Зміст
  • ...Сьогодні я померла...
  • Фобія самотності. Дитинство.
  • І розділ 1. Марина перед пологами. Сон. Літо 1995 рік.
  • 2. Пологи. 10 липня 1995 рік.
  • 3. Після пологів. 10 липня 1995 рік.
  • 4. Перша зустріч з Оленою. Березень 1996 рік.
  • 5. Друга зустріч з Оленою. Вересень 2000 року.
  • ІІ розділ 2015 рік. 1. Свій-чужий.
  • 2. Зустріч з Оленою на вокзалі.
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 1).
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 2)
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 1).
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 2).
  • 5. Каша в голові.
  • 6. Сам на сам з собою.
  • 7. Цікава картина п’янства.
  • 8. Стас і Марина про батька.
  • 9. Після розлучення.
  • ІІІ розділ 2016 рік. 1. Пройшов рік після...
  • 2. Розмова про першу зустріч із Сашею.
  • 3. Марина згадує прожиті роки з Сергієм. Весілля.
  • 4. Пошук у соціальній мережі.
  • 5. Роздуми Олександра.
  • 6. Зустріч Марини й Олександра.
  • 7. Марина й Олена про Михайла.
  • 8. Михайло після зустрічі з Мариною.
  • 9. Олена і Марина. Рік після розлучення.
  • 10. Зустріч із Тимофіє через 26 років.
  • 11. Телебачення творить чудеса.
  • ІV розділ 2017 рік. 1. Залицяння Тимофія.
  • 2. Пробачення за грубощі.
  • 3. Зустріч із Сергієм.
  • 4. Не наважилися.
  • 5. Безкарність винних.
  • 6. Сашкова пропозиція.
  • 7. Маринині клопоти.
  • Епілог. 2018 рік.
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 2).

    Тоді й виникла думка всиновити дитя, але з’явилася нова масштабна проблема. Не могли ж вони взяти дитинча із сиротинця. Яка генетика у тих хлопчиків та дівчаток? Чоловік стверджував, піддавшись впливу матері. Тоді Катерина Едуардівна швидко зробила свою справу. Умовила Ольгу, буцімто на сурогатне материнство. Казала, що кращого варіанту, аніж цей годі й шукати. Жінкам потрібні гроші, а нам дитина. От якось і домовимося – бартер, як то кажуть. Знівечена та вщент розбита. Оля дуже швидко здалася під таким тиском. Розуміла, чоловікові потрібен спадкоємець. Якщо не вона, то якась інша. Нічого не вдієш. Трішки подумавши погодилася на пропозицію матусі. Та й кому від такої відмови гірше?! Лише її родині! Сім’я руйнується на очах. З цим потрібно щось робити, бо не сьогодні-завтра залишиться сама-самісінька у розбитого корита. Для того, щоб не втратити все – потрібно час від часу чимось нехтувати. У Оліному випадку це була гордість та почуття справедливості. Від того, що вона відмовиться від пропозиції та буде продовжувати сподіватися, вдіяти неможливе нічого, бо така ситуація незмінінна, а навпаки, загостриться до нестерпності.

    Ольга знала, що появу у їхній сім’ї Олександра спланувала свекруха. До останнього не могла повірити, що її крихітного синочка було просто куплено, як іграшку у дитячому магазині. Просто вибрали краще з кращого. Та й хто б сказав їй правду? Такій поборниці за справедливість. Заради родини жінка готова на все! Цим, мабуть, і розпізнається сутність жіночності: сім’я та діти – основні пріорітети. Заради цього можна і у вогонь і у воду – нічого не страшне.

