Зміст
  • ...Сьогодні я померла...
  • Фобія самотності. Дитинство.
  • І розділ 1. Марина перед пологами. Сон. Літо 1995 рік.
  • 2. Пологи. 10 липня 1995 рік.
  • 3. Після пологів. 10 липня 1995 рік.
  • 4. Перша зустріч з Оленою. Березень 1996 рік.
  • 5. Друга зустріч з Оленою. Вересень 2000 року.
  • ІІ розділ 2015 рік. 1. Свій-чужий.
  • 2. Зустріч з Оленою на вокзалі.
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 1).
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 2)
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 1).
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 2).
  • 5. Каша в голові.
  • 6. Сам на сам з собою.
  • 7. Цікава картина п’янства.
  • 8. Стас і Марина про батька.
  • 9. Після розлучення.
  • ІІІ розділ 2016 рік. 1. Пройшов рік після...
  • 2. Розмова про першу зустріч із Сашею.
  • 3. Марина згадує прожиті роки з Сергієм. Весілля.
  • 4. Пошук у соціальній мережі.
  • 5. Роздуми Олександра.
  • 6. Зустріч Марини й Олександра.
  • 7. Марина й Олена про Михайла.
  • 8. Михайло після зустрічі з Мариною.
  • 9. Олена і Марина. Рік після розлучення.
  • 10. Зустріч із Тимофіє через 26 років.
  • 11. Телебачення творить чудеса.
  • ІV розділ 2017 рік. 1. Залицяння Тимофія.
  • 2. Пробачення за грубощі.
  • 3. Зустріч із Сергієм.
  • 4. Не наважилися.
  • 5. Безкарність винних.
  • 6. Сашкова пропозиція.
  • 7. Маринині клопоти.
  • Епілог. 2018 рік.
  • 5. Каша в голові.

    5. Каша в голові.

    Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.

    Емоції, події, думки – що це у порівнянні з тим, що щойно твоє життя просто пішло шкереберть? І сталося це настільки швидко, що ти не встиг навіть оком змигнути. Коли вияснилося, що ти уже давно інша людина. Особистість з другим іменем, прізвищем і, наостанок, зовсім іншої крові. І хто ти є, чорт забирай, у такій ситуації? Ніхто! Звичайнісінький жирний нуль! Напевно!!! Бо як ще можна це назвати?

    Люди… події… емоції… Хіба це настільки важливо, коли ти знаєш правду? Правду! Яка знецінює все на своєму шляху і робить тебе лялькою вуду в чужих руках. Коли істинне розуміння приводить тебе до висновку, що земля під ногами так швидко похитнулася, що просто якби й хотів втриматися на своїх двох, то навряд чи зміг би. Та ще й небо на голову от-от упаде від напливу відвертостей. Не кожен зможе витримати такий шквал правди, що вирує, як ураган над Америкою і руйнує все на своєму життєвому шляху. Важко прийти до тями та зрозуміти, що лише за декілька нікчемних хвилиночок втратив усе. Усе що протягом свого існування будував по цеглинках. І як же ж тобі жити в такі нестерпні хвилини болю, що стискають серце в кулак, вижимаючи із нього останні подихи? І як тут не зламатися? Як не встрянути у нову халепу? Як вибратися із рахуби, що накриває твоє існування болючим безглуздям?

    Зараз хочеться просто закрити обличчя руками та зціпити зуби, щоб плакати, як немовля голодне. Ридати не просто через те, що хочеться, а для того, аби хоч якось викинути із голови ті думки-паразити, що атакують розум, як у грі в танчики. Розрідити біль, який пробиває тіло іржею сталі! Ось заради чого потрібні сльози. І нехай хоч мільйон разів чути у відповідь, що чоловіки не плачуть. А насправді, якщо ми не будемо цього робити, бодай декілька разів за ціле життя, то навряд чи будемо залишатися такими, якими є – справжніми чоловіками!!!

