Зміст
  • ...Сьогодні я померла...
  • Фобія самотності. Дитинство.
  • І розділ 1. Марина перед пологами. Сон. Літо 1995 рік.
  • 2. Пологи. 10 липня 1995 рік.
  • 3. Після пологів. 10 липня 1995 рік.
  • 4. Перша зустріч з Оленою. Березень 1996 рік.
  • 5. Друга зустріч з Оленою. Вересень 2000 року.
  • ІІ розділ 2015 рік. 1. Свій-чужий.
  • 2. Зустріч з Оленою на вокзалі.
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 1).
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 2)
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 1).
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 2).
  • 5. Каша в голові.
  • 6. Сам на сам з собою.
  • 7. Цікава картина п’янства.
  • 8. Стас і Марина про батька.
  • 9. Після розлучення.
  • ІІІ розділ 2016 рік. 1. Пройшов рік після...
  • 2. Розмова про першу зустріч із Сашею.
  • 3. Марина згадує прожиті роки з Сергієм. Весілля.
  • 4. Пошук у соціальній мережі.
  • 5. Роздуми Олександра.
  • 6. Зустріч Марини й Олександра.
  • 7. Марина й Олена про Михайла.
  • 8. Михайло після зустрічі з Мариною.
  • 9. Олена і Марина. Рік після розлучення.
  • 10. Зустріч із Тимофіє через 26 років.
  • 11. Телебачення творить чудеса.
  • ІV розділ 2017 рік. 1. Залицяння Тимофія.
  • 2. Пробачення за грубощі.
  • 3. Зустріч із Сергієм.
  • 4. Не наважилися.
  • 5. Безкарність винних.
  • 6. Сашкова пропозиція.
  • 7. Маринині клопоти.
  • Епілог. 2018 рік.
  • 3. Зустріч із Сергієм.

    3. Зустріч із Сергієм.

    Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.

    Дурниці заполонили нашу буденність. Ми не бачимо очевидного. Завжди звертаємо увагу на ніщо та вважаємо це важливим вибором, а насправді, все, що робимо, то це тільки фальш. Головне те, що ми відчуваємо, наші емоції й переживання набагато краще розбираються в істинному виборі, аніж здоровий глузд. Марина погодилася зустрітися з Сергієм. У серці щось все-таки йойкнуло. Багато пережитого горя та радощів розділили вони разом. Це не може залишити байдужим нікого.

    Зустріч у кафе. Затишна кав’ярня, що славиться смачними тістечками та фірмовим чаєм. Цікаві скатертини шоколадного кольору, що є вишуканою окрасою всього закладу та одинока гербера, яка красується на кожному столику, ніби закликає створити компанію їй.

    Сергій відчував себе незвично, бо давненько не відвідував таких вишуканих закладів. Але зустріч з Мариною цього варта.

    Чоловік побачив, що до його столика наближається дуже гарнюща жінка в сукні яскраво-червоного кольору. Спочатку він навіть не впізнав цієї красуні, а потім був неочікувано здивований приємністю. Цією жінкою виявилася його колишня дружина.

    – Привіт! – весело мовила жінка.

    – Привіт! – невпевнено відповів Сергій.

    – Ти чого? Що не бачив мене такою ніколи? – посміхнулася ніяково.

    Чоловік ствердно кивнув головою. Не знає, що й сказати. Він очікував будь-що, навіть те, що Земля зійде зі своєї осі, але не те, що його Маринка буде такою, як зараз – доглянутою леді. Був трішки засмучений, що не зміг створити належні умови для того, щоб його дружина мала такий вигляд поряд з ним. З такою жінкою не хочеться задивлятися на інших.

    – Що?.. Щось не так?..

    – Ой, пробач. Все добре. – чоловік механічно підійшов і від двинув стілець. Запропонував присісти.

    – Дякую! – ніяково, але задоволено сказала жінка.

    – Марино, ти дуже красива. Нова зачіска тобі до лиця, сукня, макіяж! Ти просто ідеальна. – Джентльмен засипає компліментами колишню дружину.

