Зміст
  • ...Сьогодні я померла...
  • Фобія самотності. Дитинство.
  • І розділ 1. Марина перед пологами. Сон. Літо 1995 рік.
  • 2. Пологи. 10 липня 1995 рік.
  • 3. Після пологів. 10 липня 1995 рік.
  • 4. Перша зустріч з Оленою. Березень 1996 рік.
  • 5. Друга зустріч з Оленою. Вересень 2000 року.
  • ІІ розділ 2015 рік. 1. Свій-чужий.
  • 2. Зустріч з Оленою на вокзалі.
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 1).
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 2)
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 1).
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 2).
  • 5. Каша в голові.
  • 6. Сам на сам з собою.
  • 7. Цікава картина п’янства.
  • 8. Стас і Марина про батька.
  • 9. Після розлучення.
  • ІІІ розділ 2016 рік. 1. Пройшов рік після...
  • 2. Розмова про першу зустріч із Сашею.
  • 3. Марина згадує прожиті роки з Сергієм. Весілля.
  • 4. Пошук у соціальній мережі.
  • 5. Роздуми Олександра.
  • 6. Зустріч Марини й Олександра.
  • 7. Марина й Олена про Михайла.
  • 8. Михайло після зустрічі з Мариною.
  • 9. Олена і Марина. Рік після розлучення.
  • 10. Зустріч із Тимофіє через 26 років.
  • 11. Телебачення творить чудеса.
  • ІV розділ 2017 рік. 1. Залицяння Тимофія.
  • 2. Пробачення за грубощі.
  • 3. Зустріч із Сергієм.
  • 4. Не наважилися.
  • 5. Безкарність винних.
  • 6. Сашкова пропозиція.
  • 7. Маринині клопоти.
  • Епілог. 2018 рік.
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 2)

    – Як бачиш. Ні, не шкода! Добре, більше так дивитися не буду! Вмовив. – Додала уже більш прийнятним для спілкування голосом.

    – Ну, якщо таке діло, то розпочнімо наше знайомство спочатку. – Хлопець не чекаючи відповіді взяв церемонію знайомства на себе:

    – Привіт! Моє ім’я Олександр, – протягнув руку у знак вітання. – А тебе як звуть?

    – Мене?! А так... Я... Ярослава! – трохи збентежено та нерішуче відповіла юнакові, але руку не подалася у відповідь. Сашко зрозумів небажання відповідати на нав’язливе знайомство, але був задоволений уже хоч якимось першим кроком до спілкування з цією юнкою.

    – Красиве ім’я. То виходить, що ти Ясочка. Ну і що читаєш, Ярославко? Можна поцікавитися? Тільки попрошу без грубощі відповісти. Якщо можна, звичайно?

    – Якщо так, то уже можна. Ми ж тепер знайомі. І я уже не така й грубіянка, як здається на перший погляд. Це просто ти отримав те, на що заслуговував. А так якщо не будеш нахабніти на очах, то і я буду розмовляти з тобою чемно. Я читаю роман. А взагальному, дуже цікава книга. Пригоди та ще й любовний трикутник присутній.

    – О, я теж хотів би прочитати щось у такому дусі.

    – Ну таке більш жінки читають. І якщо бути відвертою з тобою, то я просто не вірю, що ти взагалі щось читаєш. Не для чоловіків такі соплі, як то кажуть, але всяке буває. Я тебе з книгою просто не уявляю.

    – Я читаю, чесно! Просто не часто. І більшість хлопців не спілкуються з книгами такого жанру, а я, навпаки, захоплююся такою літературою. – Саша почуває себе ні в тих ні в сих. Не знає, як викрутитися із ситуації допиту та не розуміння і не сприйняття людини як особистісного “Я”.

    – Щось я дуже сумніваюся у твоїх байках. Не вірю, що ти, дійсно, той, за кого себе видаєш. Мене тривожить лише одне запитання. Ну як такий піжон як ти заблукав у такому місці? Не розумію, як тебе занесло до метро? Невже вітер не туди повіяв? – уже Ярослава глузувала з чоловіка. – Такі як ти навряд чи перебувають хоч іноді у таких місцях. Зазвичай вони пересуваються виключно на BENTLEY чи різних там мерседесах, чи щось у тому роді. Я погано розбираюся в автомобілях. Та й мені це, в принципі, непотрібно. Навіщо дурним голову забивати, так би мовити. Але це стосується лише цієї справи, бо намагаюся розширяти свій кругозір у будь-яких місцях та у найнепередбачуваніших ситуаціях.

