Зміст
  • ...Сьогодні я померла...
  • Фобія самотності. Дитинство.
  • І розділ 1. Марина перед пологами. Сон. Літо 1995 рік.
  • 2. Пологи. 10 липня 1995 рік.
  • 3. Після пологів. 10 липня 1995 рік.
  • 4. Перша зустріч з Оленою. Березень 1996 рік.
  • 5. Друга зустріч з Оленою. Вересень 2000 року.
  • ІІ розділ 2015 рік. 1. Свій-чужий.
  • 2. Зустріч з Оленою на вокзалі.
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 1).
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 2)
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 1).
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 2).
  • 5. Каша в голові.
  • 6. Сам на сам з собою.
  • 7. Цікава картина п’янства.
  • 8. Стас і Марина про батька.
  • 9. Після розлучення.
  • ІІІ розділ 2016 рік. 1. Пройшов рік після...
  • 2. Розмова про першу зустріч із Сашею.
  • 3. Марина згадує прожиті роки з Сергієм. Весілля.
  • 4. Пошук у соціальній мережі.
  • 5. Роздуми Олександра.
  • 6. Зустріч Марини й Олександра.
  • 7. Марина й Олена про Михайла.
  • 8. Михайло після зустрічі з Мариною.
  • 9. Олена і Марина. Рік після розлучення.
  • 10. Зустріч із Тимофіє через 26 років.
  • 11. Телебачення творить чудеса.
  • ІV розділ 2017 рік. 1. Залицяння Тимофія.
  • 2. Пробачення за грубощі.
  • 3. Зустріч із Сергієм.
  • 4. Не наважилися.
  • 5. Безкарність винних.
  • 6. Сашкова пропозиція.
  • 7. Маринині клопоти.
  • Епілог. 2018 рік.
  • ІІ розділ 2015 рік. 1. Свій-чужий.

    ІІ розділ

    2015 рік.

    1. Свій-чужий.

    Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.

    – Сину, що ти таке говориш? – жінка не могла зрозуміти, що коїться, як може її дитина бути, насправді, не тим, кого вона бачить у цей час перед собою.

    – Повторюю Вам у сотий раз! Я не Ваш син і Вас знать не знаю! Ти подивися причепилася, як п’явка, і не вгамувати! – у чоловіка вирвалося в голос, хоч він не мав наміру озвучувати це. Не завжди потрібно говорити те, що думаєш, але завжди потрібно добре думати, що говориш. Як то кажуть: “Сім разів відміряй і лише потім один раз відріж!” Так і в розмові: обдумай, а потім говори.

    – Жіночко, я, взагалі, приїхав до цього провінційного містечка, лише для знайомства із батьками коханої Ярослави, – хлопець намагався втихомирити свої емоції, щоб якомога логічніше та швидше пояснити цій леді, що він не той, за кого вона його сприймає. Що вона помилилася і це безглузда випадковість. Але Марину уже було не зупинити:

    – Про що ти таке патякаєш, Стасе?! Яка Ярослава?! Я тобі зараз дам всяких там наречених! Вигадав таке. У тебе Ірочка є і скоро весілля! А він, подивися, вирішив дівчину зганьбити! Зараз же повертайся додому та візьми себе в руки. Якщо посварився з Іринкою, то будь чоловіком і візьми ініціативу примирення на себе. Іра хороша дівчина, як не крути, тобі з нею дійсно пощастило, – жінка намагалася наставити на путь праведний єдиного синочка. – Різне буває у закоханих, тим більше у сучасний час живемо – час розпусти та боротьби. Ще трохи й здається, що знов повернемося в епоху палеоліту. Так і не встигнувши із неї вибратися. І куди котиться людство, що ж буде зі світом? Все настільки змінюється, що просто не знаєш, що ж на тебе очікує за рогом.

    У Олександра уже не було сили стримувати лють. Розпач брав гору. Чоловік не знав, як ще пояснити жінці, що вона обізналася й він не Станіслав і ніколи ним не був, та, взагалі, перший раз про такого чує. Халепа у нього така вперше. Про ніяку Ірину, а тим паче про весілля ні сном ні духом не знає. Але єдине, що зуміло вислизнути з юнацьких вуст – це не зовсім культурна фраза, як для ввічливої молодої особистості:

    – Без мене мене женили, називається! Зашибісь!

