Зміст
  • ...Сьогодні я померла...
  • Фобія самотності. Дитинство.
  • І розділ 1. Марина перед пологами. Сон. Літо 1995 рік.
  • 2. Пологи. 10 липня 1995 рік.
  • 3. Після пологів. 10 липня 1995 рік.
  • 4. Перша зустріч з Оленою. Березень 1996 рік.
  • 5. Друга зустріч з Оленою. Вересень 2000 року.
  • ІІ розділ 2015 рік. 1. Свій-чужий.
  • 2. Зустріч з Оленою на вокзалі.
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 1).
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 2)
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 1).
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 2).
  • 5. Каша в голові.
  • 6. Сам на сам з собою.
  • 7. Цікава картина п’янства.
  • 8. Стас і Марина про батька.
  • 9. Після розлучення.
  • ІІІ розділ 2016 рік. 1. Пройшов рік після...
  • 2. Розмова про першу зустріч із Сашею.
  • 3. Марина згадує прожиті роки з Сергієм. Весілля.
  • 4. Пошук у соціальній мережі.
  • 5. Роздуми Олександра.
  • 6. Зустріч Марини й Олександра.
  • 7. Марина й Олена про Михайла.
  • 8. Михайло після зустрічі з Мариною.
  • 9. Олена і Марина. Рік після розлучення.
  • 10. Зустріч із Тимофіє через 26 років.
  • 11. Телебачення творить чудеса.
  • ІV розділ 2017 рік. 1. Залицяння Тимофія.
  • 2. Пробачення за грубощі.
  • 3. Зустріч із Сергієм.
  • 4. Не наважилися.
  • 5. Безкарність винних.
  • 6. Сашкова пропозиція.
  • 7. Маринині клопоти.
  • Епілог. 2018 рік.
  • Епілог. 2018 рік.

    Епілог.

    2018 рік.

    Ось і завершилася історія моєї непримітної книги. Останню сторінку альбому творчості написано, останнє фото вклеєно та про нього все розказано.

    Я сподіваюся, що подія звичайнісінької нічим не примітної жіночки Марини, тобто мене, дасть Вам уміння навчитися на чужих помилках чи, бодай, просто пізнати щось нове та отримати задоволення від прочитаного.

    Я називаю цю книгу “Мій перегорнутий альбомчик”, “Моя малесенька автобіографія”. Намагаюся довести усі переживання пригніченої, але нескореної обставинами жінки.

    Ми часто не знаємо або просто не можемо пояснити, що ж нам потрібно від цього існування? Іноді треба озирнутися та поглянути у своє відображення та сказати відверто, що ж ти робиш не так, а чим, навпаки, можеш по-справжньому пишатися?

    Головні герої для себе намагаються зрозуміти чимало, але в когось це, справді, вдалося, а хтось так і залишився блукати серед роздумів про потрібність чи непотрібність вчинків, які ми робимо. У кожного свій вибір і виконуємо його виключно ми. Не потрібно когось звинувачувати у своїх проблемах, бо якщо ми піддалися на чиїсь вмовляння, то все одно це наш вибір, бо ми згодилися на це рішення, а це прирівнюється до особистого вибору, тому винних розшукувати не варто. Лише ми вирішуємо, що робити. Час від часу виправдовуємося, кажучи, що за нас усе зроблено і вдіяти нічого не можливо, тому залишається тільки змиритися, але ж ні, бо змиритися – це значить дати змогу зробити щось за тебе і таким чином прирівняти зроблене чи вирішене до твого рішення та узгодження. Думайте та розпоряджайтеся своїми вчинками, не даючи зробити вибір за Вас, бо все рівно це буде ваша ухвала.

