Зміст
  • ...Сьогодні я померла...
  • Фобія самотності. Дитинство.
  • І розділ 1. Марина перед пологами. Сон. Літо 1995 рік.
  • 2. Пологи. 10 липня 1995 рік.
  • 3. Після пологів. 10 липня 1995 рік.
  • 4. Перша зустріч з Оленою. Березень 1996 рік.
  • 5. Друга зустріч з Оленою. Вересень 2000 року.
  • ІІ розділ 2015 рік. 1. Свій-чужий.
  • 2. Зустріч з Оленою на вокзалі.
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 1).
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 2)
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 1).
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 2).
  • 5. Каша в голові.
  • 6. Сам на сам з собою.
  • 7. Цікава картина п’янства.
  • 8. Стас і Марина про батька.
  • 9. Після розлучення.
  • ІІІ розділ 2016 рік. 1. Пройшов рік після...
  • 2. Розмова про першу зустріч із Сашею.
  • 3. Марина згадує прожиті роки з Сергієм. Весілля.
  • 4. Пошук у соціальній мережі.
  • 5. Роздуми Олександра.
  • 6. Зустріч Марини й Олександра.
  • 7. Марина й Олена про Михайла.
  • 8. Михайло після зустрічі з Мариною.
  • 9. Олена і Марина. Рік після розлучення.
  • 10. Зустріч із Тимофіє через 26 років.
  • 11. Телебачення творить чудеса.
  • ІV розділ 2017 рік. 1. Залицяння Тимофія.
  • 2. Пробачення за грубощі.
  • 3. Зустріч із Сергієм.
  • 4. Не наважилися.
  • 5. Безкарність винних.
  • 6. Сашкова пропозиція.
  • 7. Маринині клопоти.
  • Епілог. 2018 рік.
  • 7. Марина й Олена про Михайла.

    7. Марина й Олена про Михайла.

    Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.

    – Ти знаєш, Маринко, я тут такого накоїла! – винувато каже Олена.

    – Що вже сталося? Твоє називання мене Маринкою уже насторожує.

    – У загальному... Добре, не буду тягнути лямку і скажу все відверто. Я бачила нещодавно Михайла, випадково зустріла його у магазині.

    – Випадково?! – з підозрою запитала подруга.

    – Ну ти мене розкусила. Не випадково. Я навмисне знайшла можливість з ним зустрітися. Хотіла хоч щось вивідати про твого сина.

    – Ну і? Щось дізналася?

    – На жаль, нічого особливого. Сказав, що Саша хороший хлопець із заможної родини й куди шукати кращу партію для його Ярославки. Але це не важливо, бо в них справжнє велике кохання.

    – І все? Чи, може, щось ще розповідав? – зацікавилася почутим Марина.

    – Ні, більше нічого. Окрім того, що запитував, як там наші спільні друзі, а точніше, чи спілкуюся я з тобою і як у тебе справи? Бо бачив нас у двох нещодавно в місті.

    – Ну і? Що йому ти розповіла?

    – Нічого особливого, просто все як є. Що ти розлучена, маєш сина Стаса, працюєш учителем географії, живеш у місті Умань. Ну і ще так... декілька дрібничок...

    – Ох, це й так ти багато наговорила, але думаю, що на моє життя це аж ніяк не вплине.

    – Не зовсім... Це ще не все... – винувато опускаючи очі промовила подруга Олена.

    – А що ж ще ти ляпнула?

    – Міша номер твій попросив і адресу.

    – Я сподіваюся, що ти не загубила ключі від розуму і не дала мого номера телефону й адреси цьому чоловікові?!

    – Ну-ну!.. Від так уперто просив, що я не змогла відмовити.

    – Зрозуміло. Ти як сорока-ворона. У мене просто немає слів.

    – Не ображайся, будь ласочка. Може він і не згадає про тебе, не те, щоб приїхати чи зателефонувати.

    – Сподіваюся, що ти права, бо я не знаю, що готова тобі зробити за це. – Марина намагалася не впадати у відчай, через вчинок подруги. Зрештою, нічого смертельного не трапилося.

    І тут, як зазвичай, промовка-промовка. У Марини задзвенів телефон. Жінка глянула на прилад зв’язку і побачила, що номер невідомий. Зиркнула на Олену з-під лоба:

    – Дивись мені. – Наважилася відповісти на дзвінок. І як у воду дивилася, з телефону почувся такий знайомий рідний-чужий голос. Це телефонував Михайло. Жінка не рішуче відповіла:

    – Алло, я Вас слухаю.

    – Так, алло, це я, Маринко.

    Серце від тремтіння голосу чоловіка передавалося й Марині, бо й сама відчувала подібне.

    – Я Вас не розумію, хто Ви такий? Алло, Ви мене чуєте? – вдає, що не впізнала Михайла.

    – Марино, це Міша! Твій Мишко! Зустріньмося? Розмова до тебе є.

    – Добре, Михайле, де й коли?

    – У твоєму місті, у кафе “Аліса”. Завтра об шістнадцятій нуль-нуль. Тебе влаштує?

    – Хоч у мене завтра чимало справ, але все ж я думаю, що знайду для тебе декілька хвилин.

    – Ну тоді до зустрічі, Маринка-мандаринка. – Почулося уже задоволене відлуння.