    – Молодчинка, так тримати. То інші, а я такий як є, – намагається виправдатися, хоч, насправді, дівчина усе правильно сказала, ніби у воду гледіла. – Так, Ясочко, у мене й справді є машина. Вона зараз в ремонті. А мені терміново потрібно зустрітися з товаришем. От я й вирішив не викликати таксі, як всі інші. А просто проїхатися у метра й таким чином стати ближчим до людей. Побачити те, хто чим дихає, якщо так можна сказати. Ну не завжди ж їздити наодинці. Іноді хочеться вийти в люди. – Сашко знов городить перше, що спаде на думку, щоб хоч якось розрядити ситуацію і виправдати себе. Але чим більше ми виправдовуємося, тим сильніше доводимо те, що насправді винні. Юнак так і не второпав, що сам у всьому зізнався та підтвердив слова дівчини.

    – І чому я не здивована? Моя інтуїція мене в котре не підвела. – Насміхалася з Олександра і раділа, що відмовилася від батькового подарунка й сама обирає як жити та яким транспортом пересуватися. Звикла до самостійності, тому легких шляхів не шукає.

    – Та й батьки підкрутили мені гаєчки, бо я, на їхню думку, розтелепа. Я перестав навчатися, хоч маю непогані перспективи, але бажання якось немає, коли знаєш, що все просто може впасти з неба і без зусиль, то навіщо до чогось прагнути? І кому, в біса, потрібна ця наука? Я не прагну отримати Нобелівську премію, я хочу аби лише всі відчепилися якнайшвидше! – відвертість поглинула хлопця, як губка воду.

    – О, молодий чоловіче, то Вас уже й навчання дістало? Тоді про які книги може йти мова? Спокій потрібно заслужити. Наука потрібна для того, щоб бути ЛЮДИНОЮ! Тому я після почутого запитаю прямо. Що ж потрібно Вам, Олександре, від мене?

    – Нічого мені від тебе не потрібно, красуне! – юнак зрозумів, що своєю відвертістю все зруйнував. Кому потрібна така правда? У цьому світі кожен сам за себе.

    – То до чого це спілкування? Я попрошу ще про одне. Домовмось з тобою раз і назавжди! Непотрібно мене називати ніякими лагідними іменами, бо найчастіше за такими милостями криється не дуже приємний зміст. Я Ярослава! – сказала так, ніби намагалася спалити всі мости у розмові з цією особистістю.

    – Добре, Ясочко, якщо ти наполягаєш. Я більше не буду. Бо це, дійсно, має такий вигляд, ніби я забув твоє ім’я. Що я прагну від цього діалогу? Не знаю, мабуть, просто розмови! То що продовжимо? Як твої справи?

    – Все добре. А як можуть бути справи у десятихвилинної знайомої? – не звикла виносити проблеми на люди. – Все одно ти нічого про мене не знаєш.

    – У цьому ти права. А де ти навчаєшся? Ти ж студентка, я правильно розумію?

    – Так, я студентка. Навчаюся на філологічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Сподіваюся, що ти чув про цього письменника?

    – Звичайно, чув. Не потрібно мене ображати. Я не такий уже дурень, як ти про мене думаєш. – Трохи образився, бо скільки можна з нього глузувати? Та й ніколи ще ніхто не бив його, його ж зброєю. – О, то ти філолог?! Цікавенька історія.

    – Ні. Ти помиляєшся. Я журналіст, але дуже обожнюю книги. Принаймні я прагну стати журналістом, хоч навчаюся на факультеті української філології. Люблю подорожувати й відкривати щось нове для себе. Не сиджу на місці. Буденщина мене спустошує. – Ярослава й сама не зрозуміла, коли відкрила своє серденько для спілкування.

    – Мені теж подобається подорожувати. І в мене для цього є можливості. А я тут думаю, що за закидони? Я спілкуюся з книгою і тому подібне. – Весела вдача не дає про себе забути.

    – Перепрошую, але якщо ти будеш розмовляти зі мною у такому тоні, то це й діалог завершиться прямо зараз, – образилася дівчина.

    – Вибач, будь ласочка, я більше не буду, – принижений, немов отримав двійку на уроці фізкультури. – Не хочеться втратити такого приємного співбесідника.

