Зміст
  • ...Сьогодні я померла...
  • Фобія самотності. Дитинство.
  • І розділ 1. Марина перед пологами. Сон. Літо 1995 рік.
  • 2. Пологи. 10 липня 1995 рік.
  • 3. Після пологів. 10 липня 1995 рік.
  • 4. Перша зустріч з Оленою. Березень 1996 рік.
  • 5. Друга зустріч з Оленою. Вересень 2000 року.
  • ІІ розділ 2015 рік. 1. Свій-чужий.
  • 2. Зустріч з Оленою на вокзалі.
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 1).
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 2)
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 1).
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 2).
  • 5. Каша в голові.
  • 6. Сам на сам з собою.
  • 7. Цікава картина п’янства.
  • 8. Стас і Марина про батька.
  • 9. Після розлучення.
  • ІІІ розділ 2016 рік. 1. Пройшов рік після...
  • 2. Розмова про першу зустріч із Сашею.
  • 3. Марина згадує прожиті роки з Сергієм. Весілля.
  • 4. Пошук у соціальній мережі.
  • 5. Роздуми Олександра.
  • 6. Зустріч Марини й Олександра.
  • 7. Марина й Олена про Михайла.
  • 8. Михайло після зустрічі з Мариною.
  • 9. Олена і Марина. Рік після розлучення.
  • 10. Зустріч із Тимофіє через 26 років.
  • 11. Телебачення творить чудеса.
  • ІV розділ 2017 рік. 1. Залицяння Тимофія.
  • 2. Пробачення за грубощі.
  • 3. Зустріч із Сергієм.
  • 4. Не наважилися.
  • 5. Безкарність винних.
  • 6. Сашкова пропозиція.
  • 7. Маринині клопоти.
  • Епілог. 2018 рік.
  • 3. Після пологів. 10 липня 1995 рік.

    3. Після пологів.

    10 липня 1995 рік.

    Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.

    Ми дуже часто робимо необдумані вчинки, а потім цілу вічність картаємо себе за це. Так і Марина незабаром пошкодувала про те, що так легко розкидалася підписами. І це робила лише заради хоч декількох хвилиночок спокою. Потрібно десять разів перечитати, а тільки потім підписувати. Згадується приказка: “Сім разів відміряй і лише один – відріж!” А хто забуває про це, той потім плаче над своїми помилками, що призвели до трагічних наслідків. Жінка спохватилася, коли вже було запізно. Принаймні їй так про це сказали.

    Уже через дві години Марині принесли лише одну дитину.

    – Ось ваше щастячко. Хоче їсточки! – із брехливою та улесливою посмішкою сказала медсестра.

    – А чому лише один хлопчик? Я ж народжувала двох? – у жінки починалася паніка. – Ви ж, мабуть, щось не так зрозуміли? У мене ж народилася двійня! – не знала, що кому говорити та з жахом дивилася на медичного працівника.

    – Перепрошую, не хвилюйтеся, Марино, бо молоко може пропасти і тоді чим синочка годувати будите? А лікар ось-ось прийде та все Вам пояснить. Не потрібно забивати голову дурницями, а мерщій давайте ласку та їжу маляті! – так само хитро сказала дівчина заспокоюючи перелякану пацієнтку. Хоч, якщо чесно, була спантеличена тим, що Марина нічого не знає про другу дитину.

    Ну, а що ж взяти з цієї медсестрички? Їй сказали посміхатися саме цій пацієнтці та заспокоювати її, от вона й виконує вказівки. Вахту прийняла зранку і що тут трапилося, хто його знає? Сказано – зроблено!!!

    Лікарка не забарилася і коли сина забрали після годування, зайшла до Марини з усіма відповідями на запитання.

    – Так, Марино, я Вас уважно слухаю! Вас щось цікавить? Бо мені повідомили, що Ви тут медсестрам не даєте виконувати свою роботу? Закидала їх питаннячками, як картоплею восени.

    – Ні, я нічого такого не роблю! Просто хочу знати... Чому мені принесли годувати одну дитину, якщо я народжувала двійню? Де мій другий син?! – Марина намагалася тримати себе в руках. Сподівалася, що Таїсія Ігорівна прояснить ситуацію і пояснення буде вичерпним. Може, вона все ж розкаже, що ж з її крихіткою? Тоді в думках навіть не промайнуло питання проте, чому ж лікар не здала вахту та не пішла додому відпочивати?