    – Я скільки разів тобі казала не висловлюватися такими словечками! Ти ж син вчительки й маєш дотримуватися статусу, якого я досягла власним важким зусиллям. Вчи-вчи його і все одно одні двійки. Я його виховую, а він мені каже слова-паразити “зашибісь”. Ось батькові скажу, щоб провів з тобою виховну роботу. Але про що тут говорити, якщо толку з неї ніякого, бо який батько, такий син, яка хата, такий тин, – тільки махнула рукою. – У нього весілля на носі, а він по дівках швендяє. Оце виховала на свою голівоньку. А так і не скажеш, що зможе вчинити таку дурість. І як ти докотився до обману? – Марина не могла ніяк вгамуватися, бо в її голові увімкнулася “вчителька”, а якщо, не дай Боже, таке траплялося, тоді тримайтеся, бо буде гаряче кожному. Називається “Фантом збунтував”.

    Сашко стояв трохи збентежений та наляканий. Бо, по-перше, він, м’яко кажучи, просто не розумів, чого хоче ця жінка? Хто вона така і як її позбутися? Пристала, як банний лист. А по-друге, якщо зараз прийде Ярослава, яка має з хвилини на хвилину з’явитися перед випадковими зустрічними. Як тоді пояснити, хто ця божевільна і все, що вона верзе є, насправді, чистої води вигадка. І він не знає ніякого Стаса, а тим більше Ірини. Розмірковував, що ж йому робити з цим усім, але марно.

    Марина не втихомирюється, усе Стасом називає. У голові жінки, ніби запаморочення.

    Ярослава не змусила на себе довго чекати. З вулиці, що вела із центру міста, йшла рудоволоса красуня із зеленими очима та посмішкою хитрущої-прехутрущої лисички-сестрички. На зріст приблизно метр сімдесят, а може чуть нище. Дівчина випроміннювала світло. Волоссям грався вітер-бешкетник.

    Марина ще здалеку запримітила дівчисько, але оскільки вона не мала до неї ніякого інтересу, то й говорити що-небудь хлопцеві не було ніякого сенсу. Та й проблема у них зовсім інша, а не якась дівчинина. І лише коли панночка тихо підкралася до чоловіка, який називав себе Олександром, та затулила його очі своїми тендітними пальчиками із красивими охайними нігтиками. Саме тоді Марина зрозуміла, хто постав перед ними.

    Саша теж здригнувся від несподіванки, тільки-но його очі занурилися в темряву, через тендітні рученята коханої.

    – Ярославо – це ти? Я вгадав?! – з посмішкою констатував свій здогад хлопець.

    – Так, Сашо, це я! А хто ж може бути ще? – тоненьким голосочком та зі сміхом запитала дівчина. Чмокнула парубка в щічку.

    Молода пара не зважала на жінку, здавалося. Але це тільки таке враження склалося на перший погляд, бо Сашко тривожиться, яких обертів може набрати ця незрозуміла історія далі. Чи поставить Ясочка себе на його місце? Чи повірить в те, що він говорить правду? Чи не стане на бік цієї божевільної? Хлопець боїться втратити кохану, через якусь безглузду плутанину. У Ярослави такий характер, хто знає, який коник вона викине цього разу? Стратить чи порятує? “Вона – то плаче, то скаче!” – так люди кажуть.

    – Привіт, моя кохана Ясочко!

    – Ой, вибачте, будь ласка, що перериваю вашу розмову. Сашо, познайом мене, будь ласка, з цією жінкою. О, до речі, ви так схожі! – констатувала факт. – Ти не говорив мені, що в тебе у цьому містечку є рідні! – дівчина продовжувала весело белькотати, запитуючи про безглузді речі.

    Марина ошелешено гледіла на закохану парочку і ніяк не могла збагнути, як так може помилятися, адже хлопець, як дві краплі води, схожий на її сина Станіслава. Що ж з нею коїться, якщо вона не в змозі розпізнати свого сина?

