Зміст
  • ...Сьогодні я померла...
  • Фобія самотності. Дитинство.
  • І розділ 1. Марина перед пологами. Сон. Літо 1995 рік.
  • 2. Пологи. 10 липня 1995 рік.
  • 3. Після пологів. 10 липня 1995 рік.
  • 4. Перша зустріч з Оленою. Березень 1996 рік.
  • 5. Друга зустріч з Оленою. Вересень 2000 року.
  • ІІ розділ 2015 рік. 1. Свій-чужий.
  • 2. Зустріч з Оленою на вокзалі.
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 1).
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 2)
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 1).
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 2).
  • 5. Каша в голові.
  • 6. Сам на сам з собою.
  • 7. Цікава картина п’янства.
  • 8. Стас і Марина про батька.
  • 9. Після розлучення.
  • ІІІ розділ 2016 рік. 1. Пройшов рік після...
  • 2. Розмова про першу зустріч із Сашею.
  • 3. Марина згадує прожиті роки з Сергієм. Весілля.
  • 4. Пошук у соціальній мережі.
  • 5. Роздуми Олександра.
  • 6. Зустріч Марини й Олександра.
  • 7. Марина й Олена про Михайла.
  • 8. Михайло після зустрічі з Мариною.
  • 9. Олена і Марина. Рік після розлучення.
  • 10. Зустріч із Тимофіє через 26 років.
  • 11. Телебачення творить чудеса.
  • ІV розділ 2017 рік. 1. Залицяння Тимофія.
  • 2. Пробачення за грубощі.
  • 3. Зустріч із Сергієм.
  • 4. Не наважилися.
  • 5. Безкарність винних.
  • 6. Сашкова пропозиція.
  • 7. Маринині клопоти.
  • Епілог. 2018 рік.
  • Фобія самотності. Дитинство.

    Фобія самотності. Дитинство.

    Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.

    Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?! Є лише так звана любов чи кохання, як часто люблять таким не складним названнячком бавитися підлітки та романтики. І якщо вже бути, й справді, відвертими, то можна безперешкодно розділити ці дві гримаси особистостей, розклавши їх, як мозаїку, на дрібні мікроелементи та при цьому не осягнувши одного: насправді, це майже одні й ті ж люди. “Підлітки”, яке не вимовно молодече слово, що часто приносить батькам чимало клопоту, бо в кожного з них у жилах панує кров пристрасті, максималізму та бажання пізнати світ і не докласти до цього й маленької краплинки потуги. А другий типаж цієї досить таки спекотної справи – це все ж романтики. Ці люди, в якісь мірі, здавалося б, давно виросли з віку примарень, ілюзій та нерозуміння того, що не все так легко дається в житті, тільки за допомогою пристрасті та жаги пізнати кайф. Все набагато складніше, бо романтики – це, насправді, ті, хто ніяк не в силі вирости та опуститися на землю, бо в їхніїх жилах пульсує меланхолія вічності, що деякі телепні називають простим словом “кохання”. Тільки, ніц, проблема схожості та відмінності в цих двох обліках глобальна, але пояснима. Просто перші завжди зможуть вирости, а другі навряд чи, бо підлітками не народжуються, а стоять і, згодом, з плинністю часу здоровий розум перемагає серце, а от романтики – це люди, які народилися із хворобою темпераменту, що так примарно псує їхнє життя. Але я зараз не про це, та й героїня цієї книги не належить ні до одного з цих суб’єктів, бо не було в неї снаги народитися зі знівеченим характером романтика та й підлітком життя не дало порадіти. Час забирає все, а натомість, залишає лише згадки, не здійсненні мрії, чи щось в цьому роді.

    Сьогодні чудовий зимовий день, який осяяв нас довгоочікуваною, як на диво, теплою погодою. З дахів капає та співають птиці, віщуючи з ранечку добрі прикмети, я навіть трішки щаслива такій погожій днині.

    Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?! Ось так наше життя підкладає нам свиню, а ми, як ті дурні, просто не розуміємо, в чому криється небезпека і тому без проблем дозволяємо проковтнути нас повністю. Саме так починалося моє дитинство. Здавалося б, чого дивного має бути у маленької дівчинки Маринки, яка так палко полюбляє мандаринки. Батько частенько балує свою крихітку цими цитрусовими та жартує, що приніс мандаринки для Маринки. А я, мала бешкетниця, біжу до татка з розпростертими обіймами. Тільки миті щастя завершуються уже тоді, коли розумую, що мій дорогенький татусь, як зазвичай, у не зовсім адекватному стані і, як наслідок, у нашій родині, як і майже кожного дня, буде розправа над відносинами та батькове самоствердження чоловічої сили, за звичкою, відбите на маминім тілі. Я розумію, що ніч не обіцяє бути спокійною і хто як не ми будемо боронити свою матуся. Бо ми її діти й для нас вона найкраще, що є у цьому світі.

    Безперечно, татка ми теж обожнюємо, але коли він тверезий, як кришталик, так каже бабуся Алла, мамина мама. Та вона ще говорить дуже багато й іноді я її за це готова насварити, бо після таких розповідей на адресу батька, у нашої матусі з’являється зайвий синець.

    Я просто не знаю, як почати цю не зовсім приємну історію, що є кінцем майже початку трагедії маленької дівчинки Маринки, тобто головної героїні. Дитина малих літ, але вже зазнавши на своєму ще все ж таки немічному житті так багато горя і маленьку крихту радості, як полегшення після всього того, що обвалилося на неї, як битонна брила болю, жалю та розпачу, що огортає тіло, як ковдрою, але так міцно, що, здається, залишилася лише одна мить і просто вичавить життя із тендітного єства маленької гордовитої та боязкої дівчинки Маринки.

    Хоч пройшло вже чимало часу, але при згадці про пережите, тіло та душу обмотує, ніби скотчем чи павутиною, страх тих подій. Назва досить таки проста і, можливо, не зовсім вдала для того, щоб зрозуміти її сенс, але все ж вона є моєю власністю, тобто моїм тлумаченням на перший погляд милого, а насправді жорстокого та безпощадного світу – це фобія самотності.

    Чому саме фобія самотності? Здавалося події, що відбуватимуться далі не мають зовсім ніякого сенсу до самотності. Тільки я спробую обґрунтувати це твердження, а ви самі думайте чи приймати тлумачення за дійсність чи послати мене із моєю книгою під три чорти.

    Отже, спробую розпочати, а то все розписую тут різні небилиці, а не можу розповісти із найголовнішого. Якщо чесно, то просто боюся цього початку. Боюся зробити щось несуттєве чи просто сказати не те, що потрібно, бо зазвичай роблю багато дурниць, про які потім гірко шкодую, але розкаююся і переконую себе в тому, що все, що не робиться, робиться на краще. О, уже розмовляю сама із собою, хоча це не дивно, бо якщо не говорити ні з ким, то може просто поїхати дах від самоти й тоді випливає питання: «Чому навіть серед маси людей ми можемо бути настільки самотніми?»

    Фобія самотності, що змінила не тільки свідомість, а й життя маленької дівчинки Маринки. І навіть зараз зі страхом, що заповнює всю сутність дитячого тіла, уже доросла Марина згадує ті дні. Якщо чесно сказати, то вона й зараз припоминає тільки один єдиний уривок зі свого життя і, як на зло, не пам’ятає, що було за день, чи хоча б за пару годин до події, яка перевернула душу з ніг на голову. І, мабуть, не тільки її єство, бо ця історія з життя стала кульмінацією існування Марининих рідних. Бо той ранок змінив усе, але викарбував у серці невимовний шрам, що час від часу випікає із середини, хоч, якщо відверто кажучи, це лише дріб’язок у порівнянні з тим, що відбувається з дівчиною у той період, коли вона стає свідком навіть невеликої сварки.

    Час від часу Марина готова боротися та молитися за те, щоб ні одна дитина на планеті Земля ніколи не знала, що таке страх власних батьків. Що таке, коли страх нагадує, викручуючи пам’ять навиворіт, як брудну білизну пральна машина, божевіллям та болем душі великі страхи зовсім маленької дівчинки Маринки.

    Майже вбивство. Брат заховав ніж, що був куплений заздалегідь батьком. Втеча до поліції, але не дійшла. Друзі мами зупинили. Шкодує.