    І не помилилася, бо після всіх відповідей запитання, дійсно, вичерпані та обґрунтовані. Тільки кому від цього легше?!

    – Ви що зовсім нічого не усвідомлювали після пологів? Чи що?

    Дівчина із широко розкритими переляканими очима дивилася на жінку. Кивнула у знак заперечення.

    – Добре, Маринко, я тобі поясню, що сталося. У Вас були дуже важкі пологи. Ви принесли у цей світ двоє діточок, але сталося так, що одне з них не прожило навіть години. Зате другий хлопчик сильний та здоровенький. Радійте тому, що у Вас уже є. І взагалі, дякуй Богу, що залишилася жива, а не розпускаєш нюні. Діти – це таке. Молода, здорова – то народиш ще. Нікуди не дінешся. Ну, звичайно, якщо захочеш, – жінка милосердно поплескала породіллю по плечі. – А зараз відпочивай, набирайся сил. Добре, що все так вдало минулося!

    Лікар хотіла було вийти з палати, як у спину почула розгублений голос Марини:

    – Можна я подивлюся на свого сина?

    – Ти ж нещодавно його годувала? – спантеличено запитала Таїсія Ігорівна.

    – Ні, не цього... На мертвого... – сказала ледь чутно.

    Жінка ошаленіло витріщилася на Марину. А далі уже не стримувалася у висловленнях:

    – Чуєш, дівко! Ти що геть сказилася?! Чи що?! – тон з солодкого полину перетворився на отруту змії. Здавалося, що ще мить і від дівчини не залишиться навіть мокрого сліду. Проковтне живцем. Медичний працівник продовжила розмову в тому ж дусі:

    – Сама ж підписала бумагу про те, що до нас жодних претензій не маєш. І те, що тіло мертвого немовляти згідна віддати на утилізацію як використаний біологічний матеріал. Чи ти хотіла, може, з ним щось зробити? Поховати чи що? Повна маячня. У тебе є здоровесенька дитина, думай краще про неї, а не забиваєш собі й нам мізки всілякою дурнею! І взагалі, по-перше, тебе ніхто не змушував підписувати документи. Поставила свій автограф, де потрібно, а тепер це уже не наші проблеми. Усі твої забаганки виконувати ми не збираємося. Показати їй щось треба, подивися! Краще думай, щоб молоко не пропало, бо чим годувати будеш?! А примхи твої нехай чоловік виконує, нехай простилається перед тобою. Ми ж не боги. Що могли те й зробили. Радій, що хоч одне живеньке залишилося. Бо буває й так, що й двоє зразу йдуть. Для нас, взагалі, зайва дитяча смерть – це лише статистика... на жаль невтішна. Одним менше, одним більше дитинчам – для нас ролі великої не грає. У твоєї крихітки було багато патологій. Так що співчуваю, у нього просто не було шансів на життя. Таке трапляється. Не ти перша і не ти остання. Пробач мене, але це гірка правда. Нам не доплачують за те, щоб ми вас жаліли. Тому з цим уже якось самі впораєтеся! – невдоволено виказала все, що думає і гримнувши дверима так, що було чути на весь коридор, вийшло з палати.

    Марина, мов ошпарена, залишилася приковано сидіти на ліжку. Було страшно поворухнутися, неначе ураган пройшовся по єству. Слова кваліфікованого гаранта медицини до болю в серці та оніміння душі врізалися в мозок жінки. У голові прокручується лише одна фраза: “утилізація біологічного матеріалу”. Вони так легко можуть моє дитятко назвати якимось там використаним матеріалом. Розум пронизує нищівне запитання, як касета із записаною на плівку піснею: “Як я могла цій людині довірити своє життя та життя моїх дітлахів?!!” По обличчю сльози стікали градом. Пояснень не було. І запитання, як на диво, уже немали ніякого значення. Хотілося лише кричати та так, щоб увесь світ сколихнувся від материнського болю.

    Як не дивно, але думки Марини були почуті. До кімнати зайшла медсестра із наповненим шприцом. Сказала, що це вітаміни. Зробила укол.

    Через декілька хвилин стало зрозуміло, що це не для профілактики було зроблено. Заспокійливе. Наказ Таїсії Ігорівни було виконано без заперечень.