    Жінка засоромилася:

    – Дякую!

    – Ні, ти не подумай зайвого. Я від щирого серця... – намагається виправдатися невпевнений кавалер.

    – Ну то що? Давай щось замовимо, чи що? Заодно ти розповіси, що тобі потрібно? – Марина взяла себе в руки.

    – Так. Давай щось замовимо. У них тут дуже смачний чай. Я це так... до теми...

    – Зрозуміло.

    Губи зав’язали слова, а в голові роїлося стільки думок, що як вимовити усе? Серця шалено трепетали, бо ці двоє створені, щоб бути разом, але що такого сталося, через що це не можливо?

    Вивчають меню, щоб хоч на декілька хвилиночок, щоб відволіктися та опанувати себе.

    – Марино, можна, щоб я хоч час від часу приходив додому? Я б хотів спілкуватися зі Стасом.

    – Я тобі не забороняю з ним бачитися, та й не у моїх це повноваженнях уже. Наші діти давно виросли.

    – Так, так, я розумію, що син уже дорослий. Він не хоче зі мною говорити. – Сумно констатував факт. А потім перепитав останню фразу так, ніби не розчув:

    – Ти сказала наші діти? – ніби щойно дійшли до розуму мовлені слова. – Я тебе правильно почув?

    Чоловік не може збагнути, що ж, насправді, має на увазі Марина.

    – Так, тобі не почулося. – Жінка збиралася з думками, щоб розповісти, нарешті, Сергієві, що ж трапилося у їхньому родинному гніздечку після того, як вони розлучилися.

    – ??? – у голові в чоловіка нескінченно панують лише знаки питань, бо що ж трапилося, поки він “спав”? Поки вони не разом.

    – Добре, я не буду тягнути кота за хвіст і розповім усе, що відбулося за цей рік відколи ми розлучені.

    – Я тебе уважно слухаю, Маринко. – Додав аби не мовчати насторожений чоловік.

    – Ой, не знаю з чого навіть почати. Ну гаразд. У нас два сини. Стас та Олександр. Точніше, Саша не дуже хоче визнавати наше батьківство, бо у нього уже є батьки. – Жінка говорила як могла. Формулювання тез давалося важко.

    – Не зрозумів?

    – Ну, що ж ти не розумієш? – збентежено та зі слізьми на очах намагалася донести думку до Сергієвого розуму. – Наш син не помер при пологах, його просто безжально продали. Слава Богу, що в хорошу родину потрапив.

    – Як це? Що ти таке говориш? Ти що серіалів забагато надивилася? – чоловіка бере паніка від почутого.

    – Я не дивлюся багато серійне кіно, ти ж знаєш. Я кажу правду. Правду, Сергію, правду! Сама лише нещодавно про це дізналася. На щастя, винних покарано. Ми бачили у “Надзвичайних новинах”. Лікар Таїсія Ігорівна все влаштувала.

    Чоловік не міг повірити:

    – Як це продали? Хіба можна так легко продати людину?

    – Як бачиш можна. Все в нашому житті можливо, якщо мати гроші. Та зараз це уже не важливо. Час згаяно. Потрібно жити та насолоджуватися тим, що маємо.

    – Ти права, Марино. А як ти дізналася, що Олександр наш син?

    – Зустріла його на автостанції у містечку, куди переїхала Олена. Місто нашого дитинства. Це сталося того дня, коли я повернулася і вигнала тебе за п’янство. Ну ти сам у всьому винен. Дістав мене твій спосіб життя. Ти ж мусиш мене зрозуміти хоча б зараз.

    Сергій кивнув голово на знак згоди. Розкаюється у своїх провинах.

    – Я не розповіла тобі нічого, не знаю, мабуть тому, що була дуже ображена. Розумію, що не мала на це ніякого права і потрібно було повідомити все, як тільки дізналася правду, але я була певна, що для тебе це не має ніякого значення.

    Чоловік мовчав та просто слухав. Не було ніяких ані звинувачень, ні заперечень. Не знав, що відповісти на почуте.

