Мандаринки для Маринки

А почалося все із дивини життя...

І розділ

1. Марина перед пологами. Сон.

Літо 1995 рік.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.

Іду пустими широкими сірими вулицями у пошуку чогось невідомого. Поряд веду за собою, міцно тримаючи обома руками, двох хлопчиків. Діти такі однаковісінькі, що здається, ніби хтось скопіював одну людину і створив двох малесеньких однакових чоловічків, неначе більше не зуміли нічого з ними зробити. Тільки вулиці самотні та не приступні. Сірість опанувала всесвіт.

А Марина все йде і шукає чогось сама не знає чого, як про це розповісти? І про що ж саме розказувати, якщо й сама не знаєш за чим мандруєш? Хто ж покаже ту дорогу, де панує воно?

– А що ж саме тобі потрібно у тому царстві? – лунає голос в голові.

– Що-що? Щастя, звичайно, я шукаю! Щастя...

– О, дитино, воно поряд. Лише озирнись і ти побачиш його. У кожного своє щастя.

– Що побачу? – запитує сама себе, не розуміючи в чому річ. У голові думається думка: “Чи то з глузду з’їхала, чи, й справді, хтось живе в моїх мізках? А може це свідоме мислення?”

Тут не зрозуміло звідки налетіла чорна хмара і все сіре перетворилося на чорне, але за декілька хвилин все знов стало таким, як було на початку перебування Марини у цьому незвичному місці. Тільки лип і все...

– А де ж мій син? Щойно було двоє, а зараз залишилося лише одне і те чалапає позаду, неначе страшиться чогось. І як тільки я могла відпустити своє дитятко? – бідкається нещасна. – Що ж я за матір така?! – жінка падає навколішки та починає божевільно сміятися, а на язиці метушаться лише одні словечка:

– А де ж мій хлопчик? Нещодавно було два, а зараз залишився тільки один... Що ж тепер мені робити?

– Думай, досить реготати! Дитину мусиш знайти! – знов почувся голос у голові.

Тут Марина озирнулася й побачила, що вже не сама з дитиною, а повз йдуть перехожі, такі ж сірі як і все навколо. Піднялася з колін та почала репетувати: запитувала всіх, хто проходив повз, де ж її маленький синочок, бо було двоє, а залишився тільки один?

У сірому місті сірі вулиці й люди. Перехожі з холодними бридкими пиками проносяться повз Марину і лише час від часу штовхають її плечима, мовляв: “Пішла звідси! Не нашого поля ягода”.

– Ну що ж мені робити? – обійняла голову руками. Втома не дозволяє опам’ятатися. – Що робити? Як віднайти втраченого сина? Люди, допоможіть! Благаю вас, порятуйте!

І тут жінка відчуває на собі теплі рученята уже дорослого сина, що обіймає за плечі та шепоче лагідно:

– Мамо, ти кликала? Ось я прийшов. Навіщо тобі ще хтось, адже в тебе є я?

Тільки голос у голові чатує своє, якоюсь прадавньою мовою:

– Хочеш віднайти щастя, то знайти другого сина? Зробиш це і здобудеш спокій! Два сини – це і є твоє щастя. Не втрать його.

Марина прокинулася та відчула, серце вилітає з грудей, а сорочка залита потом. Та що ж це за сон такий? Дурний спить – дурне й сниться.

Не знала ще тоді бідаха, що такі речі не приходять ні звідки. Ще не один раз буде ловити цей кадр у своєму ліжку.

Зараз молода матуся спокійно очікує на з’яву двох нових чоловіків у їхній з Сергієм невеличкій, але затишній оселі. Такі сни завжди є не просто снами. Це пересторога долі, пам’ятаймо про це!

– Що трапилося, Маринко? – Сергій повернувся до молодої дружини, ніби відчув її боязнь майбутнього.

– Сон поганий приснився. – Тримається руками за живіт, де затишно спочивають її дітлахи.

– Ти не хвилюйся, все у нас буде добре. Я тобі обіцяю. – Заспокоює дружиноньку.

– Я тобі вірю. На добраніч.

– Я тебе кохаю. Спи. Не думай про погане. – Пригорнувся до Марини.

Жінка намагалася думати про щось хороше, але не все так просто. Врешті-решт ніч взяла гору. Сон запанував над втомою.

Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!