    Чоловік вирішив взяти ініціативу в свої руки, перед тим, як пояснювати розпочне Марина. Побоювався реакції нареченої. А головне, щоб ця жіночка не розпочала нічого говорити про якусь Ірину. Бо тоді, взагалі, йому буде гаплик. Не хочеться у відносинах породжувати сумніви.

    – Ярославко, ти тільки уяви собі. Ця жінка перестріла мене ось на цьому вокзалі та стверджує, що я її син Станіслав. Якась повна небилиця. Воно купи не тримається. Як так може бути?

    – Моє ім’я Марина. Так, я справді це говорю! – втрутилася леді.

    Хлопець продовжив виправдовуватися так, ніби муха тільки що пролетіла, а не заговорила жінка, хоч ім’я все ж запам’ятав.

    – Так от, Марина каже, що я зараз маю бути в іншому місті та виконувати якусь роботу. А я, як дурень, не можу ніяк пояснити їй, що я ніякий не Стас, що мене звуть Олександр, а прізвище Іванничук і проживаю у місті Києві, а в цьому містечку вперше та майже випадково. Якщо б не ти, то, мабуть, не знав би про його існування. Як добре, що ти у мене є. Звичайно, якщо сподобаюся твоїм батькам, то обов’язково буду навідуватися у цю місцину частіше. А якщо ні, то й ні.

    – Не кажи так. Я впевнена в тому, що ти на всі сто відсотків сподобаєшся моїй родині. А із цією ситуацією ми зараз потихеньку розберемося.

    – Я в тебе вірю! – Олександр притулився до дівчиноньки та обійняв її з такою ніжністю, здавалося, що вона зараз просто задихнеться від таких пестощів, але це станеться із щасливим та замріяним обличчям. Кохання у серцях переповнюють душі цих двох летючих ангелів, що здолають усе на своєму шляху заради кохання. Якщо глянути, неозброєним оком, на цих двох голубків, то можна з упевненістю сказати, що вони просто створені один для одного, як Інь-Янь, дві половинки одного цілого, що доповнюють одне одного. У них можуть вийти красиві діти.

    Яся зиркнула на жінку, а потім перевела погляд на чоловіка та сміючись сказала:

    – Я бачу, що ти, Олександре, взагалі ніби мала дитиночка, не в змозі розв’язати таку банальну та легку ситуацію. А ще вихвалявся, що задачі тямиш вирішувати, – глузує з парубка.

    – Я, а що я?! Задачі це одне, а тут зовсім інше. Добре-добре, здаюся, – кидає понуро, бо діватися нікуди.

    Марина та Олександр дивилися на дівчину збентежено, бо ні один із них на той час не бачив правильного та легкого виходу із не дуже приємної ситуації. Тим більше, що всім присутнім набридла ця смуга нерозуміння одне одного й у кожного з них є набагато важливіші завдання.

    – Сашо, у тебе ж із собою паспорт є? – чи то запитала, чи стверджувала Ярослава.

    – О, точно. І як я міг про нього забути? – хлопець ляснув себе долонею по обличчю, так ніби прокинувся від сну і намагався зібрати всі думки до купи. А потім взявся нишпорити по кишенях своєї куртки, шукаючи документ-порятунок. Вітряна голова навіть не думає, що грабіжники найчастіше такі кишені й чистять. А тоді шукай вітру в полі.

    Марина із завмиранням серця чекала на вирішення конфлікту, хоч ще з самісінького початку могла залишити все як є. Попросити пробачення, сказати, що помилилася та піти звідти якомога далі і якнайшвидше, але чи змогла б вона тоді легко жити з цим, беззаперечно дивитися кожнісінького дня синові вічі й при цьому не підозрювати свого найріднішого хлопчика у всіх смертних гріхах? Чи змогла б жити із таким тягарем на душі, знаючи, що він їй збрихав? Що сплюндрував серце матері, а насправді, був безневинним у тому, у що його нарекли. Тільки, на щастя, Марина зовсім не така особистість, щоб залишати усе на самоплин або незавершеним. І нехай хоч небо на голову звалиться, а вона все рівно доб’ється правди. Це основна риса характеру сильних людей. А якщо все ж питання стане не втішне для неї, то лише тоді попросить вибачення та зникне з очей суперників. А так і у вогонь і в воду. Скрізь переможець. Вчителька з двадцятирічним робочим стажем нічого так просто не залишає, така вже її сутність або натура, так звикли говорити деякі людоньки. Досягнути всього й зразу і це все стосується всіх справ.