    Катерина Едуардівна розповіла синові, що домовилася із лікарем та акушеркою в одному непримітному невеличкому містечку. Комар носа не підточить. Там має народитися двійня. Еге ж, пощастило. Вона все дізналася. У матері чудова генетика, тому за це можна не хвилюватися. Все в нормі, що потрібно матері мого онука. Олегові сказала, що дасть пристойну суму грошей тій нещасні. Бо як молода дівчина може виховувати сама двійню? Тут хоч би самій викарабкатися зі злиднів, а тут ще й на плечі двійко діточок звалилося. А так одному уже раду якось дасть. І нам щастя буде. Дитячий сміх залунає у нашій домівці. Батьків у Марини немає (дівчину так звуть), загинули у страшній автомобільній аварії, а хлопець, батько дітлахів, був та випарувався, як булька на воді. Мабуть, злякався відповідальності? Молодий-зелений, що тут вдієш? До речі, у нього теж непогана генетика, шкода лише, що таким негідником виявився. Залишив бідолашну дівчину вагітною на поталу місцевому люду. Бо якби, можливо, хоч одне дитяточко виношувала йому, то, може, так би й змирився, а тут ні. Не знаю, мабуть пізніше одумається?! Хто ж його знає? Вас молодих не розбереш. Кохаю-кохаю, а тут раз – і уже з іншою гуляю. Отаке зараз у світі твориться. Як ми були з твоїм татом молодими, то такого днем з вогнем не було. А якщо й траплялося, то це неабиякий сором. “Гуляйте, діти, та міру знайне,” – мама моя постійно так говорила. А зараз де там воно?! Хто з ким хоче з тим і ходить.

    Мати так хвацько переконала сина у своїй правоті, що й годі було підкопатися. Таких віників та корзинок наплела, що й на хвилинку й сама повірила у бідаху, яка добровільно віддасть своє дитя, аби тільки добре там йому жилося, бо сама, як билиночка в полі, залишилася, а тут ще й синів своїх погубить. Хоч, насправді, дівчина ні сном ні духом не знає про своє рішення і чоловік у неї пречудовий, батьки завжди підтримують у важкі хвилини. Сергійко завжди є і буде її опорою, куди б не закинула їх доля. Такого як він не можливо знайти. Пишалася своєю знайдою, тому час від часу його занадто ідеалізувала, але, можливо, він таким і є, принаймні для Марини.

    Свекруха з сином вирішили, ні про які подробиці не розповідати Ользі, бо та може все зіпсувати. Менше знає, краще спить. Ще, не дай Боже, бовкне кому, то самі горя не оберуться. Нехай думає, що хлопчик – це син Олега та тієї, що згодилася виносити дитя. Чоловік змусив дружину ховатися від сторонніх очей та всім розповідати, що чекають на дитину. Олі нічого не залишалося, окрім змиритися та підкоритися. Родина перш за все. Та й відступати уже нікуди. Доведеться довести почате до кінця. Лише через десять років жінка дізнається ту правду, про яку знає Олег. Не сила більше приховувати таємницю від коханої. І вже, мабуть, прийшов час зізнань, бо скільки ще можна жити з таким тягарем на серці?!

    Всю організацію взяла на себе матір, а Олег та Ольга лише забрали дитя із пологового будинку, щоб друзі, знайомі й просто сусіди нічого не запідозрили й куди гірше не дізналися правди про всиновлення. Усе було як у сім’ях, де народжувався малюк: зустріч з пологового, пелюшки, костюмчики, подарунки, побажання здоров’ячка і тому подібне. Але перед тим спланували все як годиться. Відправили Олю на оздоровлення (перед пологами, щоб на живіт не сильно заглядалися тутешні жителі) до санаторію. Не так це робилося, щоб якомога далі від знайомих очей. А для того, щоб не пхали носа, куди не просять. Нема чого, бо ще розпатякає комусь! Говорила Олегова мама, а він мовчки підкорявся, бо нарешті хотів відчути себе батьком. Та ще й хлопчика. Для чоловіка син – це, взагалі, як подарунок долі. Тому й не смів заперечувати матусі, що сама взялася допомагати і виконує всю “брудну” роботу за них.