    “Я сам не можу нічого допетрати та пояснити, що насправді зі мною відбувається? Мене щойно неначе окропом облили. Як це може бути? Як може бути так, що я прожив двадцять років зі своїми ріднесенькими батьками, і лише зараз вияснилося, що, насправді, вони не моя біологічна сім’я? Як так може бути?! Чому я дізнався про це тільки зараз? І взагалі, чи потрібна була мені саме така правда? – юнак картає себе запитаннями. Переживання затуманюють здоровий глузд. – У мене в голові не вкладається одне питаннячко. Чому мої рідненькі батьки вирішили все розповісти? Чим спричинений такий випад відвертості? Невже в цьому була потреба?! Я так не вважаю! Чи ця дурнувата нісенітниця з Мариною їх настільки злякала, що рідні мені люди наважилися на таку відкритість?” – у Сашкових мізках хаос протиріч танцює свій гіпнотичний танець намагаючись заволодіти розумом на всі сто відсотків. Хлопець розмірковує про те, як тепер жити, коли знаєш, що, насправді, так багато непотребу? Чи потрібно щось змінювати й заради чого? Не може пробачити самому сабі, як він зміг дозволити чужій жінці втягнути його у безглузду бесіду і чому саме ця розмова стала поштовхом для відкриття правди його батьками? Чи хотів саме такої істини? Жорстокої, але відкритої і справжньої. Навіщо знати більше, якщо уже знаєш достатньо для того, щоб змінити свій звичний ритм життя?! На чорта кому такі зміни й навіщо про них знати?

    “Ну як вони могли так довго приховувати правду?! У мене просто не вкладається у голові те, що я не син своїх батьків. Точніше, я не рідний син Ольги та Олега. Всиновлений... Повна бредня! Я просто не можу в це повірити. Все життя я називав батьками цих людей, а зараз мушу так просто відмовитися від цього? Але ж чорт забирай, я як адекватний майже одружений чоловік просто не маю права відмовитися від цих людей. І врешті-решт як би там не було, але вони мої батьки! І ніяка незнайомка не змусить визнати її моєю матір’ю. У мене мати одна – це Ольга, а батько – Олег, і на цьому крапка. Правду люди кажуть: не ті батьки, що породили на світ, а ті, які виховали. Зробили людиною: дали навчання гідне, підтримку, любов батьківську, ніжність, моральні цінності. А не ті, що з’явилися з бухти-барахти й стверджують, що я їм щось винен. Чимось зобов’язаний.

    І як я тільки міг собі дозволити образити свою матусеньку?! І що я за чоловік у такому випадку, коли змушую страждати рідних мені людей?! Я ж не дав їй навіть договорити, а просто вилетів з кухні, ніби обшпарений кип’ятком. Тої миті, коли почув цю безглузду правду, мене нібито обухом по голові вдарили. Не кожного ж дня можна почути таку гірку правдоньку! Це, мабуть, найстрашніше, про що міг дізнатися.

    Зараз уже просто немає сили на будь-що, бо ні плакати, ані звинувачувати у такій ситуації, дійсно, немає кого. Кого зробити винним, якщо не спійманий, не може бути крадієм (Перепрошую за свій переклад з російської мови: “Не пойман – не вор!”). Винні самі стали жертвами обставин. Одні дуже хотіли мати дітей, але Бог не дав, інші скинули з себе тягар відповідальності, а треті отримали звичайнісіньку надбавку до зарплатні, бо продавати чужих дітей уже ввійшло в звичку. І вважається звичайнісіньким робочим процесом. Але виникає одне-єдине запитання! Скільки ж коштує в наш час життя дитини та розбита душа матері, щоб задовольнити бажання багатіїв? Важко усвідомлювати тільки те, що цими небідними людьми є твої батьки. Ті, що дали тобі все! І, як наслідок, не врахували, що зроблене повертається до нас сторицею!

    Збудувати завжди важче, аніж розтрощити. Ми часто навіть не замислюємося над тим, як багато людей будують свої фортеці, щоб прожити щасливо й у злагоді не один десяток літ, а виходить так, що одна малесенька тріщинка у цій, здавалося б, міцній споруді може підкосити та зруйнувати те, що будувалося вічність. Існує один крак до того, щоб назавжди залишитися вільними у всьому, але більшість потім просто не знає, що робити із цією свободою.

    Малесенька тріщинка може зруйнувати дамбу сімейних довірливих відносин, а от вистроїти нову, то на це потрібно покласти не одну сотню цегли.

    Справді неприємна ситуація, бо тріщина у відносинах цієї сім’ї настала, а коли прорве – це лише справа часу.

    Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.