    – Ну гаразд, мені вже час. – Заквапилася Марина, щоб якомога швидше покинути колишнього партнера з шлюбу на одинці із думками. – Ти можеш прийти додому та поговорити зі Стасом. Він у нас мудрий, я думаю, що усе зрозуміє та зробить правильний вибір.

    Леді вийшла з кафе прожогом, а Сергій ще довгий час не міг прийти до тями після почутого.

    У вхідні двері Марининої квартири пролунав дзвінок. Коли жінка відчинила двері, то на порозі стояв Сергій. З його вигляду слідувало те, що він довго добирав слова, перш ніж наважився прийти додому.

    – Привіт, Маринко! – пролунав глухий голос чоловіка, неначе вдарено у церковні дзвони в годину трауру.

    – Привіт, Сергію! – спокійно й монотонно відповіла колишня дружина, а потім додала:

    – Ти до Стаса? Пробач, але його зараз немає в дома. Поїхав з Іринкою до Львова. Ти ж знаєш, як Станіслав любить подорожувати, та й Іра така, що на місці навряд чи всидить.

    – Так, знаю про захоплення нашого сина, але я не до нього. Я прийшов, щоб поговорити з тобою, Марино, впустиш?

    – Сергію, це й твій дім теж. Я не маю права забороняти тобі сюди приходити, але й наполягати на тому, щоб ти залишився не стану. Проходь на кухню. Буду тебе пригощати. Чого його стовбичити на порозі? Зайві плітки мені не потрібні, бо ти ж знаєш, які у нас сусіди. Їм аби поговорити.

    – Так, знаю. Альбіна Єфремівна у своєму репертуарі, чи не так? – градус напруги зменшується.

    – Ти маєш рацію. Горбатого могила справить. – Посміхаючись додала Марина. А сама подумала: “Все ж таки у нас багато спільного. Прожиті роки разом даються в знаки”.

    Жінка насипала борщ, який нещодавно був зварений, і заварила собі чай. А потім Сергій з колишньою дружиною примостилися на кухні за столиком. Не знали з чого почати. Пахуча страва не лізла до горла, а чай уже давно був кімнатної температури. Ці двоє ніяк не могли розпочати розмову. Сиділи втупившись: одна в кружку, а другий в тарілку – і все мовчали.

    Першою наважилася перервати цю безтактну напружену ситуацію Марина.

    – Ну то що? Ти хотів зі мною про щось поговорити? Чи як?

    – Так, – зам’явся Сергій. – Я хотів запитати про Сашу. Хочу теж з ним спілкуватися. Як не є, але я батько.

    – А що про Олександра розповісти? Бачилися з ним декілька разів. Хлопець просто не може повірити, що така халепа трапиться саме з ним. Він не дуже бажає зі мною спілкуватися. У нього хороша родина, а Ольга – його мати – дуже добра людина. Це вона наважилася розповісти синові правду. Мені уже Олександр розказав при зустрічі.

    – А де ж вона була зі своєю справедливістю двадцять два роки назад?

    – Ну що я можу тобі сказати... Не знаю. Мабуть, важко жити із таким тягарем на серці.

    – Я теж так думаю. Дай, будь ласка, його адресу, я хочу здалеку хоч на нього поглянути. – Чоловік озвучив основне прохання, з яким прийшов до цього дому.

    – Добре, але я поїду з тобою. Теж хочу побачити його знов, бодай на хвилиночку.

    – Я не проти. Ой, у тебе дверка у тумбочці зламана. – Запримітив погано прикриту конструкцію і констатував факт Сергій.

    – Так, є трохи. У Стаса все часу не вистачає.

    – Я полагоджу, можна?

    – Так, якщо тобі не важко.

    Чоловік взявся за роботу, а коли справу було зроблено, запропонував Марині піти до кіно.

    – Чудовий фільм, кажуть, іде зараз у кінотеатрі.

    Жінка не знала як реагувати на таку пропозицію, але було-небуло, погодилася. Минуле не відпускає, а майбутнє рукою махає і манить за собою, теперішнє сподівається вийти з гри переможцем.