    “Події, емоції, люди – це і є невід’ємна частина нашого життя!” – так починається кожен параграф моєї книги-альбому, щоб люди, які поринули у світ історії, розуміли, що ситуації, які трапляються не тільки з головними героями, а й з кожними із нас, є частиною того, що трапляється з нами кожного дня. Щоб ідучи вулицею, кожен із нас зазирав у завжди усміхнені чи, навпаки, суворі та набундючені обличчя перехожих, бо іноді можна пройти осторонь так і не збагнувши, що тільки-но ти бачив рідну або близьку тобі людину, але не зумів навіть подумати про всю важливість того, що могло б вас об’єднувати? Бо що було б з Мариною, якби вона не наважилася підійти до Олександра, що було, якщо не звернула б уваги на таке знайоме обличчя? А рівним рахунком... нічого! Усі продовжували б жити так, як жили до цього і ніколи б не зрозуміли б, що втратили, а що здобули. Усе йшло б своєю дорогою і не було б ніякого переосмислення Мариною сімейних стосунків з Сергієм, бо ця зустріч змусила обдумати багато минулих подій. Тому цього дня Марина вийшла з дому, щоб зустрітися із нею... щоб зустрітися зі смертю... Ця зустріч з Олександром убила її душу, встромила ніж в спину і таким чином дістала до самісінького серця, бо не кожного дня знайомишся зі своєю мертвою дитиною. А потім змушений налагодити дружбу з тими батьками, які позбавили тебе шансу на спілкування. Не часто вороги стають друзями, а друзі – вороги. Ця подія спонукала, до переосмислення та душевної смерті головної героїні, щоб відродитися і зазирнути проблемам в очі. Іноді потрібно розтривожити душевні рани, щоб проговорити їх в голос і обмізкувати на стільки, щоб відпустило та дало поштовх іти далі. Тому саме сьогодні вона [Марина] вийшла з дому, щоб померти...

    Чи та сама Олена, що спотикається протягом всього подальшого життя через свої необдумані молодечі вчити, якщо б не звернулася до Марини, навряд чи сама збагнула б критичність усієї ситуації або якщо до рук не потрапила б їй газета, що бентежно мала можливість врятувати людське життя, то й історії цієї, мабуть, не було б. Часто слова мають величезне значення у нашому існуванні, тому перш ніж говорити, раджу декілька разів подумати. Словом можна не тільки оживити, а й убити. Як приклад, Оленою перед втечею кинуті нищівні слова Єгорові та залишена уже готова вішальниця теж зробили свою справу.

    Ось такі декілька прикладів з цієї розповіді, в основу якої покладено реальну перипетію долі. Звичайно, змінено імена та назву основного міста, бо для багатьох ця історія знайома і не хочеться сказати щось не так, оскільки покладаюся на перекази людей. Прикладів із твору можна наводити майже нескінченну кількість, але зосередилася на трьох героях роману. Я не намагаюся сказати, що моя думка є правильною, бо у кожного своє право на розуміння цих випадкових подій, емоцій, людей.

    “Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?” – цими словами закінчується кожен параграф книги. Тільки нам вирішувати, як краще жити: вірити у побудовану ілюзію ідеальних стосунків чи все ж розглянути почуття свої у різних ракурсах, щоб зрозуміти, що ж, насправді, не так і як змінити добробут стосунків на краще? Ми часто віримо в ілюзію й занадто багато вимагаємо від партнера і, як наслідок, особистість не витримує натиску або недооцінювання, тому робить вибір порвати відносини або заховатися у своєму світі мовчанок, думок та брехні. А потім, коли озирнешся, то з гіркістю збагнеш, що життя уже майже прожито і дорога назад відсутня. Розуміння приходить набагато пізніше. Ілюзії заполонили розум. Але все, що не робиться – робиться на краще. Ми й тільки ми вирішуємо, настільки потрібно боротися за наше щастя та стосунки з дорогими серцю людьми, бо тільки ти можеш зрозуміти їхню довершеність або огидність. Ми сприймаємо тільки те, що важливо виключно для нас і при цьому, взагалі, забуваємо про те, що живемо не одні, а в наших коханих теж є серця.

    Великі психологи зауважували, що людина – це таке створіння, якому важлива перш за все вона сама. Кращий метод зацікавити та зберегти відносини – це, в першу чергу, цікавитися захопленнями та піклуватися про найдорожчих.

    Добре, без сумнівно, те, що ми так обожнюємо самих себе, бо якщо ми не полюбимо себе, то навряд чи хтось зацікавиться нами. Головне не перестаратися...