    – Для тебе на жаль, а для мене можливо й на щастя. Ти уже втратив сьогоднішнього мандрівника у моїй подобі. Пробач, але наша розмова завершена. Я уже приїхала. Моя зупинка. Мушу попрощатися з Вами, Олександре. Вдалого дня. Прощайте!

    – Ніколи не говори прощай, а завжди до зустрічі. Ми не знаємо, що спіткає нас на сусідній вулиці. Може колись побачимося вдруге? Звичайно, я розумію, що тобі час йти. Але я б хотів зустрітися з тобою знав. У мене є шанс на ще одну зустріч? Хоч що я мелю, хоч одна змога є завжди.

    Ярослава промовчала, виходячи з переповненого транспорту. Бо що можна чи потрібно було сказати? Це й блазень завтра й не згадає, хто вона така. Знаю, що у такого як він дівчат чимала і навіщо йому якась там зануда з книгою? Зухвальство породжує зухвальство – це тавтологія буденного існування людяності.

    Дівчина неначе випарувалася, як вода з посудини. Так неначе він сам тут сидів, а вона – Ярослава – лише марево, що випадково заблукало у свідомості хлопця. Сашко залишився з носом, як то кажуть. Бо ні номера мобільного, ані надії на зустріч з нею, у нього не було. Залишився ні з чим, окрім приємних вражень від трішки розлюченої леді. Його прохання про зустріч залишилося бажати кращого. Вимушений сподіватися лише на випадок, а може з впертості щось путнє вийти, хто його знає?

    Щоб побачити Ярославу знов Олександр змушений залишити авто в дома й сісти до того самого вагона метро у той самий час, що й минулого разу. Зазвичай люди не часто змінюють звички, тому сподівався, що зустріне її саме тут. Але чи то хлопець просто помилився, чи доля так розпорядилася, але результату ніякого не відбулося. Ясочка неначебто крізь землю провалилася. Сашко не втрачав надії й відвідував місце зустрічі декілька разів, кілька тижнів поспіль. Бачите, може й дійсно цього хоче.

    Вирішив іти напролом. Єдине, що знав – це місце її навчання та ім’я, а там уже справа техніки. На щастя, для Олександра цього було достатньо. На факультеті філології найпрестижнішого вищого навчального закладу України навчаються майже всі дівчата. Чому так заведено, що лише жінки можуть бути вчителями, не розумію... Ця професія здавна була тільки чоловічою, але з часом набула ожіночнення. Успіх не покинув чоловіка остаточно і йому, нарешті, вдалося знайти дівчину на ім’я Ярослава (як добре, що серед усіх імен її ім’я було лише одне). Тому для молодика знайти цю красуню не склало майже ніяких труднощів. Але не все так красиво закінчується, як може починатися.

    Пройшов день, тиждень, місяць. Дівчина так і не з’явилася в університеті. Олександрові сказали, що у неї мама захворіла, тому Ярослава тимчасово відсутня. Не залишалося нічого іншого, окрім очікування.

    Через місяць сподівань, чекань і коли надія майже втрачена, то доля виявила ласкавість та, на диво, подарувала юнакові сюрприз. Одного погожого дня, коли келих терпіння був допитий майже до самісінького дна, з’ява на горизонті Ярослави стала для Сашка, як теплий дощ у студену днину. Все сталося як і мало бути – випадково. Зустрічі завжди очікують нас у тих міцях і в такі хвилини, коли ти уже давно не мусив би згадати про таку потребу. Обставини зближують людей, країни, світи. Потрібно тільки озирнутися та вчасно побачити те, що потрібно лише тобі.

    Його автівка зламалася і чи то ситуація, чи потяг до суспільства змусив чоловіка в останні хвилини заплигнути до метро та притиснутися до того самого сидіння. Людей було набито битком, як зазвичай у годину пік. Саша ще декілька разів виматюкався в думках та пошкодував, що не викликав таксі. Доля дарує нам шанс тоді, коли на це зовсім не очікуєш. На сидінні майже згорнувшись котячим клубочком сиділа Ярослава з книгою.

    – Привіт. Дівчина з книгою. Оце так приємна несподіванка! – душу переповнювали метелики. Нарешті він її віднайшов.

    – І тобі, Олександре, привіт! – серце вистрибує з грудей.

    Хлопець намагався якомога ближче підсунутися до дівчиноньки, щоб перекинутися хоч декількома словечками. Бо ось-ось буде її зупинка і розлучить їх знов.