    – Ось, дивіться, це мій паспорт! – чоловік, нарешті, знайшов документ у внутрішній кишені осінньої куртки. Розгорнув першу сторінку та протягнув жінці.

    Марина прочитала майже пошепки:

    – Іванничук Олександр Олегович. Дата народження: 10 липня 1995 р.

    – Отож, бачите, я ніякий не Станіслав. Я Іванничук Олександр Олегович, 1995 року народження! – юнак прочитав у голос, ніби леді розучилася розпізнавати літери.

    – Уже бачу... – Марина розгублено повернула документ власнику. Ошелешено та збурено дивилася на хлопця. Тіло трясло, як від випадкової зустрічі зі злим псом, що от-от на неї кинеться у пошуках крові. На радість цього не трапилося.

    – Ви подивіться, яка у мене кмітлива Ясочка. Відразу зметикувала, як вирішити наше непорозуміння! Без неї ми ще довго, мабуть, бігали один за одним, граючи доганялки! – уже бадьоріше з усмішкою полегкості сказав Сашко. Ніби льодяна брила злетіла з голови.

    – Прости мені, синочку! Я зовсім не хотіла, щоб так сталося! Просто сама не знаю, як так могла помилитися! – розгублено сказала Марина та уже намірилася йти. Шок не давав оговтатися. Як же ж це могло статися?

    Хлопець зупинив її словами:

    – І Ви на мене зла не тримайте. Я просто не очікував такої події у своєму житті. До побачення.

    Жінка озирнулася. Ніяково посміхнулася ледь помітно кутиками губ. Додала поклавши свою руку на плече чоловіка:

    – До зустрічі, сину! До зустрічі, Олександре! Нехай береже тебе Бог і тебе, Ярославо, також! – повернулася та швидко, як від пожежі, пішла якнайдалі від молодих людей. Марина почимчикувала геть. У голові паморочилося, а у вухах невимовно шуміло. Тіло забороняло будь про що думати, ніби лихоманило.

    – Уяви тільки, Ярославо, як я себе почував, – обурювався хлопець так, ніби щойно заставили з’їсти цілісінького лимона.

    – Це точно. Але ж Марина не винна в тому, що помилилася. Просто потрібно було ще з самого початку показати документ і все вирішилося б саме собою.

    – Добре, що ти у мене є. Все ж не кожного дня на вулиці можна зустріти людину, яка сплутає тебе зі своїм сином. Оце дивина. Я навіть розгубився, тому й не зміг швидко подумати, як вийти із цієї ситуації, – виправдовувався Сашко, – аж чудно, що виявляється ми настільки схожі із моїм двійником, що рідна мати не розпізнала. Чи, може, це з нею щось не те? Прилипла до мене кліщем і доводить свою безглузду нісенітницю, а я не знаю, що з цим робити. Уявляєш?! Битий час пояснюю, що я не Станіслав, а Марина мені все Стас та Стас. Хорошо, що ти вчасно прийшла на допомогу, бо я чомусь не здогадався, що звичайнісінький паспорт, який завалявся у моїй кишені, може поставити все на свої місця, – чоловік намагався якомога більше розповісти про пережиту пригоду. Ця Марина його вразила до глибити душі.

    – Це ж добре, що я така розумниця в тебе, бо один лише документ зміг вирішити ситуацію. А ти у мене забудько. Я ще раз переконуюся в тому, що правильно наполягаю на тому, щоб ти побільше читав та розвивав пам’ять. Але ще був один варіант, який міг врятувати тебе, навіть якщо б не було з собою ніякий паперів, що засвідчують особу, – хвалила сама себе та показувала правильні рішення наболілого становища.

    – А ще що? Я навіть думки не маю, що могло мене врятувати від цієї леді? – зацікавлено запитав юнак.

    – Ще телефонний дзвінок або номер телефону, – хитро зауважила.

    – Це ж точно, я міг просто попрохати цю Марину, щоб вона зателефонувала синові чи чоловікові. От я телепень! – ляснув себе по лобі. Здогадки одна за одною вилазили на зовні.