    Альбіна Єфремівна – сусідка Марини.

    Ця жінка “ходяча новина”. Вона все про всіх знає, бо чим же їй займатися у старості? Коли працювала на залізниці міста Умань, то було інше діло, а зараз, коли уже остаточно здоров’я залишило бажати кращого, зостається тільки сидіти, як не на лавочці, то у коридорі біля дверей, бо, щоб бути хоч комусь потрібною, треба знати про кожного все. Досягнувши пенсійного віку, остаточно

    втратила компанію спілкування. Всі кудись поспішають, а їй що? Вона ж за ними ніколи не встигне, а так хоч буде знати все їхнє дійств.

    За життя ні дітей, ані чоловіка немала, бо все їй недогода була: в Степана вуха великі, а в Петра ніс кривий, а той Федір, взагалі, косий і кривий. Так і залишилася в дівках. Сама не ідеальна, а прагнула найкращого, тому й зосталася у розбитого корита.

    Так, кіно видалося надзвичайним. Уже й не пригадують, коли в останнє відвідували подібні заклади Марина і Сергій. Весела комедія підняла настрій сповна. Та й вечір був красивим і на диво теплим. Небо встелено зорями, ніби кульбабою. Додому повертатися не хочеться. Марина так давно не відчувала підтримки чоловіка, що зараз просто не може нарадітися вдало проведеному разом часу. Невже чоловіки замислюються, що втратили, лише після розлучення, та й і жінки не є винятком із ситуації?

    – Погожий вечір, чи не та? – зауважив Сергій.

    – Так, вечір по-справжньому розкішний. Неначе в молодості, а то й у дитинстві, частенько були такі безтурботні вечори.

    – Це точно. А пам’ятаєш, як ми грали піжмурки та створили свою штаб-квартиру в яру?

    – А потім одного дня так загралися, що й позасинали.

    – Батьки нас довго шукали. Уже й всю вулицю на ноги підняли, ледь до поліції не дійшло.

    – Пригадую, весела справа вийшла. Все змінилося і жаль, що ми уже давно не діти. Та й батьків немає, а наша малеча доросла. І куди ж час пролинув? – ностальгічно підсумував колишній чоловік.

    – Ти маєш рацію, багато всього змінилося. Навіть звична міліція стала незвичною поліцією, то про що ж можна говорити далі? Час заволодів нами...

    – Ох, а скільки ж мені влетіло від батьків за такі хованки, а особливо від бабусі, вона у мене була суворою жіночкою. – На Сергія нахлинули спогади.

    – Ну, мені от пощастило, правда, мама так перелякалася, що ще довго контролювала мої походеньки, а батько скоса зиркав, коли я кудись гуляти збиралася виходити. Казав: “Що знов з Сергієм, якісь хованки задумали творити? Дивіться, щоб не було як минулого разу!” І ці слова повторював майже при кожних наших гуляннях на вулиці.

    – Так, ми з тобою знаємо один одного змалечку, а я ще й до цього часу пізнаю тебе по-новому кожного дня. – Чоловік намагався налагодити контакт.

    У Марини в голові кружляло чимало думок, тільки висловити їх не вистачало снаги. А Сергій вирішив змінити тему на інше, оскільки побачив, що жінці ніяково від таких розмов. Запитав:

    – Маринко, можна я тебе проведу додому, як у давні часи? Як ти дивишся на пропозицію, щоб прогулятися вулицями нічного міста? Чи, може, ти хочеш мерщій повернутися додому? – з надією на подальший розвиток стосунків запитав Сергій.

    – Ой, ні-ні, нумо помандруймо ще трішечки, додому завжди встигнемо, а такий вечір випадає не часто. Ніч така зоряна й тепла, що хочеться співати, тому я не впущу можливості вдихнути повітря літньої годиноньки.

