Зміст
  • ...Сьогодні я померла...
  • Фобія самотності. Дитинство.
  • І розділ 1. Марина перед пологами. Сон. Літо 1995 рік.
  • 2. Пологи. 10 липня 1995 рік.
  • 3. Після пологів. 10 липня 1995 рік.
  • 4. Перша зустріч з Оленою. Березень 1996 рік.
  • 5. Друга зустріч з Оленою. Вересень 2000 року.
  • ІІ розділ 2015 рік. 1. Свій-чужий.
  • 2. Зустріч з Оленою на вокзалі.
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 1).
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 2)
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 1).
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 2).
  • 5. Каша в голові.
  • 6. Сам на сам з собою.
  • 7. Цікава картина п’янства.
  • 8. Стас і Марина про батька.
  • 9. Після розлучення.
  • ІІІ розділ 2016 рік. 1. Пройшов рік після...
  • 2. Розмова про першу зустріч із Сашею.
  • 3. Марина згадує прожиті роки з Сергієм. Весілля.
  • 4. Пошук у соціальній мережі.
  • 5. Роздуми Олександра.
  • 6. Зустріч Марини й Олександра.
  • 7. Марина й Олена про Михайла.
  • 8. Михайло після зустрічі з Мариною.
  • 9. Олена і Марина. Рік після розлучення.
  • 10. Зустріч із Тимофіє через 26 років.
  • 11. Телебачення творить чудеса.
  • ІV розділ 2017 рік. 1. Залицяння Тимофія.
  • 2. Пробачення за грубощі.
  • 3. Зустріч із Сергієм.
  • 4. Не наважилися.
  • 5. Безкарність винних.
  • 6. Сашкова пропозиція.
  • 7. Маринині клопоти.
  • Епілог. 2018 рік.
  • 3. Марина згадує прожиті роки з Сергієм. Весілля.

    3. Марина згадує житі роки з Сергієм. Весілля.

    Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.

    “На серці, ніби камінь, нависли роздуми й навряд чи куди від них можна утекти. Хоч після того, як ми з Сергієм розлучилися, уже пройшло чимало часу, все ж не так легко забути наші щасливі хвилини проведені разом. Безліч щасливих днів прожито одним цілим”. – Згадка про минуле з’явилася нізвідки.

    Марина заглибилася у свої переживання, бо все не так легко, як може здатися на перший погляд. Фото, як завжди, відображають у пам’яті різні видовища. І нікуди від них не подітися. Все ж її з колишнім чоловіком пов’язує набагато більше, аніж прожиті роки під одним дахом.

    Розгорнутий альбом навіює спогади. Ось, наприклад: на цьому фото ми ще зовсім діти. Стоїмо, взявшись за руки, і у кожного з нас у голові бринять думки: “Аби тільки не відпустити долоньки!” Чи боялися розлучитися назавжди, чи, може, ще щось передувало таким переживанням. Знаю точно, що ще з тих малих літ подобалися один одному. Хто б міг подумати, що доля поєднає нас на довгії роки, а потім розлучить...

    На іншому фото, малий Сергій з ромашками в руках. Дарує мені квіти, а сам обернутий обличчям до воріт, бо там лунає ґвалт його матері.

    Ой, і відхватив він за ті квіти. Жінка так їх доглядала, майже молилася на них, а цей малий бешкетник витоптав їх дощенту, вибирав найкращі для своєї Маринки. Мати у Сергія сувора, чимало в дитинстві наотримувався стусанів, але й дитинство було у нього недовгим. Швидко життя змусило податися шукати кращої долі.

    Спочатку помер батько Сергія. Чоловік був дуже хорошою людиною. Серце здало остаточно, хоч потрібно було жити та й жити, а життя швидкоплинна річ. Сьогодні ти є, а завтра уже немає. Так трапилося і з цим чоловіком. Ходив на роботу, працював, а тут раз – і серце зупинилося.

    Для ще зовсім юного хлопця – це великий удар, бо батько був найкращою людиною у його житті. З цього й почалося доросле існування чотирнадцятирічного юнака, але й це ще не було все. Через не зовсім тривалий час, а точніше, через років два-три після смерті батька, із життя пішла й матір. Ми, й дійсно, не владні нічого зробити проти такої хвороби як рак. Принаймні зараз, можливо, найближчим часом ліки проти цієї напасті не знайдені. Сподіваюся, що в майбутньому все ж цю ситуацію вчені зможуть виправити. Але до звичайної, смертної людини вони дійдуть не скоро.

