Мандаринки для Маринки

4. Правда. Знайомство Ольги та Олега.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.

– Ну що там у тебе, синку, трапилося такого сьогодні? Бо ти сам не свій! – заговорила першою Ольга.

– Та нічого особливого, матусю, не сталося, усе добре, – нехотя відповів Олександр.

– Ой ні, сину, щось ти нам з мамою, й справді, не договорюєш? Що сталося? Невже батьки Ярослави не прийняли тебе як годиться? Чи зятя такого собі не хочуть?! – у розмову втрутився батько.

Олег такий чоловік, що без діла у діалог з іншими втручатися йому зась, а тут не втримався, бо бачить переживання сина й аж душа від цього споглядання не на місці. Любить пожартувати час від часу, але цього разу все, як навмисне, не клеїться у їхній розмові. Син чимось так збентежений, що й різні думки в голову хвилюючі лізуть.

– Та нічого особливого не трапилося. Просто одна незначна неприємність і все, – виправдовувався юнак, бо не знав, як розповісти батькам про історію, на перший погляд, трішки жартівливу, що трапилася у нього із жінкою на вокзалі.

– Ну що там? Розповідай! Чи, може, не сподобався, дійсно, батькам нашої Ясочки?! – глузливо випитував батько, але реакція на жарт була невдалою.

– Та ну тебе! – озвалася Ольга. – Синку, що все, дійсно, настільки погано?

– Та ні, мамо, все якраз, навпаки, дуже добре. Я сподобався батькам Ярослави. Вони раді, що в них буде такий зять. Думаю, що відносини у нас з ними будуть непогані. Звичайно, якщо ніяка чорна кішка дорогу не перейде.

– Ой, то це уже дуже добре! – здихнула з полегшенням мати. – А ти, Олеже, все жартуєш, коли тут серце в п’ятки ладне сховатися, – озвалася до чоловіка.

– А що я? Я ж нічого! Олю, давай не будемо... То чому ти, Сашо, такий похмурий? Похнюпився, наче надворі гроза збирається, раз уже так гарно карта лягає! – батько випитував існину.

– Та мені не дає спокою ситуація з жінкою, що трапилася на вокзалі! – відкрився син.

– Що за жінка? І що такого трапилося?! З цього місця поподробніше! – сказав як відрізав Олег. У незрозумілих ситуаціях звик бути безкомпромісним та рішучим. Робота проявляє себе як може. От і тут не хоче тягнути кота за хвіст. Все сказав, розказав, а тоді можна спокійно вирішувати, що із чим робити і як викручуватися із незрозумілостей.

– Та якась повна нісенітниця зі мною відбулася, але чомусь зачепила мене до глибини душі й тепер не дає спокою.

– Та вже нормально розповідай, а то тягнеш лямку і все! – не терпиться батькові закінчити, якусь невдалу, як на сьогодні, розмову. Усе не так. Син не може внятно розказати, що ж такого трапилося. Чоловік починає злитися.

– Я зустрів жінку. Ні не так. Це вона підійшла до мене та почала звинувачувати незрозуміло в чому. Говорила про те, що я тут роблю, адже маю бути зовсім в іншому місці. І взагалі, верзла такі дурниці, що я спочатку навіть подумав, що ця леді несповна розуму. Правду ти казав, батьку, потрібно було їхати своїм авто, а я, ні, не захотів. Хотів бути ближчий до людей. От і маю. Подяку! – скаржився Олександр. – Я уже й не знав, як пояснити цій нещасній, що я не її син і, взагалі, не знаю, про що вона меле. На щастя, всю безглуздість ситуації змогла вияснити лише Ярослава. Ви, мабуть, не повірите, але я не здогадався показати цій людині документ, що засвідчує мою особистість. Добре, що Яся набагато кмітливіша, аніж я, бо ще довго прийшлося б мені пояснювати цій жінці, що я не той, за кого мене приймають.

Ольга та Олег тільки перезирнулися один з одним, бо не знали, як сказати синові правду. Але уже з тих хвилин, коли тільки почули про цю зустріч, без роздумів вирішили, що мовчати даремно. Та й умова, коли Сашко має дізнатися правду була порушена і термін обговорення давно вичерпано. Батьки лише відкладали з дня на день, на безвік, важку розмову. Та й не їхня ідея з таким усиновленням це була. Матір Олега вирішила все за них. І тепер, коли її уже немає серед нас, то й нікого звинувачувати у такому вчинкові. І як не крути, мати завжди хоче для своїх дітей кращого, а іноді виходить не так, як треба. Від такого бажання допомогти, часто страждають ж діти.