    Ярослава так припала йому до серця, що Олександр не міг ні про що інше думати, окрім дівчини-читачки. Все стрімко випадало з рук, наче якийсь незграба. Ходив мрійником. Сподівався лише хоч на одну зустріч. Щоб сказати найголовніше. Я НІКОЛИ Й НІКУДИ БІЛЬШЕ ТЕБЕ НЕ ВІДПУЩУ!!! Що може бути краще, аніж дівчина-загадка, про яку ти не знаєш нічогісінько, окрім імені. Чоловік – це, в першу чергу, завойовник. Легкодоступність розбещує, знецінює та знецікавлює. Якщо ти отримав все й зразу, то навряд чи щось інше хоч і нове, але в невеликій кількості стане для тебе цікавим. Як для наркомана. Отримавши велику дозу він більше ніколи не захоче задовольнитися меншою. Залежному просто його ж тіло не дасть цього зробити.

    Сашка настільки переповнювала радість, що він ладен був обійняти її та боявся, бо з такими жінками, як Ярослава, слід бути обережним і сховати жарти хоч на деякий час у коробочку, так би мовити.

    Вони вийшли обоє на одній і ті ж самі зупинці. Олександр залишив усі справи на потім. Ось так доля об’єднала бізнесмена-ледаря і юну провінційну відмінницю-журналістку.

    Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!

    Олександр – син Ольги й Олега.

    10 липня 1995 р. – народився у місті Христигород, але відразу був перевезений до Києва. Бабуся все зробила, аби тільки догодити онуку, бо завжди знає, що й кому краще. Цей хлопчик має завдячувати своєю присутністю у цій сім’ї, тільки цій жінці, бо його батьки без неї нічого не можу зробити.

    1998 – 2001 р. р. – відвідував дошкільний навчальний заклад у

    місті Києві. “Хлопчисько-непосида” – ось так, одним словом, його схарактеризовують вихователі та друзі родини. Розумний та швидко запам’ятовує інформацію, ніби губка. Мама пишається своєю дитиною та багато в чому намагається догодити, а батько, тим не менш, прагне зробити з нього справжнього чоловіка.

    2001 – 2011 р. р. – навчався в загальноосвітній школі міста Києва. Вчитися особливого бажання не проявляв, бо знав, що коли смажений півень клюне, тобі все рівно потрібно буде робити, а до того не хотів навіть з місця зрушити. Добре, що батько не давав спуску, бо, мабуть, у такому випадку виріс би казна-ким.

    2011 – 2016 р. р. – навчається у Національному технічному університеті України “Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського” на факультеті інформатики та обчислювальної техніки. Ну все як зазвичай, батько переймається долею сина, тому й наполягає на здобутті освіти, бо без неї зараз просто нікуди не спіткнешся.

    З 2014 р. – у відносинах із Ярославою. Сам не зрозумів, як наважився зацікавитися такою дівчиною-заучкою, бо постійно сміявся з таких як вона, а тут і сам закохався у юну любительницю книг. На щастя й на радість батькам, вона по-справжньому змінила його єство, вивернувши душу назовні. Якась в свою чергу фантастика видозміненої особистості. Невже хвороба кохання може настільки змінити кожного?

    Ярослава – дівчина Олександра, донька Михайла й Неоніли.

    5 березня 1996 р. – народилася у місті Христигород, що на Черкащині, у родині бізнесмена.

    1999 – 2002 р. р. – відвідувала дошкільний навчальний заклад у місті Христигород. Маленьку красуню балували як могли. Дівчинці не відмовляли ні в чому, бо королева таткова завжди має бути на висоті.

    2002 – 2012 р. р. – навчається в загальноосвітній школі міста Христигород. Успішно склала зовнішнє незалежне оцінювання.

    Не дивлячись на безвідмовність у всьому, все ж виросла доброю, розумною та справедливою дівчиною.

    2012 – 2017 р. р. – завершила Київський національний університет імені Тараса Григоровича Шевченка, факультет філології. Навчання категорично сказала, що буде обирати самостійно, батько прагнув, щоб вона здобула освіту юриста, бо такі люди потрібні скрізь, але дівчина безапеляційно відмовилася від такої думки й погрозливо заявила, що обиратиме те, що їй до вподоби, а якщо він буде проти, то вона піде з дому та буде жити самостійно. Михайло був змушений підкоритися рішенню доньки, бо вона у нього найкраща і знає, що робить, тому він їй довіряє.

    З 2014 р. – у відносинах з Олександром. Спочатку їй не сподобався такий залицяльник, але його зацікавленість нею, дійсно покорило.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.