    – А я про що?!

    – Що б я без тебе робив?! Моя паличко рятівнице! – люб’язно посміхнувся до своєї коханої Ясочки. – А якщо у неї телефона немає? – наздогнала думка.

    – По-перше, не хвилюйся. По-друге, де ти у двадцять першому столітті бачив людину без засобу зв’язку? Я, наприклад, такої не знаю. Людство уже жити без них не в змозі, а ти говориш немає телефона. І по-третє, без мене ти, мабуть, записався б у незнайку, – весело зареготала дівчина. Трішки підкепковує з Олександра.

    – Ну все, гаразд, забудьмо про цю історію. Нас уже давно зачекалися твої батьки, поки ми тут баляндраси справляли. Негоже спізнюватися в день заручин, правда ж? – намагався перевести тему, хоч Марина не йшло з голови.

    – Ну, це вирішувати тобі. Тільки мама мене точно приб’є, бо всі смаколики, мабуть, уже давно остигли. А вона ж так старалася, готуючи їх.

    – Тоді мерщій пішли. Не хочеться розчаровувати батьків при першій зустрічі.

    Пара додала ходу. І уже за декілька хвилин зникла за рогом, звернувши на сусідню вулицю.

    Жінка покинула молодих людей, які весело гомоніли уже не звертаючи уваги на стривожену та окутану розпачем леді, що почувала себе ні в сих ні в тих від пережитого дійства. Почвалала куди-інде, якомога далі від їхніх очей.

    Мандаринки для Маринки, що можна вигадати краще, аніж те, що вигадало саме життя? Нам залишається лише поєднувати, асоціювати, мріяти, комбінувати – але із прикрістю розумієш, що ми не створюємо нічого нового. Модуляція чи моделювання уже існуючого – це не є створення чогось нового, а лише його удосконалення в кращому випадну, бо іноді буває і навпаки.

    Час лине у далечінь, але куди й навіщо? У долі все розписано, мов карта, що зібрана у часові хвилини чи компас, який вказує відстань до результату. І ти повір мені мерщій, щосили, бо лише ти знайдеш у собі волю прожити, пройти, переплести її за позначками чи навпростець, як океан незгод буремний запал. Але ти тільки пам’ятай, життя настільки терниста доріжка, наскільки ти сам її такою зробиш.

    Думки, ідеї, події – усе це накопичується із такою швидкістю, що й годі було б уявити таку швидкоплинність. Коли Марина вийшла зі свого будинку та приїхала до сусіднього містечка, щоб зустрітися із подругою. Давно обіцяла та все якось часу не вистачало. Обмаль його, як зазвичай. Ми часто не можемо вділити трішки вільненьких хвилиночок для дорогих серцю людей, а потім шкодуємо про це протягом усього життя. Не встигаємо зробити чимало важливого. Ну і хто в цьому винен? Звичайно, тільки ми! Час для всіх один, люди різні й використовують його кожен по-своєму. Нам просто не вистачає однієї хвилини, години чи миті, щоб сказати: ЯК Я ТЕБЕ КОХАЮ!!! МЕНІ НЕ БАЙДУЖЕ, ЩО З ТОБОЮ БУДЕ ЗАВТРА!!! ТИ МЕНІ ПОТРІБНА(ИЙ)!!! Я РАДІЮ З ТОГО, ЩО ТИ У МЕНЕ Є!!! Нам просто не вистачає слів, часу чи духу, щоб проговорити їх у голос. Люди, говоріть один з одним, ніхто не полюбить нас за думки.

    У мисленнях ми можемо багато собі навигадувати, але слід знати, що ніхто не запам’ятає тебе тільки за те, що ти думаєш. У людства немає здібностей читати чужі вимисли. Потрібно діяти!!! Або хоча б не мовчати, бо це найгірше, що можна зробити. Ми, дійсно, не знаємо, що буде з кожним із нас завтра. Тому маємо жити сьогодні, тут і зараз. Щоб рідні, друзі та й просто знайомі чи незнайомці – усі могли з гордістю промовити: “А я її знаю чи хотів би познайомитися, бо ця людина одне з кращого, що коли-небудь могло бути у цьому житті. Дякую, що такі особистості серед нас”.