    Марину огорнув теплий сон. І приснилися їй уже приблизно трирічні її два малюки. Які були схожі між собою, як дві каплі води. Обидва казали мамо! Але лише один махав ручкою на прощання і повторяв:

    – Мамо, ми обов’язково зустрінемося! Ти тільки чекай!

    З цими словами прокинулася. Як виявилося снодійне подіяло як слід. Проспала досить тривалий час. Принесли сина годувати. Марина взяла свою крихітку на руки, притулила до грудей. Прошепотіла:

    – Дякую, що ти у мене є! Разом здолаємо все!

    Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!

    Таїсія Ігорівна – лікар-гінеколог.

    З 1990 року працює лікарем-гінекологом у Христигородському пологовому будинку. На посаді й до цього часу. Важко з дня у день жити лише роботою, бо настав такий період у її житті, що діти люблять маму тільки за те, що вона може забезпечити їх, а от якою ціною байдуже, головне, щоб приносила кошти. А вона ж не залізна і теж прагне простого жіночого щастя та поваги, тому жертвує своїми пацієнтками, аби задовольнити свої інтереси.

    25 грудня 1963 р. – народилася в місті Лубни, що на Полтавщині, у сім’ї лікарів. Ну що ж можна чекати від таких батьків, окрім того, що буде теж змушена опанувати професію з цієї самої сфери, бо це ніби прокляття наслідування, що відбирає у юних дітей право на мрію.

    1970 р. – переїздить з батьками до міста Христигород. Це містечко не подобалося їй, щоб аж надто, але в загальному жити можна, та й куди подітися звідси, якщо усе твоє життя тепер залежить тільки від цього сірого та мало привітного містечка.

    Закінчила Вінницький національний медичний університет імені

    М. І. Пирогова. Одружена. Має двох доньок, Вікторію і Тетяну. Чомусь саме їй випала доля бути матір’ю дітей, які її не розуміють, хоч, насправді, й сама знає, що зробила їх такими своїм надмірним розбещенням і тим, що замість підтримки своєю присутністю відкуплялася звичайнісінькими нікому не потрібними подарунками. Робота забрала увесь її час, от і поглинула остаточно усе, що нагадувало в ній людину. Більше вона не відчуває болю породіль, бо за таку кількість років праці у цьому закладі, у неї до жінок та їхніх криків з воланням зробити хоче б щось, виробився звичайнісінький імунітет. Кричать собі, то нехай так і буде, всі через це проходять. Непотрібно було ноги розставляти, а діти не даються нам занадто легко, бо тоді, де ж візьметься той материнський інстинкт? Хто не помре – той виживе. Все що могла сказати сама до себе, бо жіночі верески її просто дратували. Їй боляче, бачиш-но, а кому ж не болить із нас?

    Тамара Сергіївна – акушерка у пологовому будинку міста Христигород, працює у цьому закладі з 1994 року. Праця ця не дуже легка, бо важко заспокоювати неконтрольованих породіль і при цьому всьому, ще й виконувати з ними якісь процедури. Психіка напружується до самовтрати обладання, але потрібно намагатися тримати себе в руках, бо ще не вистачало своєю невпевненістю налякати жінку, яка народжує у важких муках. Це не переказати ні словами, ні прокрутити у думках.

    Одруження щаслива річ у її житті, хоч як там хто не казав, але чоловік у неї є підтримкою та одним із тих, що зможе піти із нею і в вогонь і у воду. Має одного сина, бо на більше діточок просто сили не вистачило. Муки жінок так вбилися в голову, що сили на другу дитину просто не стало. Ще й свої пологи були настільки важкими, що була лише за крок до смерті, тому й не наважилася на це ще хоча б раз.

    Навчалася в Уманському медичному коледжі. Коли планувала бути тим, ким є зараз, сама не знала, що так буде бентежитися із-за цієї професії, але вірила в те, що зможе допомогти породіллям у важкі хвилини, бо підтримка – це одне із причин подолання болю.

    Народилася у селі Р. Христогородського району. Батьки вірять, що виховали доньку гідно, бо не може ж вона зізнатися у тому, що заробляє на стражданнях інших.

    “Чуйна, доброзичлива людина, – так відгукуються про неї друзі. – Тільки час від часу вимушена іти на злочин через брак коштів та тиск збоку колеги, бо кожному потрібно якось жити та довести до толку дітей, а вона не виняток. Якщо не буде погоджуватися, то знайдуться інші охочі, тому вибір у неї не великий. Або... або”.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.