг, хоча дощило так само

та сонце не сходило

хотілося спати

мені весь час хочеться спати

в цьому місті, що

supposedly

ніколи не спить а

бігає по колу з очима

Івана Грозного на лиці

догоріло до фільтра

який я підставив під краплі

що зривалися з даху

перед лицем

“Чи ти дійсно хочеш і другої?”

спитав я себе й риторично

доводячи до абсурду

відповів

“Не хочу”

налапуючи в кишені

потрібного ключа

Із

набудованого вночі

пригадувалася вже

тільки

фраза ні про що

з якої борщу не звариш:

“...а десь під Києвом є

містечко, таке мале,

що й живе

там тільки

одна летюча мишка...”

У нейтральних водах невимовності

з роками дедалі більше зникає всякого;

короткі ночі не приносять розради,

хронічно бракує правильної компанії,

а те, що діється поруч – суцільний сюр або фарс.

У моменти такі найважливіше –

не втратити внутрішній темп,

не скиснути від цієї статики,

взяти квиток на поїзд,

який понесе нас обох в далечінь,

немов бойовий дракон.

Висадившись на прохолодний перон,

багато годин гуляли малознайомим містом.

Що було в цьому дні?

Вітер весняний у верховіттях каштанів,

натовпи ультрас із барабанами і прапорами,

хорові співи, пиво місцевих пабів.

– Як ти собі уявляєш наше майбутнє?

– Щастя зовсім не в щасті.

У наших душах можна плавити сталь,

тож усе буде добре або справедливо.

І ти смієшся – голосно і зухвало –

знаючи, що не можна нічого сприймати всерйоз,

доки є сили для бою.

Знаєш, тут надто швидко усе забувають.

І апельсиновий відблиск світила

додає божевільного тембру

гавані і кораблям.

© Максим Солодовник, 2014

(p) Eisenturm, видавець і PR-підтримка, 2014

То час найперших сповідей і змов.

То наш привілей –

прориватись за межі дозволених сенсів.

І там, на зворотньому боці крику,

де вічно клубочиться концентрований страх,

плекати силу бути всім на світі –

на сипучому березі найкращої річки

у мандрах досвітніх найдивовижніших снів;

і в темних проваллях емоцій –

на морозі, серед бурі та холоднечі,

де від нас нам немає втечі.

Перед прірвою слів – чорна моя коловерть.

Як той, хто в темінь вбравсь неначе в тогу,

відчуваю свою порожнечу – на видих і вдих.

Тому мої музи ходять у камуфляжі –

погляд їхній холодний і дикий,

співають приблизно так:

Ми бачимо нерівний обрій,

у який нестерпно хотілося крикнути.

За сотню років мало що може змінитись по-справжньому –

Фенрір так само норовить зірватися з цепу.

Дежавю – то лиш сонячний зайчик

на стінах порожніх реанімацій у присмеркових містах.

Щохвилини ми мінимось легкістю й сумом.

І непохитна віра – наш єдиний мотор.

© Максим Солодовник, 2014

(p) Eisenturm, видавець і PR-підтримка, 2014

Темрява вертається в серце, на круги своя…

Олег Лишега

По всіх пристрастях і снах –

розмов колишніх вибілено тон.

Я дивлюся на тебе

очима без жодної

краплі хмелю.

Похилена безмрійно голова,

ковток алкоголю – аби жах не так млоїв.

Позаочі – у пошуках сну та достатку,

крізь натовпи дрімотні пролітаєш,

утомно несучи свій хід.

У холодних вогнях недалеких вокзалів

запеклася потвора–нудьга

та її герметичні відлуння.

Ця ізоляція позбавить більшості ілюзій,

тож я і далі день у день мовчу.

© Максим Солодовник, 2014

(p) Eisenturm, видавець і PR-підтримка, 2014

Найбільш солодке те, що не збулося —

саме воно провідує наші самотні сни,

лишаючи разом з невидимим шрамом

на внутрішній стороні серця

якусь нетутешню радість

від цього знання.

Я впевнений, що їй все одно —

що я пишу і навіщо.

З віком зовсім спокійно сприймаєш думку,

що деякі люди присутні в твоєму житті

лиш непевним пунктиром чи віртуально.

Але смерть боїться молодих,

проходячи густими весняними сутінками

повз портові склади,

бурмочучи з докором ніби сама до себе :

— Боїшся — не роби. Робиш — не бійся.

© Максим Солодовник, 2014

(p) Eisenturm, видавець і PR-підтримка, 2014

Серпень розколе дари

і проллє на них світло осені.

Несподівані поцілунки просиплються

напівзабутим подувом іншого світу.

Минула юнь промайне іще раз

усмішкою давно утраченого кохання,

осяйним блиском найкращих днів.

Вітер осені зазирне у довгі кімнати

в старому будинку з готично-високими вікнами,

розбудить давно поховані спогади

про невідоме профанам, про найдорожче.

Те, що було у снах – те було й наяву.

За тиском років і втрат,

програних, безнадійних справ, –

усе, що я мав і достеменно знав –

це вітання від тих, котрі за Межею,

це любов, яка завжди без меж.

© Максим Солодовник, 2019

(p) Eisenturm, видавець і PR-підтримка, 2021

покинуті міста –

це те, що відходить

це те, що змивається

кожною зливою в порох

якась випадкова,

страшна таємниця

заколочує наглухо

двері та вікна

завмирають

в повітрі птиці

і все, що давно

кричало,

кохалось,

вбивало

перетліває німим кіно

як ніби його й не було

це місто, де пам’ять

збивається клоччям

й уламками – час –

мовчазний і відносний

історія таких міст –

руїни театру з порожнім партером,

сухуватий скрип

годинникової стрілки.

© Максим Солодовник, 2011

(p) Eisenturm, видавець і PR-підтримка, 2014