    Насправді ж, Катерина Едуардівна не збиралася уговорювати ніяку дівчину, щоб та віддала дитину. Знала, що такі відчайдушні нізащо на таке не погодяться. Тому провела розмову тет-а-тет з лікаркою. Сина обманула, наплівши про самотню дівчину, бо насправді та має свого ангела охоронця – Сергія. З яким готова пройти усі біди, що можуть звалитися на їхню голову. Тому боятися щодо того, чи впорається молода матуся з вихованням та доглядом двох своїх бешкетників, немає ніяких сумнівів. А якщо ця панянка згодилася б на таку пропозицію, то така дитина Катерині точно не потрібна. Свідома мати ніколи не віддасть своє дитя невідомо кому і для чого. Лише матері-зозулі на таке здатні, а такого родоводу багатій родині не потрібно й даром. Виховання вихованням, а генетика бере своє! Родинне дерево за таких умов не виправдовує себе. А так навіть цікавіше. Велике задоволення отримає, позбавивши матір дитини, аніж клопотатися просячи про відмову. Обіцяти купу грошей і щоб вона, випадково, потім одумалася і прийшла забирати дорослого онуку? Оце вже ні! Потрібно усе зробити, щоб раз і назавжди. Та й яка мати зможе легко носити звання матусі, якщо без зусиль віддасть свою крихітку.

    Все сплановане вийшло, як ніж по маслу – гладенько. Катерина Едуардівна підкупила лікаря та акушера за чималу суму в доларовій валюті. Й питання щодо відмови від дитини було вирішене само собою. Бо як можна шукати те, що, насправді, народжене мертвим?! Чи не так?!!

    Все відбувалося так, ніби вони, й дійсно, впіймали успіх за хвоста. Після, й справді, важких пологів Марина не змогла свідомо зрозуміти, що сталося. Тому в такій ситуації легко керувати подіями й людьми. Паніка найкращий друг. Козир лікарям у руку. Нічого складного, щоб повідомити матері про те, що її одна дитина мертва, особливо якщо друге дитинча здоровесеньке та потребує материнської підтримки. Бо в такі хвилини мало думається і свідомо оцінюється те, що відбувається довкола. Інстинкти беруть верх і дівчина намагається уберегти живеньке немовлятко, а не оплакувати те, що вже не повернути. Що ж поробиш, скрізь рук не підставиш. Треба рухатися вперед, бо рух – це дійсно життя. Пізніше, отямившись як слід, запитала:

    – Де ж тіло дитинчати.

    Їй відповіли досить легко:

    – Спалено. Як використаний біологічний матеріал. А Ви хотіли його забрати? Це й шмат м’яса! – не побоялася так висловитися Таїсія Ігорівна. – То вже вибачайте, бо підпис поставили самостійно і ніхто Вас, жіночко, силою не змушував це робити, – нецеремонячись випалила розсерджена лікар.

    Хоча, насправді, все було далеко не так, як говорить розлючена жінка. Намагаючись приховати злочин з обличчя. Щоб не бути спійманим на місці – нападай першим. Якось так охарактеризуємо гінеколога, що приймала пологи у Марини. Найлегше було підсовувати нищівні папери й ручку напівпритомній жінці, яка декілька хвилин перед тим, ледь не померла від пережитого у родовому залі. А зараз найважчий етап: переконати всіх у смерті дитинчати й нехай ідуть собі з Богом. Ще буде в них час та сили для народження нащадків, а деякі люди цього щастя ніколи не відчують, тому потрібно ділитися з ближнім своїм. А працівники у білих халатах теж люди. Їм потрібно своїх дітлахів на ноги підіймати, а для цього, як не крути, знадобляться гроші. Тільки у кожного з нас заробітки різні. Хто як може, так і вертиться. Наприклад, лікарі цього малесенького провінційного містечка (в якому всі новини та плітки розтікаються по всіх усюдах, як мед у щільниках) звикли до таких заробітків. То комісію комусь пройти за п’ятдесят гривень чи за шоколадку й фрукти, або ще щось за гроші зробити, щоб тільки було чим прогодувати родину, бо тих мізерних копійок, що отримують, вистачає лише на комунальні послуги та харчі. А ще ж одягнутися, взутися і не тільки сама і тому подібне. Про це можна чимало дискутувати, але це не виправдає злочинів, що творяться у цьому пологовому будинку уже не одне десятиріччя. Мабуть, скоро династія володарювання буде і колонія постраждалих від такого насилля над тілами та душами молодих батьків. Бо хто ж добровільно позбудеться своєї дитини?!