    Тітка Таміла причина ще однієї бійки. Брат з двоюрідною сестрою рятували як могли. А через десять років ця жінка дружньо приходить у гості.

    Тітка Таміла – подруга родини.

    Жінка, яка звикла перебирати кавалерами, бо для чого ж тоді жити, якщо не випробовувати долю на міцність? Ніколи не задумується над наслідками крадіжки чужих джентльменів. Не мають чоловіки клейма власності, бо сьогодні мій, а завтра твій. Бери – не хочу.

    Ось все, що можна розказати про цю леді, яка через алкоголь згубила дитинство своїх діточок та зруйнувала не одну родину своїм розставлянням ніжок, але кого ж це цікавить? Горбатого могила виправить, тільки це можна сказати про цю леді-алкоголічку. Має двох діточок-квіточок, які перебувають у притулку, бо таку матір давно уже потрібно було позбавити материнських прав. Кількість співмешканців уже на пальцях не перерахувати, бо що не рік, то знов якийсь новенький і це добре, що такий є, якщо вона в активному пошуку, то це ховайте жінки чоловіків, бо холостих я не люблю. Жити потрібно весело й для себе, тому що таких як вона мало.

    5 квітня 1970 р. – народилася в місті Т. Кам’янського району Черкаської області. Дитячі роки вдалися не дуже приємними, бо, й справді, яка доля має бути у батьків п’янтюг. Ми завжди породжуємо собі подібних.

    1986 – 1990 р. р. – навчалася в Уманському училищі.

    1993 р. – одружилася, але доля нічого хорошого з цього шлюбу не зробила. Переїхала з чоловіком до його батьків у село Д. Уманського району. У шлюбі було нажито доньку.

    1997 р. – після розлучення повертається у рідне село, там знайомиться з другим чоловіком та теж народжує від нього дитину, але жінка-зозуля не може довго жити з одним чоловіком, тому прагне до нових відчуттів пристрасті. Алкоголь стає її вірним товаришем.

    – Біжи, біжи мерщій! Тільки не зупиняйся, благаю тебе! – так маленька дівчинка вимолювала своє неприступне тіло бігти якомога сильніше, щоб урятувати свою рідненьку матусеньку.

    – Я сильна, я зможу! Міліція (зараз перейменовано на поліцію) нам обов’язково допоможе. Хоча ні, потрібно мчати до подруги маминої, вона точно знає, що робити в такій ситуації? – і це, мабуть, була найгірша помилка. Друзі не завжди є друзями.

    Дитина бігла, що було сили, й подумки молила Бога про те, аби лише не спізнитися, малюючи найстрашніші картини перебігу подій на місці злочину.

    У голос вилітали лише одні слова:

    – Мамо! Мамочко! Моя мамусю!

    Тіло не відчувало втоми. Ніколи ще так зненацька не підкорялося своїй господині. Страх робить з людиною такі речі, що все інше у порівнні з ним просто ніщо. Бігла, щоб встигнути, тільки помилка, про яку потім пошкодує, залишиться не виправданою. Може зараз, коли Маринка виросла, все добре, але на той час вона на стільки хотіла, щоб цього чоловіка ув’язнили, аби хоча б забрали від них на невизначений період, бо такі фестивалі терпіти уже було несила.

    Прибігла, нарешті достукалася до “друзів”. Заспана жінка відчинила двері.

    “Хто ж в таку ранню пору припхався?” – подумала Діна, а в голос додала:

    – А... – почухала потилицю, – що сталося?

    Дівчинці перехоплювало дихання, але вона хоч і не досить зрозуміло намагалася пояснити, що там убивають маму.

    – Завезіть мене, благаю, у міліцію! Завезіть! Я... Я не можу більше так! Благаю, завезіть! Він уб’є її! Мені не потрібний такий батько! – захлинаючись повітрям та заїкаючись викрикувала дитина, яка так швидко не встигла народитися, а вже стала занадто дорослою і самостійною, як на свої роки.

    – Добре, ми відвеземо тебе туди, куди ти скажеш, але спершу самі поїдемо разом до тебе додому. – Сказала жінка, підганяючи чоловіка, щоб витягував велосипед якнайшвидше.