    – Я задоволений твоїм рішенням, адже давно не залишався з тобою сам на сам. Ми так мало розмовляли один з одним останні декілька років, що у найскладніших ситуації просто не змогли промовити вголос того, що наболіло за довгі роки шлюбу. Тому й розлучилися, бо забули, що якщо мовчати, то навряд чи хтось колись полюбить нас за думки. Потрібно говорити все й завжди й навіть, якщо це будуть не зовсім приємні речі, зате вони будуть озвучені. Ніхто не почує нас, якщо ми мовчатимемо.

    Марина перервала сповідь чоловіка:

    – Ось ми й прийшли.

    – Так, прийшли занадто швидко, бо я тільки почав свою розмову.

    – Мені сподобалася прогулянка. Та й кіно було вдало підібране. Дякую тобі, Сергію, за неперевершений вечір. – Жінка віддала чоловікові піджак, який накидала на себе, щоб не замерзнути, бо теплий вечір не скасовував прохолодного вітру, або просто, бо так заведено робити в романтичних фільмах.

    – Я теж дуже задоволений нашим спілкуванням. Ну як? Я піду? – чи то сказав, чи запитав для уточнення Сергій.

    – Може зайдеш на чай? Я тобі постелю на дивані. На дворі вже пізно, куди ж ти підеш у таку пору? Чи тебе там чекають? Якщо ти хвилюєшся за реакцію Станіслава, то він приїде аж ближче до вечора.

    – Та ні, що ти! – сумно відповів колишній чоловік. – Хто ж за мною буде сумувати? Немає кому, на жаль... Добре, я залишуся на ночівлю, якщо ти, звичайно, приютиш мене?

    На цьому й завершилися псевдовмовляння зайти на гостину, бо чаюванням тут займаються найменше. Іноді по-справжньому могутні стосунки цінують лише після їх втрати.

    Клацнув замок у вхідних дверях і до квартири зайшов Стас з Ірою. З порога хлопець залементував:

    – Мамо, ми повернулися трохи заранше. На дворі такий ливень, що поїздка, м’яко кажучи, не вдалася.

    Марина ошелешено вибігла із ванної кімнати з рушником на голові та у шовковому халаті сірого кольору.

    – Ой, Стасе, ви вже повернулися? А я не очікувала вас так рано побачити.

    – Дощ зіпсував все.

    Із-за спини жінки визирнув Сергій у трусах. Усі карти було розкрито на місці й подітися нікуди, бо Станіслав розумний хлопець. Така зустріч завела сина у легкий шок.

    – Мамо, я не вчасно? Чому ти не попередила, що будеш не одна? Ми б затрималися трішки. – Після цих слів повернувся до Сергія й промовив: – Привіт, тату.

    Чоловік не рішуче помахав рукою та пробубонів собі під ніс:

    – Привіт, синку.

    – Ну добре, батьки, ви тут розбирайтеся зі своїми справами, а ми з Ірочкою дуже-предуже хочемо їсти. Я сподіваюся, що ви вийдете до нас найближчим часом?

    Марина, спантеличена перебігом подій, кивнула синові на знак згоди, але Стас цього уже не бачив, бо прямував на кухню та припрошував з собою Ірину.

    Уже в спальній кімнаті Марина переживає нещодавні незручності.

    – Ой, так не красиво получилося, – бідкається жінка. – Ми, як малі діти, все в хованки граємо, ось і спалили нас.

    – Нічого страшного, Маринко, не трапилося. У нас дорослий син і він все зрозуміє. Сам ось-ось одружуватися надумає. – Заспокоював колишню дружину.

    – Може ти й правий. Якось воно та й буде. А зараз мерщій одягаймося й на кухню. Розпитаємо їх за пригоди й заодно про Олександра поговоримо.

    Сергій не впевнено запитав, натягаючи штани:

    – Що зараз?

    – Саме так, а допоки відтягувати? Чим більше інформації ми знатимемо, тим легше буде придумати, що робити далі.

    Сергій та Марина трохи присоромлені й уже одягнені, попрямували на кухню, щоб, мабуть, чи не вперше за тривалий час, вирішити сімейні проблеми разом. Так багато часу згаяно, що не наздогнати навіть на Феррарі.

    Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.