    Насправді, підсовувати різні документи-папірці, коли батьки в паніці та не мають змоги свідомо оцінити те, що трапилося з їхньою крихіткою. У цьому лікарі пологового будинку просто профі. То забули перевірити резус-фактор дитини й напоїли дитя материнським молоком, що спровокували тяжку хворобу, то видушили дитину з утроби матері, хоч такі дії протиправні й мають заслуговувати кримінальної відповідальності, і, таким чином, задушили ще ненароджене маля. І все це їм легко сходить з рук. Вони просто та легко виправдовуються:

    – Ми ж нічого не могли вдіяти, що сталося, того уже не виправити.

    І справді, що трапилося, того уже не змінити, але як батькам жити з цим? А їм аби справу зам’яти. Сім’я поставили підпис (або самі накарлякали) і все... Справу зроблено!!! А потім ці нещасні постраждалі не можуть нічого довести в суді, бо здавалося, якийсь безневинний папірець, що був даний для вирішення простих формальностей, як наслідок, ставить хрест на судових справах. Бо й так уже все вирішено, з усім згодилися поставивши свій автограф на документі-вироку і справу зроблено. А в них, що вийшло? Моя хата скраю – нічого не знаю!!! Так і в цій справі: підсунули, батьки підписали й гуляйте вальсом, а ми тут ні до чого. Ось і на цьому завершуються, точніше, обриваються пошуки істини, бо всі кінці у воду вже давно всунено і комар носа не підточить, хоч як не крути, все рівно нічого не вкипить. Ці люди навіть лікарських помилок ніколи не визнають. Бо бачила, що підписувала, а тепер уже пізно соплі розпускати! Треба було бути насторожі, а не мріяти про химині кури. Зазвичай так закінчується розмова із невдоволеними матусями та татусями. Цим працівникам медичної служби просто байдуже, що саме вони покалічили не одне і не тільки доросле, а й дитяче життя. Для них це лише біологічно відпрацьований матеріал.

    Цього разу все теж відбулося тихо й мирно. Дівка в екстазі після пологів попідписувала все дуже швидко, хоч і чула крики обох дітей, але не змогла усвідомити всю реальність ситуації. Залишала автографи на листках документів вірячи акушерці, яка стверджувала (будучи під впливом здобутої поживи), що це так треба, так би мовити, для галочки. А Марина просто бажала спокою. Хотіла, щоб від неї якомога швидше просто відчепилися і дали, нарешті, просто оговтатися від пережитого.

    Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!

    Катерина Едуардівна – матір Олега.

    Жінка занадто сильно обожнює сина, завжди знала, як буде краще для нього. І що б вони всі без неї робили? Жаль тільки, що батько Олега не дожив до тих пір, коли в родині з’явився нащадок. Йому не вистачило лише декількох років. Вона дуже сумує за чоловіком, бо він був особливий.

    Народилася в родині нащадків дворянської родини. Жінка пишалася тим, що належить до людей “блакитної” крові.

    Звичайно, її поведінка та ставлення до інших особистостей, вказувало, що вони мають діло не з простолюдинкою.

    Закінчила консерваторію.

    Довгий час працювала там же викладачем гри на фортепіано. Поважна особистість серед знатних людей, тому й знайшла для себе молодого художника-початківця та возвеличила його до того статусу, на якому він зараз. На жаль, хвороба – “Запалення легень” – забрала його у родини, тому увагу жінка вирішила віддавати синові та невістці, а згодом і онукові.