    Сергієві до останніх днів матері, рідні нічого не говорили. Не знаю, мабуть, не хотіли травмувати психіку дитини. Може, якщо б він знав раніше, то зміг би якомога довше часу провести з матусею. Повідомили про безповоротну ситуацію уже тоді, коли було запізно, і декілька днів до втрати єдиної найріднішої людини на планеті Земля не змінять нічого і не зможуть надолужити не прожитого разом часу.

    Не знаю, хто ж наважився приховувати таку страшну таємницю? Можливо, це була сама жінка, але це, насправді, не справедливо стосовно до єдиного сина. Сергій уже нічого не зможе вдіяти, та й що ж він може у свої неповні сімнадцять років?

    Ось така нелегка доля у мого (уже не мого) Сергійка. З того часу і робота яка-небудь аби була. На щастя, він не залишився повністю самотнім у своєму існуванні, бо має ще бабусю, дідуся по маминій лінії й тітку з дядьком, по батьковому родоводу. Але це мало про що говорить, точніше, нічого у порівнянні з тим, що він втратив. У кожного з цих, не зовсім чужих йому людей, є свої сім’ї. Навряд чи комусь із них потрібний напівчужий юнак.

    Намагався прогодувати себе як міг, добре, що хоч дах над головою є. Будинок батьків завжди його очікує, де б він не був, а там найкраще. Домівка стоїть собі похмуро й обростає бур’янами, в очікувані свого господаря. Уже не майорять на квітниках ні ромашки, ані айстри чи, бодай, чорнобривці з пом’яками й ті не завалялися на клумбі. Мамині неземні квіти залишилися у серці сина назавжди.

    О, а ось і фото, де на фоні цього кремезного будинку його батьки. Такі усміхнені й щасливі. Зовсім молоді, як діти. Усе навколо буяє своїм запашним цвітом, а вони пригорнувшись один до одного стоять й посміхаються з чорно-білої світлини кожному, хто посягне ними полюбуватися. Щасливі люди в очікуванні сина. Мабуть, якби можна було пережити все заново, то чимало особистостей проіснували б своє коротке життя так само – щиро кохаючи одне одного.

    Досить цікавою видалася їхня історія знайомства та спільного проживання. Бо працювати на одній роботі й жити разом, а тим більше планувати нову сім’ю – це зовсім різні речі. Познайомилися на роботі. Працювали на тракторній бригаді у радгоспі. Ось так слово за слово, посмішка за посмішку, і тут через невеликий проміжок часу всі дізнаються, що Валентин і Надя збираються побратися. Для багатьох це була справжня дивина, бо не часто люди за тридцять одружуються, або, куди більше, планують дітей.

    Дійсно, планувати прийшлося чимало, бо завагітніти жінка довго не могла, тому коли це трапилося, то подружнє щастя було безмежним. Та й прожили вони своє спільне буття без сварок та звинувачень, як то кажуть: ГІДНО – душа в душу.

    Для Сергія, звичайно, втрата майже відразу двох найрідніших людей стала неабияким стресом, але хлопець зміг самостійно піднятися на ноги. Закінчив університет, знайшов хорошу роботу, одружився, виховує сина – все у нього виходить як годиться. Тільки, що ж трапилося зараз просто невтямки? Не знаю, можливо, на нього так вплинули наші життєві негаразди? З ким не буває?! Більшість проходить через усе і зазвичай разом. Я намагаюся стримуватися, але не завжди виходить. Нервова система залишає бажати кращого, але я, й справді, намагаюся тримати себе в руках. Уже навіть почала приймати заспокійливі, тільки не знаю чи допоможуть. Як виявилося, що ні, не дієві. Сергій, як завжди, має сміливість мене діставати. Алкоголь у його житті почав займати дуже велике значення. Та ще й ці азартні ігри роблять свою справу. От в одну чудову мить це все просто втомило настільки, що я вирішила поставити жирну крапку у наших стосунках. Усьому приходить кінець. Ну і як тут бути по-справжньому спокійною та врівноваженою жінкою? Ми з сином скільки намагалися з ним поговорити та вирішити цю проблему постійного п’янства. Так, признаю, що я не є святою і теж багато роблю неправильного, але все ж намагаюся забезпечувати родину та ще й підтримувати домашній комфорт. І як тут бути спокійною, коли у тебе в будинку відбувається таке безглуздя?