    Ось і Марина, нарешті, вирішила вийти в люди, бо не все ж над зошитами та книгами скніти, пора білий світ побачити. Все ж потрібно перестати годувати обіцянками подругу і врешті-решт зустрітися та потеревенити про своє – жіноче. Не бачила її уже давненько. Робота забирає життя, але куди подітися? Від призвання не втекти. Ще з дитинства любила всіх поучати й научати, от і маю – одним словом “вчителька”.

    Тільки не все так просто, як може здатися на перший погляд. Ми живемо, щоб потрапляти іноді у найсмішніші й не дуже ситуації. Можливо, аби Марина не згодилася на зустріч саме сьогодні, то ніколи подібного з нею не трапилося. Тоді б ніколи вона не познайомилася із цим юнаком. Але ж ні, угараздило опинитися у непотрібний час у непотрібному місці. Спромоглася ж померти морально саме сьогодні. Чи, навпаки, так мало статися? Доля недаремно знайомить нас з іншими людьми. І деякі з них залишаються у наших серцях назавжди, а всі інші йдуть так, як і прийшли, нібито у кіно масовка. Подруга сама того не хочучи частенько втягує Марину в якісь нестандартні ситуації. Все норовить кудись влипнути зі своїми вибриками, а ти потім розхльобуй. Тільки, як на диво, цього разу не Олена втрапила в пастку долі, а Марина. З усією своєю правильністю та відвертістю. І кому вона потрібна в наш час, закрий тихенько рот і мовчи, від гріха подалі, так ні!!! Жінка картає себе за те, що трапилося: “І навіщо я тільки погодилася на цю зустріч! Знала ж, що кудись встрягну та ще й дома справ до біса. І що ж це я собі думала?! Нічого по житті не встигаю, а тут розважатися здумалося! От і маю. Оце я видала на ура”.

    Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя. Ми завжди не розуміємо, що та чого саме бажаємо від інших людей.

    Злість переповнює почуття безнадійності, бо ми нехтуємо найцікавішим заради другорядних речей, які, як наслідок, є нічим іншим, тільки безоднею непотребу.

    “Причепилася до молодого чоловіка ні з того ні з сього. Вигадала собі, якісь дурниці та й годі. І що ж я тільки собі думала? Якась, взагалі, не сповна розуму. Дивна я сьогодні, й почуваюся повною дурепою. Ну то ж пропусти мимо очей цього хлопчика. Нехай іде з Богом, а потім, коли повернулася додому, то запитала б Стаса, що він робив у Христигороді. Так ні, дурна моя голова. Я вирішила дізнатися все й зразу. Хотіла вияснити все на місці, тому просто накинулася на юнака з дурнуватими запитаннями, як грім у ясну днину. Та ще і яка вперта. Усе на своєму наполягаю і діла мені немає до думки знайомого-незнайомця. Завжди звикла всі справи доводити до логічного завершення. Але цього разу зробила помилку. А можна було подумати й все вирішити на раз-два. Треба було просто передзвонити синові й запитати, що ж він наразі поробляє і де знаходиться, тоді не прийшлося б виправдовуватися перед молодими людьми. – Марина сварила сама себе за необдуманий крок. Не любить просити у когось пробачення. Це не в її стилі. Вона ж “завжди” права. – Я як завжди така неприступна, одним словом “вчителька”. Всі звикли мене так називати, може й через те я така, щоб не втратити цей статус. А тут показала себе не з кращого боку, як корова на льоду послизнулася і впала. Що ж ніколи не очікувала від себе такого фіаско. Оце видала на ура!” – не знала кого хаяти у таких неприємних обставинах. Угараздило ж так осоромитися в рідному місті.

    Але на серці чомусь було настільки бридко та огидно, що здавалося, неначе щойно втратила щось настільки рідне й дороге, щось таке, за щоб змогла б, мабуть, віддати власне життя. Щось ніби відірвалося та пішло у бездну невідомості. Але що ж сталося не розуміла. Не могла збагнути, чому цей хлопчина привернув до себе увагу саме її. Материнське серце відчуває неладне. Душа не на своєму місці, чомусь бентежиться здогадами, бо не зовнішність юнака є тривогою Марини, а щось набагато більше. І це щось не дає ніяк прийти до тями. Роз’їдає жінку, починаючи із самісінького єства душі, серця та розуму. Невідомість затьмарила розуміння. Ця тривога усе знає і може з легкістю та впевненістю про свою безкарність розповісти правду. Про яку Марина боїться говорити в голос.