    1995 р. – народився Саша. Ну, звичайно, завдяки їй, бо діти нічого без неї зробити не можуть. Ольга така м’якосерда. Добре, що хоч із хорошої родини, бо сина завжди тягнуло на екзотику. Все аби на перекір матері зробити.

    2010 р. – жінка пішла із життя, серце не витримало самотності та нікому непотрібності.

    Олег – чоловік Ольги, батько Олександра.

    5 січень 1968 р. – народився в місті Києві, у родині відомого художника. Але так само як і батько став іграшкою в руках матері.

    Навчався з Ольгою на одному факультеті. Звичайно ж, освіту обрав тільки через те, що мама наполягла на потрібності, але така професія не припала юнакові до душі, тому при першій же нагоді,

    намагався услизнути від вивчення не цікавих предметів.

    1986 р. – захопився юною красунею і, як з’ясувалося, покохав раз і на все подальше життя. Вона наповнила його існування світлом свого спокійного та завжди обміркованого характеру. Таких як вона відшукати дуже важко, бо час змінюється і в жінок вимоги теж збільшуються.

    Прикро лише те, що мама займала занадто багато рішень у їхньому подружньому житті, але Олег вдячний їй за це, бо якщо б не вона, то навряд чи шлюб з Олею протримався настільки довго: бажання відчути себе батьком змусило переступити через кохання. Та й за сина він завдячує їй.

    1995 р. – народився Олександр. Родину переповнювало щастя, та постійні неочікувані сюрпризи хлопця не давали перепочинку, але свою дитину він обожнює понад усе на світі.

    У нього найкраща в світі дружина та надзвичайний син, то що ж ще йому потрібно в цьому житті. Прикро лише те, що батьків немає поряд, іноді не вистачає їхньої підтримки. Я ж мамин синок, і вдіяти з цим нічого не можу.

    Ольга – дружина Олега та матір Олександра.

    6 травня 1968 р. – народилася в місті Києві у родині викладачів. Батько здобув ступінь професора, а мама – доцента. Завжди вимагали від доньки належної поведінки та високих оцінок, цим, мабуть, і затуркали дитину, бо Оля виросла мовчазною та покірливою у всьому, таким людям не легко в житті. Незмога постояти за себе дається в знаки скрізь і постійно, бо принизити беззахисного завжди легше, аніж того, хто може

    дати гідну відсіч.

    1986 р. – вступила на факультет екології до місцевого навчального закладу. У розумних батьків має бути такою ж донечка. Так же зустріла Олега. Він став гідним зятем для її батьків: розумний, надійний, пробивний – усе, що потрібно для їхньої доні. Вони ж краще знають, який чоловік має оберігати дитину, але, на щастя, дівчина цього разу самостійно вибрала собі партнера, з яким буде йти по житті. Бо з ним же ж їй жити, а не батькам, тільки, звичайно, розуміла, що будь-кого в їхній родині терпіти не стануть, тому обирати прийдеться ретельно.

    За спеціальністю так і не працювала, бо негоже невістці відомого художника працювати. Ось і тут знайшлася людина, яка кожну хвилину намагалася прожити замість неї. Катерина Едуардівна завжди знала, як буде краще для її дітей, бо вона ж уже життя прожила, а це не просто якесь там поле перейти.

    Подружжя було б щасливе, якби не проблема з нащадками. Як не старалися, але з цим нічого не клеїться.

    1995 р. – народження сина. З цього й почалися їхні щасливі роки спільного існування. Взаєморозуміння завжди панує в їхній домівці. Саша хоч і проблемний хлопчик, але чуйний та відданий своїм прагненням і якщо щось замислив, то навряд чи відступить від мети.

    Чоловік працює, а вона є берегинею домашнього вогнища, тому має змогу займатися своїм хобі.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.