    Розумію, що мало приділяла уваги своєму Сергійкові, але ж я не буйвол, щоб тягнути все на собі. Чоловік має бути опорою в сім’ї, а не жінка-геракл, що звалила нішу всього на себе, а тепер просто не вистачає наснаги, щоб покинути виконувати всі справи за інших. У мене є вибір: або й далі клопотатися про всіх і про все, і при цьому скаржитися, що винні всі довкола, але тільки не я, або, нарешті, спромогтися залишити всю працю на інших, дати можливість членам родини самостійно робити свої обов’язки.

    Зараз дивлюся на світлину я бачу там спокійного й красивого юнака. Розумію, що саме в цього хлопця я закохалася. Бо, й дійсно, має рацію Ліна Костенко, коли говорить, що “на старих фотографіях всі молоді”. Чомусь ці рядки з вірша лягають мені на душу.

    Ох, Сергію-Сергію, як би мені хотілося повернутися в юність, де все не так важко як тут. Чи, може, нам всім просто не вистачає краплини ніжності? Іноді заради цієї миттєвості ладен звернути гори. Що ж мені, насправді, потрібно, то це лише, хоч парачку приємних слів, декілька ніжних обіймів і тверезе, як кришталь, обличчя коханого. Не розумію, бо мені іноді здається, що Сергій заглядає до чарчини, щоб не бачити мене такою, яка я є – справжньою. Як то кажуть: “Не буває не красивих дівчат, а буває мало випитого алкоголю”. Ось і в моїй ситуації думки навіюються самі собою.

    У Марини на серці зашкребли кішки, прикро усвідомлювати, що через свою ж неуважність не змогла зберегти найціннішого – свою сім’я. У розлучені завжди винні обидві сторони медалі. Але є невимовне виправдання, бо для того, щоб відбулися зміни, потрібно двоє, так як і для створення нового життя. Бог створив нам пару неспроста, тому мусимо цінити те, що маємо, а не шукати примарностей. От і я погналася за двома зайцями, а, як висновок, не спіймала жодного.

    Ось така заплутана трагедія жіночого існування. Ми часто не замислюємося над цінностями деяких людей, обставин, предметів – допоки, дійсно, їх не втрачаємо. А коли врешті розуміємо свій промах, то вже давно за північ. Хоч запізно не буває ніколи”.

    На цьому й завершено перегляд фотоальбому, бо сили, образи, смуток, пам’ять – усе це заполонило серце Маринки. Дрібні сльози нахлинули, як водоспад Вікторія і була загроза утворення Маріанської западини. У таких випадках на допомогу прийде лише плач... шалене й нестримне ридання. Це допоможе очиститися від виснажливих хвилиночок самоти. І нехай навіть слізки, як град у відро, аби тільки не боліла так сильно душа.

    Валентин Гаврилович – батько Сергія.

    Любив життя та свою родину понад усе, але, як показує доля, не все у нас так вдало виходить, як би хотілося. На жаль, життя короткочасна річ і потрібно змогти вчасно прожити його належним чином.

    Працював водієм-механіком у радгоспі на тракторній бригаді міста Христигород.

    У тридцять три роки зустрів Надію та закохався. Відносини їхні тривали не довго для того, щоб зрозуміти, що не бажають жити один без одного.

    1969 р. – із важкими зусиллями, але все ж у них народився син Сергій.

    Кохана дружина, улюблений нащадок, батьки, безцінна робота – чого ще можна бажати? Ось це потрібно було для щастя цьому чоловікові.

    Біда підкралася непомітно, миттєво та неочікувано. Серце зупинилося на роботі. Лікарі не змогли нічого вдіяти. Ось на цьому скінчилося життя щасливого чоловіка.

    Надія – матір Сергія та дружина Валентина.

    Народилася у селі К. Шполянського району, але була після навчання направлена на роботу до міста Христигород. З цього й почалося її щасливе працевлаштування бухгалтером на бригаді у радгоспі, а потім і одруження із водієм Валентином.

    Спочатку не було можливості навчатися, через складне становище у родині,

    була змушена працювати аби десь, але, на щастя, знайшла в собі сили здобути спеціальність бухгалтера у тридцятирічному віці.