    Тільки що ж тут розповідати, якщо жінка й сама все знає. Здогадується, що цей Олександр є не проста випадковість на життєвому шляху. Марина добряче пам’ятає той день, коли стала матір’ю. Спогад викарбувався у пам’яті на все життя. Мабуть, через це більше й не народжувала. У наш час завдяки деяким лікарям назавжди відпадає бажання відчувати насолоду материнства. От і Марина після важких пологів більше не наважилася на наступні. Та, мабуть, після такого жаху чимало батьків позбавлять себе радощів народження та виховання декількох нащадків. На жаль, нашим оберігачем здоров’я занадто мало платять для того, щоб вони боролися за життя населення. Тому й існує традиція вдячності, яка й розбещує їх. Прикро, що наша держава не в змозі оплатити послуги працівників так, щоб у них не було потреби брати хабарі й не занапащати існування людей.

    “Що пояснювати? Кому розповісти? До кого ж за порадою звернутися? І як жити далі, знаючи, що твоя помилка, можливо, є не просто збігом обставин? Ми часто-густо помиляємося, але кожна наша помилка стає висновком для інших людей. Чи краще буде удати, що нічого не трапилося та йти по життю як раніше? Чи, навпаки, згадати той злощасний день, коли втратила одного з синів? Сісти та обмізкувати уже зі здоровим та чистим сприйняттям. Ну як же мені пережити переживання після цієї зустрічі, яка перестріла мене, як вовк у лісі, трапилася в такий незвичний час та у нестандартному місці? Вона з’явилася зненацька та вбила мене сьогодні.

    “І врешті-решт як дізнатися правду? Як з’ясувати чи я помилилася? – Марина ніяк не могла заспокоїтися, хвилювання переповнювали, розум вів боротьбу з емоціями. – Чи може... страшно навіть подумати про це... Чи може цей юнак є моїм сином?! Як сильно мене роздирають здогади... У голові рояться страхітливі думки. Минуле накриває з головою, немов ковдра, але не для того, щоб зігрітися... задихнутися. Якщо я маю рацію, то що ж мені робити зі своєю правдою? Як жити з таким тягарем?” – у голові, як бджоли у вулику чи шершні на квітах у вересневу пору, роїлося безліч думок. Марина затерзала себе думками. Нерозуміння накривали хвилею переживань, а як викарабкатися з-під цієї багатотонної навали, неначе коли накриває хвиля океану і тисне тягарем води, тоді водойма й з красивої місцини перетворюється на небезпечне річище.

    ...Запитання за питанням і так до безкінечності. Що не думка, то біла пляма недосказаностей і невизначеності. Події у пологовому будинку, що сталися десятого липня тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року виникали в пам’яті так, неначебто вони відбулися лише вчора, але основного, чогось незвичного, що було того дня, Марина не пригадує. Багато води утекло з того часу. Та й про яку звичність можна говорити, якщо у пологах її не існує. Для породіллі незвично все й не думається в такий час про підступи з боку персоналу. Тим більше Марині, у якої все було проплачено і домовлено наперед. Ніякої біди не повинно було трапитися.

    Після знайомства з цим чоловіком, уже тоді знала напевно та добре розуміла, що не все так просто і це лише початок. Знала, що не зможе далі існувати, якщо не знатиме правди. Здогади просто її з’їдять. Потрібно за всяку ціну хоча б спробувати дізнатися, хоч крихточку правди з цієї буханки хліба. Але ніц, не все так просто. Час сплив і щоб його надолужити потрібно перевернути з ніг на голову не одне життя в пошуках істини. Воно того варте. Бо як жити не знаючи її [правди]. Кисла й солодка, як мандарини. Без тієї пригорщі кислоти ми ні туди ні сюди. Без цього наше життя пусте й не цікаве. Як кажуть люди: “Якщо про тебе не говорять, то ти нікому не потрібен, а це найгірше, що може бути!!!” І я дотримуюся цієї думки.

    Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.