    – Ні, ні! Мені треба до міліції! – стояла на своєму дев’ятирічна дитина. – Мені потрібно до правоохоронних органів. Будь ласка, відвезіть мене туди, а ні, то я сама зможу добігти! – уже почала жалкувати, що прибігла сюди та згаяла багато часу і ще й вони хочуть відвести її у те пекло, а якщо вона не встигне, то що ж тоді буде?

    – Зараз ми поїдемо подивимося, що там відбувається, а потім обов’язково помчимо у відділок. – Заспокоювали як могли Маринку. – Сідай на раму й поїхали.

    Дитина настільки була налякана, що годі було й уявити.

    Коли прибули додому, то батько аж тільки тоді зрозумів, що донька настільки його боїться, що готова сама викликати правоохоронців. Чоловік, коли побачив, що дитину повернули назад Діна та Толя, кинувся обіймати доньку і зі словами:

    – Все добре. Я просто пожартував. Це в нас така гра. – Батьківські руки тремтіли, а дитина щосили видиралася з обіймів і кричала, що було сили:

    – Мама, мамочка! Де моя матусенька?! Що ти з нею зробив?! Я не люблю тебе!!! Чуєш, не люблю!!! Відпусти мене! Я хочу до своєї матусі! – дитина випліскувала всю свою ненависть на батька, намагаючись якомога сильніше вдарити по плечах, щоб він уже, нарешті, відпустив її.

    Коли обійми розімкнулися і Марині, нарешті, вдалося з них вислизнути, вона щодуху помчала до будинку, щоб подивитися чи нічого цей нелюд не заподіяв мамі.

    А батько з чоловіком подруги відійшли на розмову. Останнє, що чула дитина перед тим, як вбігти до хати – це слова дядька Толі:

    – Ти думаєш, що ти робиш? Взагалі, з’їхав з глузду! Дивися, до чого довів доньку! Це що ж таке потрібно було робити, щоб тебе твоя ж дитина бігла ментам здавати?

    Я так розумію, що в батька не було слів чи просто бажання справдовуватися, бо алкоголь – це рідина, яка роз’їдає людське серце та мозок.

    Діна – подруга мами.

    29 квітня 1970 р. – народилася у с. А. Христигородського району, у сім’ї простих робітників. Навчалася у тому ж селищі. Після закінчення школи вступила до училища у місті Умань на спеціальність “Швея”. Там же познайомилася з чоловіком Павлитчуком Андрієм.

    Одружилися у 1990 році й переїхали до міста Христигород, там народилася у них донечка, але щось пішло не так, стосунки почали псуватися з кожним днем все гірше й гірше.

    Як наслідок з Андрієм розлучилися.

    Десять років працювала продавчинею у місцевому барі. Там познайомилася з Анатолієм. Час від часу стали заглядати до чарки, бо важко жити з гріхом на серці: з чужим не просто живеться. Чоловік заради неї покинув дружину з трьома дітьми і, якщо чесно сказати, сам не знає, що ж йому потрібно у цьому житті? Все мається між дружиною та співмешканкою, бо душа болить за двох.

    З донею стосунки зіпсувалися, бо важко навчитися співпрацювати із дитиною, якщо постійно боїшся втратити коханого, якому твоє дитя, як кістка в горлі. Дівчинка навряд чи колись пробачить знущання над собою вітчима. Мама має завжди оберігати від небезпеки, а не залишати напризволяще п’яному нікчемі-чоловікові.

    Анатолій – співмешканець Діни. Тимчасові друзі мами.

    Чоловік сам не може зрозуміти, що ж йому потрібно від життя, адже живе з Діною та виховує її доньку, якщо, звичайно, це можна назвати вихованням, хоч у сусідньому селі залишив трійко своїх дітей. Іноді не розумію чоловіків, бо вони полишають свої сім’ї, заради виховання чужих дітей, а про своїх навіть і не згадують, так ніби їх і не було ніколи.

    Алкоголь зближає людей. Особистості через уживання оковитої забувають про найдорожче.