Умова була такою, що батьки мають розповісти Олександрові все як є у вісімнадцять років, а те, що ж робити з цим багажем знань, вирішувати лише йому. Але то можливості, то відповідної ситуації не могли віднайти для такої непростої розмови, то не могли зібрати до купи думки, бо як можна без емоційного стресу повідомити, що твій син насправді не твій. Дитину, яку ти виростив, виховав, обожнював протягом у всього його життя. Як можна назвати чужою?! А тут така подія. Наздогнала їх сама. Перший раз у такому не зовсім маленькому містечку, а уже познайомився з біологічною матір’ю. Приховувати наболіле далі більше не сила. Якщо не Оля й Олег, то все одно син докопається до правди й тоді буде гірше для всіх. Мабуть, сьогоднішня подія – це знак повідомити найсокровенніше. Бо коли, як не зараз?!...

Саша не помітив усього жахіття на обличчях батьків, тому без всякого угризіння сумління продовжував розповідати про пригоду, яка відбулася з ним. Докидає, як масла у вогонь, свої роздуми.

– Я був настільки спантеличений такій події, що не зміг логічно розмірковувати. А зараз свідомо розумію і трішки навіть картаю себе думкою... Як ця жінка змогла переплутати мене зі своїм сином?! Якщо чесно, просто мені не втямки, як у неї не спрацював материнський інстинкт?! Мамо, я правий? Такий інстинкт розвинений у жінок дуже добре? – звернувся до Олі.

– Га, що ти сказав? А! Так! Материнський інстинкт є непереборна сила, – ніби крізь сон промовила жінка.

Продовжив не помітивши розгубленості мами:

– Бо як пояснити те, що мати не змогла розпізнати свою ріднесеньку дитину? Якщо не мама, то хто ж тоді?! Якесь повне безглуздя! Що це тоді виходить, що материнська любов нічого не варта і це лише пусті балачки? Якщо ненечка не може виокремити свого сина із групи людей!!! – юнак нічого не помічав довкола. З нього просто текли, як вода із джерела, звинувачення та роздуми протиріч щодо цієї ситуації. Не міг опанувати себе. Зрадів, що може так відверто вилити душу найріднішим, бо в цьому й основа всіх людських відносин. Не помічав, як змінюється обличчя батьків при кожній згадці про цю жінку та материнство. – Її ім’я Марина. Вона так себе назвала. А так наче непогана жіночка. Але мене все ж дивує, невже я настільки схожий на її сина? Стас... Так, здається, вона його назвала. І взагалі, потрібно було запитати номер телефону, а то зараз допитливість просто роздирає, неначе звір жертву. Хотілося б побачити свого двійника в живу, – висловлює думки в голос. – О, я згадав, можна Ясочку розпитати про цю леді. Бо якщо та з цього ж містечка, то її батьки обов’язково мають знати цю дамочку, або хоча б подругу, яка прийшла цій леді назустріч.

Ольга слухаючи сина намагалася взяти себе в руки. Вирішила розповісти все першою. Точніше, наболіле страхом серце матері хотіло промовити правду в голос. Стримувала себе ледве, щоб не вибухнути вогнем і не спалити тіло емоціями до щенту:

– Вона не помилилася... – пролунало ледь чутно.

– Що ти сказала, мамо, я не розчув? – перервав оповідь та перепитав Сашко.

– Я сказала, що Марина не помилилася, сказавши, що ти її син. Материнське серце не знає похибок.

Хлопець оторопів від почутого. Олег не зводив очей від мужньої дружити, бо сам навряд чи осмілився б повідомити таку правду. Ольга продовжила:

– Ти син цієї жінки. Ми тебе всиновили. Ти не наш син! Бабуся усе зробила як годиться. Ми не могли з татом мати дітей, от і вдалися до таких дій... – намагалася вичавити з себе слова, як кров з пальця в маніпуляційному кабінеті.

Олександр не знав як йому вчинити у такій ситуації. І про які обставини може йти мова, якщо він не дослухав до кінця того, що хотіла розповісти мати. Чоловіка вистачило лише на одне речення: “– Ти не наш син!” У голові велика кількість знаків питання. У вухах шуміло, як вітер в трубу.