    Всі люди егоїсти, просто один більше, а інший менше. Тому потрібно час від часу озиратися, щоб зрозуміти, який рівень ілюзії поглинув особисто Вас. Ми люди і у нас є така риса характеру, тому варто навчитися розмежовувати “ідеальні відносини” і “довершені ілюзії”.

    Вся безкінечність, що оточує нас, криється у нашій душі. Ми часто прагнемо не того, що є насправді, тому потрібно за всяку ціну здобути омріяну ціль, а не жити фантазіями буденності. Ми самі для себе будуємо ілюзії й тільки від нас залежить, настільки вони будуть близькими до дійсності. Ілюстрації квітів – це символ скороминучості нашого існування, бо ми як вони: зараз цвітемо й пахнемо, а через невеликий проміжок часу можемо зав’янути, засохнути, загинути.

    Люди, благаю, цініть те, що маєте і, звичайно, прагніть кращого, але не в обліку других особистостей, а у собі самому, бо ти – це той, хто будує себе.

    Не потрібно жити ідеальними ілюзіями, а варто зробити життя комфортним для людей, які є Вам по-справжньому рідними.

    Тепло душі оберігає від необдуманих вчинків.

    Почуття частенько прагнуть зробити вибір необдуманих рішень, але тверезий глузд намагається опиратися силі кохання.

    Дякую, що прожили з головними героями їхні декілька років важких хвилиночок життя та закарлючок долі. Дякую, що співпереживали та прагнули допомогти в думках кожному.

    Я вірю в те, що ця історія не пройде без відбитка в серці читача. Сподіваюся, що перехожі у вашому житті будуть набагато більшими, аніж люди, з якими Ви випадково розминулися або, в кращому випадку, зіштовхнулися поглядом.

    Час від часу виривайтеся із тенет проблем, замисленості та душевних травм – усе це є лише тимчасовим у нашому бутті, а тільки почуття – вічні. Можливо десь іде Ваш випадковий перехожий і дай Бог, щоб ця людина не був тим, ким Олександр виявився для Марини, бо найважче, що може бути – це втрата своєї довгоочікуваної дитини.

    Випадковість не є випадковістю, бо все в нашому житті – це в більшій кількості уже закономірність, просто для одного кородкоплинна, а для іншого на все життя. Існування – це швидкоплинна річ. Життя – це хвиля морська: вітер повіяв і розбилася об берег.

    Дякую, що є люди, яким вистачило сили не тільки прочитати першу книгу головної героїні, а й усвідомити для себе потрібність чи, навпаки, безглуздість написаного. Ми індивідуальності, тому й думки у кожного різні, а настільки позитивні чи негативні вони – це право кожного.

    Щиро дякую собі, за те, що змогла завершити цю історію, бо не один раз обливалася слізьми, згадуючи біографії та життєві переживання тих людей, що стали героями цієї книги. Дякую, що сили мене не підвели й змусили завершити почате до кінця.

    Дякую Вам, мої любі читачі, що прочитали весь вміст цього роману. Дякую, що сподобалася Вам книга, чи викинули її до смітника, сказавши, що такої бредноти більше ніколи читати не будите. Я дякую Вам просто за те, що відчули на собі хоч невеличку кількість емоції, які пережила на своєму життєвому шляху головні герої.

    Дякую, що, можливо, колись не будете байдужими до звичайнісіньких перехожих. Дякую, сподіваючись, що кожна маленька подія головних героїв залишить у Вашому серці приємний спогад.

    І ще нескінченну кількість таких “ДЯКУЮ!!!”, готова кожному сказати.

    ДЯКУЮ, ЩО ВИ Є – ЛЮДИ!!!

    Дякую! Дякую! Дякую!...

    Марина перегорнула останню сторінку своєї книги-альбому. Поставила кулькову ручку до шухляди комоду. Ще раз поглядом оцінила зроблений матеріал. Посміхнулася. Встала зі стільця та пішла пригощати свою нову велику рідну родину пирогом.

    Добре писати про події, що минули, аніж переживати їх.

    17 березня 2018 рік.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.