    Розум затьмарюється, а друзі по чарці завжди прийдуть на допомогу, бо не залишать пиячити на самоті. Ось так і познайомився із цією жінкою. Своєю родиною просто не знає чи дорожити, бо прагне феєричних нових відносин, але все ж час від часу інстинкт батька прокидається, тому він бігає як не до Діни, то до колишньої дружини, і не може знайти собі відповідного місця. Не розуміє, що ж для нього найважливіше: дружина й діти, чи співмешканка?

    Андрій Семенович – тато Марини.

    Чоловік, що просто не розуміє, яке покликання йому буде саме в пору. Працював за спеціальністю, але щось пішло не так. Діти, звинувачення дружини та підливання масла у вогонь тещі, бо вона завжди бажає своїй донечці найкращого, призвело до такої хвороби, як алкоголізм.

    Лише невтримні зусилля та розуміння, що ж, насправді, є дорогоцінним для його існування й дало

    поштовх до усвідомлення усієї трагічності

    згубної звички, тільки сильні люди зможуть переступити через себе. Як добре, що тато зміг стати мужнім чоловіком, а не нікому непотрібним виродком.

    Ми те, заради чого прагнемо змінитися.

    Зараз щасливий помічник та господиня городу знайшли своє покликання. Мед та нові види полуниці бентежно роблять свою справу. Кожен знайшов те, чого прагнув.

    Дарина Олександрівна – мама Марини.

    Хороша жінка, але настільки боїться залишитися самотньою з дітьми, що готова терпіти побоїща. Мала хороші перспективи у навчанні та подальше влаштування на престижну, як на той час роботу, але закохалася і на цьому скінчилося кар’єрне зростання, а життя заполонив алкоголізм

    чоловіка та діти, які завжди потребують підтримки.

    Я дуже рада, що життя налагодилося і ці напої відійшли у далеке минуле. Зараз ця жінка щаслива дружина та добра бабуся.

    Алла Григорівна – бабуся Марини.

    Не то доля розпорядилася, не то просто жінці не дуже щастило. Має двоє дітей: хлопчика і дівчинку. Сама намагається зводити кінці з кінцями, але як би не було важко, все ж ніколи не впадала у депресію.

    Чоловік пішов до подруги, зрадивши не тільки її, а й своїх дітей.

    Мабуть, не спромігся витримати постійних дитячих вересків, але коли все обдумав, то було вже запізно, бо такого вона не пробачить ніколи. Жінка все життя важко працювала у городні, щоб тільки дати гідну освіту та виховати дітей ЛЮДЬМИ. З ранку до ночі пропадала, щоб лише забезпечити своїх улюбленців.

    Знайшла собі співмешканця, але не можна сказати, що то було хороше життя, бо постійні дудліж вітчима та бійки з матір’ю, нічим хорошим не закінчувалися. Добре те, що жінка завжди може за себе постояти й ніколи не дасть діточок нікому на поталу.

    Переїхала до с. В. Христигородського району з чоловіком. Тому знов подалася у пошуки роботи. На щастя, навчання на ветеринара дало свої плоди, бо жінка стала дуже популярна у своїй діяльності.

    Я щаслива, що від такої ганебної та безпощадної звички зараз тато відмовився. З цією залежністю відійшли всі негаразди з родиною, а в домі запанувала злагода та взаєморозуміння.

    Я просто занадто хотіла бути всім потрібною і водночас не заважати жити й не турбувати, бо думаю, що буду заважати, але розумію, що не потрібно мовчати, бо ніхто не зрозуміє і не полюбить нас за наші думки. Тільки словом зможемо розповісти про те, як ми ставимося до людей. Тому я прошу вас люди:

    – Говоріть якомога більше один з одним, вашим рідним потрібна підтримка та слова. Прості... іноді навіть без змісту... звичайні слова, які наповнюють душу і не важливо, що під ними зашифровано, головне, щоб вони звучали. Повірте, якби ви тільки знали, як приємно чути голос батьків, коли вони душею відчувають, що щось трапилося. Коли вони просто приходять тобі на допомогу, хоч ти ще не встиг вимовити жодного слова.