– У якому сенсі? Мамо, що Ви таке кажете?! – Сашу охопила паніка.

– Це справді так! Ми тебе усиновили, – батько взяв градус напруги на себе. Намагався підтримати Ольгу, бо хто, якщо не він? Її коханий чоловік. Намагався довести розмову до видимого фінішу. Але даремно. На батьків очікувало фіаско.

– Це не може бути правдою! Я вам не вірю! Я ваш син! Чуєте, ваш! – хлопець перейшов на крик. Не міг усвідомити почуту правду. Час лікує все.

Батьки споглядали, що ж буде далі? А далі нічого... Запанувала тиша. Обидві сторони не знали, як підтримати розмову, щоб не скалічити те, що будували роками. Недосказаність породжує недовіру.

Мати опанувала себе та хотіла зауважити хоча б щось, аби просто не мовчати. Після сказаного потрібно чимало вияснити. Але чи готовий Олександр до такої правди саме зараз?! Мабуть, ні!!!

– Так-от, синку...

– Мамо, непотрібно! – спокійно, але квапливо зупинив розмову Олександр.

Жінка змовкла. Усі слова на сьогодні вичерпано. Чи не так?!

Сашко мовчки піднявся із-за столу та вийшов із кухні. Таку напружену тишу не зміг, мабуть, витримати ніхто. Все не так легко, як може здатися на перший погляд, але чи потрібно судити все так, ніби зустрічаємо людину за одягом, хоч, насправді, будемо проводжати їх за рівнем знань у голівонці.

Ольга заніміла у глухому скавулінні, затуливши обличчя руками.

На плиті булькотіла давно готова картопля, яка сьогодні навряд чи легко полізе до горла, хоч одному із жителів цієї оселі.

Олег встав із-за столу. Підійшов та обійняв, притуливши до себе дружину. Мовив:

– Ну-ну! Не плач, непотрібно, Олюню! Все налагодиться! От побачиш! – утішав жінку, хоч у самого від цієї розмови у жилах кров холоне, а на душі шкребуть кішки. – Він молодий ще занадто, шабушний! Просто дай Саші, хоч трішки часу! Ми з тобою виховали розумного хлопчика. Не хвилюйся ти так. Синочок обдумає все та знайде вихід із цієї нелегкої справи. Ось згадаєш мої слова. Все буде добре!

– Твої слова та до Бога, Олеже! – схлипуючи озвалася Ольга.

– Так обов’язково до Бога і тільки до нього! Наш Олександр молодчина. Він все витримає. А ти візьми себе в руки й не вздумай показувати безнадію, бо так нічим не допоможеш, а лише, навпаки, змусиш Сашка сумніватися в нас. Це мало рано чи пізно статися. Ми змушені підкорятися обставинам, – чоловік переконує дружину. – Найкращий лікар – це лише час, а ліки, що хоч на хвильку втамовують біль – підбадьорення, переконання, що все буде якнайкраще.

– Дякую тобі, Олеже, що такий чоловік як ти поряд зі мною. Щоб я без тебе робила?! – пригорнулася до коханого.

Оля справилася з емоціями та взяла всю свою волю в кулак, аби не плакати, бо слізьми горю не зарадиш. Це робити вона ще встигне. І врешті-решт це ще не остаточний кінець – початок. Подумаєш, Сашко не захотів вислухати всього спочатку й до кінця. Ну що від цього вже вмирати треба, кінець світу настав? Може це й на краще? Буде більше часу, щоб підготуватися до розмови, а не так, як сьогодні, з бухти-барахти виплеснула на дитину. Це ж треба таке? Але нічого, у нас син мудрий, він все витримає, ще й нам допоможе не звалитися з ніг. У пошуках загубленої істини.

– І де взялася ця клята Марина? – сказав Олег, щоб не мовчати, але потім, коли все ж зрозумів, що мовив цю дурницю випадково і пролунало це вголос. Хотів лише так подумати. Додав до попередньо сказаного, у честь свого виправдання:

– Ой, вибач, давай до цієї мадам повернемося завтра. Занадто багато на сьогодні переживань для нас двох. А зараз, Олюню, потрібно зайнятися іншою справою, бо ще трохи й в нас точно буде пожежа. У картоплі вода википіла і з’являється аромат горілого.