    Безмежно кохала Валентина. Бог подарував їм спільного синочка, але після щасливих років прожитих разом миттєва втрата чоловіка не минула даремно, бо через важкі переживання здобула хворобу “Рак молочних залоз”. Тривале лікування та операції не дали результатів. Жінка трималася скільки могла заради сина-підлітка, але доля зробила свій внесок у життя цієї родини. Існування Наді завершилося, так і не встигнувши підняти на ноги єдину дитину.

    Власне весілля – це один з найкращих днів, що може бути у житті кожної людини. Якщо воно бажане та очікуване для вас, звичайно. Всі привітання звучать лише на у вашу адресу. Саме ви красива молода пара закоханих є центром всесвіту цього одного дня. Вас охоплює у свої володіння таке непереборне почуття щастя. Це мить, коли здійснилися всі мрії, або хоча б крихта з них. І байдуже, що завтра у вас на плечах з’явиться тягар відповідальності за добробут вашої нової сім’ї.

    Зараз уже поменшало пишних весіль, а в багатьох випадках таке слово втрачає взагалі будь-який сенс. Занадто дорого. Зазвичай через це більшість закоханих пар позбавляють себе можливості насолоджуватися своїм святом. Позбавляють себе можливості бути втомленими, щасливими й красивими настільки, щоб очей не можна було відвести. Криза та забобони поглинають українські звичаї.

    Ось саме такими були ми з Сергієм. Наші гості кричали веселе “гірко молодим”. І повірте, не було нічого найсолодшого за ті часті поцілунки, від яких ще, мабуть, тиждень боліли та пекли вогнем губи. Але щастя – це миттєвості, які люди зобов’язані переживати разом.

    Того дня, та й протягом тривалого часу після того, ми з Сергієм були по-справжньому щасливими. Тільки сколихнула одна не звична, як для такого свята, розмова. Все йшло як по маслу, як то кажуть. Свято в самісінькому розгарі – і тут традиція викрадання нареченої дала про себе знати. Звичай винайдений сучасністю. Цей ритуал панує на кожному весілля. У старшого дружби та нареченого з’явилося завдання: за кошти, чи ще за якісь забаганки псевдозлочинців, викупити наречену.

    Ось саме під час такого дійства зі мною трапився казус. Коли мене друзі сховали за сусіднім будинком, то до нас підійшла жінка в чорному. Якщо чесно, спочатку ніхто з нас особливого значення не надав її словам. Та й, взагалі, що за нісенітниця в такий день? А зараз у мене змінилася думка і я просто не розумію, навіщо плести такі небилиці, якщо не знаєш достовірно, настільки твоє пророцтво є правдою.

    Ця леді привітала гостей і особисто мене з урочистим та найвизначнішим днем у нашому житті. Й справді, приємно, коли перехожі розділяють з тобою твою радість.

    І тут з бухти-барахти цій пані збрело у голову напророкувати мені цікавенького. Звичайно, я не вірю ні одному її слову. Зневірилася лише нещодавно. Але тоді вона мені здавалася щирою та відвертою жінкою. Бо хто ж не хоче почути приємностей у свою адресу ще й у такий важливий для тебе день? Жіночка сказала, що у нас із Сергієм народиться двійко синочків, але право бути вихованим нами здобуде лише один. Це трапилося дуже швидко. Пророцтво закарбувалося в пам’яті, як клеймо. А ще сказало, що Сергій – це чоловік, який призначений мені небесами. Я зраділа таким словам, бо дуже кохала свого партнера з шлюбу. А зараз розумію, що ця жінка в чорному все вигадала, щоб зробити настрій приємнішим. А про дітей вгадала просто.

    З чоловіком ми уже розлучилися і майже не спілкуємося, а син у мене лише один. Хоча... Ні, ніяких здогадок не може бути! – наголосила сама собі. – Ось така трагедія щасливого ворожіння. І де тільки ця леді взялася на мою голову, та ще й у такий день?

    – Багато існує прикмет та подій, які потрібно остерігатися у день одруження. Але для дівчини – це, мабуть, найголовніше: не давати приміряти взуття й обручки до одруження. Ось така нехитрий звичай. Тільки, що ж пішло не так? З яких хвилин усе змішалося та перевернулося з ніг на голову, не скаже ніхто, бо ми самі винні в тому, що шлюб довели до краху, а страждають, як зазвичай, діти.

    Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.