    Я навіть не розумію чому, але всі незвичні події зі мною відбуваються зранку, коли сонце тільки розпочинає своє світанкове пробудження і будять горизонт своєю з’явою, чомусь у таку пору найбільше трапляється подій, а небо в цей час має такий вигляд, ніби сам Бог вийшов по ньому прогулятися. Тільки мені в той період було не до розглядання небес, бо доля напророчила інші події, що мали на меті здолання непереборних труднощів, щоб подарувати цьому світові нове життя.

    Хоч розпочалося це задовго до ранку, але чомусь ранок викарбувано у моїй пам’яті, як пробу на золоті, на все подальше життя. Такого жаху та болю я ніколи не відчувала на собі. Думала впораюся і, на щастя, це мені вдалося, але з таким непосильним зусиллям, що й ворогу не побажаєш. Зараз ті, хто читають ці слова думають, що верзе ця дівка, адже більшість жінок переживали це і не одноразово, а тут для неї це непосильна ніша, яку вона ледь підняла?! Тільки готова побитись об заклад, що більшість із вас не знають, що значить втратити дорогоцінний скарб – людське життя.

    Ми часто не замислюємося над тим, що по-справжньому вартує нашого існування і чому ми – люди – починаємо розуміти його цінності, коли вже стає запізно. Ми зазвичай самі вигадуємо собі непотрібні нікому виправдання:

    – У нас просто не вистачає грошей.

    Мені іноді просто хочеться крикнуть:

    – Ей, люди, зачекайте! Ви, дійсно, впевнені, що у вас не вистачає саме фінансового добробуту? Ви знаєте, часто здається, що не в грошах справа, а в розумі. Діло в тому, що ми ставимося до свого життя рівно так, як хочемо, щоб відносилися до нас. Тому раджу полюбити в першу чергу себе, бо якщо ви не полюбите та не оціните своє життя правильними мірками, то навряд чи хто інший це зробить. Як часто повторює моя мама:

    – Якщо ти не пожалієш себе, дитино, то цього не зробить ніхто.

    Я вірю цим словам, але дійсно прикро, що володарка цих слів живе заради інших, а себе не в силі поніжити себе навіть через таку кількість пройденого життєвого шляху.

    Прикрі події огортають душу і не вистачає снаги, щоб протистояти навалі смутку та нещастя, що час від часу звалюється на тендітне тіло жінки. Ми завжди задерши голову догори не помічаємо того, що наше життя не океан і воно має властивість завершуватися, тому варто прожити його з гордістю. Щоб ті, хто залишаться після вас могли з гордістю сказати, що з вами знайомі, або хоча б бачилися один раз в житті, і повірте, поки про Вас пам’ятатимуть, доти Ви будете жити в серцях інших завжди. Неприкаяні подій змушують про таке замислюватися, а чи не замало часу нам дано, щоб не думати ні про що, а насолоджувати життям. Дійсно, замало! Життя людині дано для того, щоб його пізнавати, тому не з проста велика кількість фентезі видумана на остові безсмертя, бо лише із ним ми змогли б жити не думаючи про те, що буде завтра. А в наш час, на жаль чи на щастя, точно не сказати, потрібно цінувати кожну хвилиночку, а ті, хто розтрачують відведений час на пусті гуляння, зрозуміють, що час згаяно, коли вже буде занадто пізно і не в силі допомогти ніхто.

    Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!

    ...Сьогодні я по-справжньому померла...

    – Сину, що ти таке говориш? – жінка не могла зрозуміти, що коїться, як може її дитина бути, насправді, не тим, кого вона бачить у цей час перед собою.

    – Повторюю Вам у сотий раз! Я не Ваш син і Вас знать не знаю! Ти подивися причепилася, як п’явка і не вгамувати! – у чоловіка вирвалося в голос, хоч він не мав наміру озвучувати цього. Не завжди потрібно говорити те, що думаєш, але завжди потрібно добре думати, що говориш. Як то кажуть: “Сім разів відміряй і лише потім один раз відріж!” Так і в розмові: обдумай, а потім говори.

    – Жіночко, я, взагалі, приїхав до цього провінційного містечка, лише для знайомства із батьками коханої Ярослави. – Хлопець намагався втихомирити свої емоції, щоб якомога логічніше та швидше пояснити цій леді, що він не той, за кого вона його сприймає. Що вона помилилася і це безглузда випадковість...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.