– Ой, точно, оце шерепа! Як я тільки могла забути про вечерю?! – жінка заклопотала біля каструлі з наїдками. – Не потрібно було відпускати нашу куховарку. Так ні, все хотіла зробити приємність для родини. От і зробила! Приємно до крику! – констатувала факт.

– То вже нічого, Олю, не переймайся хоч через це. Уже що є, то є! Сьогодні, мабуть, нам буде не до вечері, – заспокоює дружину Олег.

– Це точно. І наробили ми з тобою справ, що по горло ситі.

– Це ти про сина чи про картоплю? – переводить на жарт, щоб хоч якось відвести дружиноньку від негативних думок.

– Ой, та ну тебе! Все жартуєш! – забубоніла посміхаючись жінка.

– А я що?! Я нічого! Люба, все буде добре. Ти повір мені. Я це знаю точно! – сміючись говорить чоловік. – Найкращий порятунок від безсилля – це сміх.

“А він що? А він нічого! Не зміг зрозуміти або не захотів!” – картала себе Ольга, збираючи всі за і проти. Просто не розуміла вчинок сина. Вони ж з Олегом намагалися його підтримати та вберегти від стресів, тому й не говорили правди до цього часу. А тут усе якось саме з’ясувалося. Боялися... Боялися, що не зрозуміє, що не зможе пробачити, що піде з дому і, як висновок, знайде собі не дуже хорошу компанію і це все буде лише їм на зло. Щоб якомога сильніше віддати здобутий біль. Як то кажуть, повернути сторицею. Ось тоді, куди ми зі своєю правдою подінемося?! На зло своїм рідненьким батькам. Найбільший страх двох людей у розквіті сил – це бути зненавидженими своєю дитиною. Ніколи й нікому із родини Іванничуків не приходило навіть у думках, вважати їхнього Олександра чужим. Хлопець завжди був рідним та найдорожчим у цій сім’ї. Цілого життя мало для того, щоб пояснити, як батьки обожнюють свою рідну-чужу дитину.

Олег і Ольга познайомилися в університеті. Кохання було безмежним та не знало заборон. Хоч чому було? Є і буде! Молоді й щасливі. Однокурсники й це як не дивно, бо не часто зустрічаєш тих, що поєднують серця у межах своєї групи. Бо зазвичай хлопці надають перевагу дівчатам з інших факультетів. Незважаючи на їхній рівень знань, так би мовити. Свої ж міледі набридли, через сварку та перегони, хто перший ухватить вищі бали. Як не дивно звучить, але я одна з них. Навідміну він них, бо це було не про Олю й Олега. Ці двоє стали єдиним цілим. Тому й одруження не змусило на себе довго чекати. З батьками все було злагоджено, бо їхній син – Олег – знайшов собі достойну партію. Як говорять: знайся віл з волом, а кінь з конем. Так і в цій сім’ї. Не бідні батьки. Син та донька відомих бізнесменів. Все як не могло бути краще, якщо б не одна проблема. З дітьми у них все не могло налагодити. Уже оббігали не один десяток лікарів усе не виходило. Ольга не могла завагітніти. Усе наче було в нормі, а Бог не давав парі діточок хоч трісни. Уже в дім закрадалися сварки та биття посуду. Шлюб тримався на доброму слові. Звичайно, ці двоє безмежно кохають один одного, але спокою не дає думка про дітей. Тому дружина зі своїм почуттям постійної провини й чоловік із просиджуванням майже всі двадцять чотири години на роботі – руйнували сім’ю. І порятунку, здавалося, уже немає таким відносинам. Усі довкола давно поставили великий хрест на цьому шлюбі.

На радість, все сталося само собою. Уявіть тільки, яке щастя було, коли вони з чоловіком дізналися, що очікують на первістка. Олег на руках від щастя носив дружину. Ніяк не могли натішитися, що незабаром стануть батьками. Але не все сталося, як думалося, сподівалося, надіялося... Через декілька місяців після вагітності Оля потрапила до лікарні. Трапився викидень... Що, насправді, могло спровокувати цю подію достеменно ніхто не міг сказати, тільки висновок жінці поставили дуже швидко. Це був її останній шанс. Оля більше ніколи не зможе мати дітей!!!

Ці слова пролунали, як вирок. Екс-мати не могла повірити власним вухам. Що її тіло не зможе принести у цей світ маленьке щастя, яке буде бігати по кімнаті й кликатиме як не маму то тата. Але це було дійсно так і варто просто змиритися.