    – Бувай, Михайле, бувай... – Марина закінчила розмову.

    – Що? Ну, що він тобі сказав? – Олена згорала від нетерпіння.

    – Що-що? Хоче зустрітися завтра. Каже, що розмова до мене є. – Розгублено і трішки роздратовано відповіла жінка.

    – Ну і? Ти підеш?

    – А куди ж я подінуся? Мушу. Уже все домовлено. Ну і догодила ти мені, подружко.

    – Та я ж не знала, що все так відбудеться. Думала, що тобі приємно з ним поспілкуватися. І про сина, може, щось цікавеньке вивідаєш.

    – Думала вона! – ображена на Олену. – Індик думав та й в суп попав. Так і тобі буде, якщо витрати не виправдають ризик. Я думаю, ти зрозуміла, про що йде мова?! Твої слова та до Бога, щоб щось про сина розповів, а більше нічого мені не потрібно.

    – А якщо він ще й до цього часу пристрасно тебе кохає, що ж тоді будеш робити? Він же ж із Неонілою одружився лише через тебе. Не зміг пережити вашого розлучення, от і зробив усім на зло.

    – Ти знаєш, Олено, я нічого не відчуваю до Мишка. Пройшов час і все життя моє змінилося, а з ним і світогляд перевернувся з ніг на голову теж. І якщо він вибрав саме цю жінку та прожив із нею стільки років, значить почуття все ж якісь там є. Тому розмова про це вичерпана.

    – Так, може ти й права, бо нічого в нашому існуванні не буває просто так і якщо ми робимо вчинки, то за ними все ж слідують наслідки.

    – У цьому ти, безперечно, маєш рацію.

    – Ну все, годі про нього, давай краще пити чай, бо через цих чоловіків, як завжди, щось іде не так. От, наприклад, зараз у нас напій вистиг, тепер потрібно заварювати новий. І де ж тут справедливість? – перевела в жарт серйозну розмову подруга.

    – Ну ось і чай холодний, як дуб.

    Жінки весело розреготалися.

    Марина додала:

    – Добре, все як має бути, так і буде. Поживемо побачимо. А зараз краще змінити тему на щось цікавіше, бо знов скоро тобі буде час іти, а ми так і не встигли попліткувати. Навіщо нам ці чоловіки, щоб на них витрачати свій дорогоцінний час та нервові закінчення. А вони, до речі, відновлюються дуже й дуже повільно.

    Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!

    Неоніла – дружина Михайла та матір Ярослави.

    Мудра та безмежно закохана у свого чоловіка жінка, бо хто ж ще буде прощати йому постійні зради та грубощі?

    8 січня 1974 р. – народилася у місті Кременчуці, що на Полтавщині. Батько важко працював на місцевому заводі, а мама була продавчинею у кафе, що було близенько біля їхньої багатоповерхівки.

    Закінчила міську школу та вступила на навчання до місцевого училища, бо прагнень як таких у неї не було. Відчувала себе дитинчам, можливо, тому що була найменшою дитиною в родині й батьки прагнули завжди їй догодити.

    Познайомилася з коханим, коли він випадково завітав до кав’ярні, у якій працювала мама, але оскільки вона сьогодні була змушена на декілька годин замінити матусю, бо тій дуже потрібно було відійти у справах, а роботу залишити нікому, от донька вирішила підстрахувати. Таким чином, познайомилася з Михайлом: мужній, стриманий, красивий, ввічливий – і все це в одній людині, тому дівчина й закохалася у молодого солдата. Як на диво, але хлопцеві теж сподобалася юна кралечка.

    Приїхала до міста Христигород разом з Мишком. Думала, що кохання врятує світ, а насправді, вийшло все як є.

    1994 р. – одружилися. Раділа, що віднайшла своє щастя, тому освіту залишила на кращі часи, бо закінчити навчання не було бажання, якщо в серці панує кохання. І тільки коли Ясочці було уже сім років, наважилася вступити навчатися на фізико-математичний факультет у Педагогічному державному університеті імені Павла Тичини. На щастя, Михайло дозволив, бо його слово – закон, а їй того й треба. Байдуже, що всі говорять, що він тиран, бо для неї Міша – опора та підтримка. Людина, яка варта похвали. Пишається, що має такого коханого як він. Але з часом зрозуміла, що освіта має чимале значення у суспільстві людей.

    1996 р. – народилася донька. Маленька красунечка забирала більшу кількість часу, і на зміну коханню прийшли грубі та безцеремонні побутові зобов’язання. І, мабуть, навряд чи хтось зможе зрозуміти, коли ж настав той момент віддалення, бо воно поїдає поступово, як хвороба, а коли помічаєш проблему, то буває уже запізно.

    2003 – 2008 р. р. – здобула спеціальність. Пишалася, що все ж змогла збагнути, що ж їй потрібно у цьому житті. Раділа, що може почувати себе гідною дружиною, такого чоловіка як Михайло.

    2008 р. – працює у загальноосвітній школі міста Христигород вчителем математики та фізики. Спочатку неохоче йшла працювати на цю посаду, бо думала, що чоловік все ж знайде їй краще місце роботи, але для Міші було байдуже, чим має займатися дружина, аби не плуталася під ногами.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.