Мандаринки для Маринки

7. Маринині клопоти.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.

Телефон задзвенів не зовсім у зручний час для Марини. Жінка порядкувала на кухні, бо ось-ось з хвилини на хвилину мають прийти Стас та Іра, а вона щось зовсім загаялася. Нічого не встигає наготувати, а тут ще й телефон не дає спокою, як на зло.

– Новий рік на носі. І кому ж я так терміново потрібна? Уже, мабуть, впоралися із домашніми клопотами та й нумо людей діймати балаканиною. – Марина покинула мити посуд і витерши руки рушником, взялася за пошуки телефона з його набридливим абонентом. Нарешті дістала прилад для спілкування із найглибшого закутка жіночої сумочки та взялася проводити пальцем по сенсорному екрану. Телефон не піддавався експлуатації. Ніяк не може звикнути до цієї штуки:

– Оце пригода, теж мені! Як ця клята пластмаса вмикається?

А телефон безжально вигравав “Місячну сонату” Бетховена (жінка безтямно закохана у цього музиканта).

– О, нарешті. – Пробубоніла сама до себе. – Так, алло, я слухаю. – Жінка з обережністю відповіла на виклик. Телефонний довідник висвітив на екрані номер, який підписаний як “Тимофій”.

– Привіт, Марино, це я, Тимофій. – Почувся нерішучий голос чоловіка.

– Привіт. Як поживаєш? – запитала першою.

– Усе добре. А в тебе як справи?

– Теж просто чудово. Роботи чимало навалилося. Хочу все встигнути, бо в Новий рік потрібно входити без проблем та боргів, принаймні так говорять.

– Так, в цьому ти права. Марино, я телефоную, щоб сказати тобі, – чоловік зам’явся. – Ти тільки послухай і пробач, що відволікаю від справ. Мені потрібно виговоритися.

– Добре, Тимофію, я тебе уважно слухаю.

– Я довго думав над твоїми словами: про вагу цінності життя та сім’ї – і прийшов до висновку... Ти мене чуєш? – намагався зрозуміти чи сприймають його на тому боці телефонного зв’язку.

– Так, я тебе слухаю.

– Так-от. Я вирішив, що ти права у всьому... Цінності сімейної не купиш за гроші. Я завжди нарікаю на погані відносини із дружиною, але жодного разу не задумувався над тим, як же вона переживає усі негаразди, а зокрема мої вибрики: кохаю – не кохаю; вірю – не вірю; пішов – прийшов? Я чимало завдав Катрусі болю своїми походеньками до інших. Я чудово розумію, що і в неї були інші чоловіки, тому, як висновок, скажу, що ми обоє винні у тому, що саме так побудували свої стосунки. Але чому так багато часу прожили разом, бо, може, все ж ми один одного варті? Мабуть, слово “кохання” кожен розуміє по-своєму? Я просто не зміг роздивитися його... Якщо б наші серця були настільки холодними один до одного, то навряд чи у нас могли народитися та вирости такі чудові діти? Ми на старість просто трохи впали в гарячку, якась своєрідна пневмонія охопила, чи що? Дякую тобі, Маринко, що змогла донести до мене всю історію почуттів, яку я починаю розуміти лише через багато років.

– Тобі немає за що мені дякувати, адже ти сам усе збагнув.

– Та ні. Я радий, що ти не дала мені жодного шансу, хоч залишилася самотньою.

– Я не самотня, бо в мене є діти. І ще я занадто сильно кохаю свого Сергійка. Просто життя бентежне. Воно як повінь несе стрімголов, поки не приб’є до берега вічності.

– Як шкода, що я втратив так багато часу. Якщо потрібно було розривати всі відносини нам з Катею, то це тоді треба було робити, коли лише відбулася перша зустріч, а не коли час уже майже сплив, і позаду залишилося чимало зроблених і не зроблених вчинків.

– Так, ти й справді правий. Зараз ми уже занадто дорослі, щоб починати усе спочатку.

– Ти тільки не засуджуй мене, але я телефоную тобі, щоб повідомити про те, що вирішив святкувати Новий рік із родиною. Наша сім’я збирається разом не так часто. Ми з Катею чимало пудів солі з’їли і ці роки не йдуть до забуття. Все ж у нас були не лише лайки, а й чимало радощів. Тому, мабуть, я повернуся в родину. Якщо, звичайно, моя дружина мене прийме назад. Я завдав їй чимало болю.

– Тимофію, ти робиш правильне рішення. Сім’ю потрібно цінувати, вона у нас одна. Я тільки рада, що до тебе нарешті дійшло.

– Так, я врешті-решт зрозумів, чого мені не вистачало. Краще пізно, аніж ніколи.

– Вдалих тобі свят. Бажаю злагоди та щоб твоя Катруся тебе пробачила якомога швидше. Роки прожиті разом не полова, їх не розвієш на вітрі.

– Дякую тобі, Марино, за все. Ти найкращий друг та неперевершений співрозмовник. Тобі теж усіх благ. Успіхів у спілкування з синами та взаєморозуміння з Сергієм, бо й ви теж не чужі люди. Час лікує, але дивися, щоб не було запізно. Роки, як журавлі, летять у вирій. Тільки різниця в тому, що птахи повертаються, а літа – ні. До побачення, мій дорогий приятелю.

– Бувай, Тимофій.

Зв’язок перервано й розмову завершено, а Марина ще й досі стискає телефон у своїй тендітній ручці. А потім зі словами:

– От і добре, що все так хорошо завершується.

Глипнула на годинник й з жахом кинулася домивати посуд, бо ось-ось мають прийти гості, а вона ще й досі нічого смачненького не приготувала.

Жінка задоволена, що Тимофій взяв себе в руки та вирішив повернутися до дружини, бо чимало часу вини прожили разом і негоже все руйнувати з бухти-барахти. Тільки про своє забула, бо легко давати комусь поради, а найважче їх дотримуватися самому.

Усе, як нестримна хвиля, несе нас і не дає зробити навіть ковточка повітря. Так само й Марину постійно відволікають від домашніх справ. Дзвінок цього разу в двері змусив жінку підвестися зі стільця, де вона, сидячи, оббирала картоплю та щодуху мчати до дверей.

– Ой, це ж треба таке, що це Стас так швидко прийшов, а я нічогісінько не встигла приготувати? Але це ж не може такого бути. І в сина ж ключі є. Чи, може, вже десь їх провіяв. Він у мене такий неуважний.

Ідучи до дверей зиркнула на годинник, що так престижно красується у коридорі на стіні.

“Ого, оце я й забарилася! Уже двадцята година,” – подумала жінка.

Розчинила двері, а на порозі з квітами, тортом та мандаринами, бо куди ж без цитрусових у Новорічну ніч, зима потребує вітамінів, стоїть Сергій. Тупцює з ноги на ногу, холодрига на вулиці бере свої.

– Привіт, Маринко! – дрижачим голосом мовив чоловік.

– Привіт! – жінка не сподівалася побачити на порозі колишнього.

– Пробач, що я без запрошення. Отже, Марино. Дозволиш увійти, бо я так замерз, що просто зуб на зуб не попадає?

– Так, звичайно, проходь. Ти випадково завітав? Адже ми не планували сьогодні зустрітися?

– Ні, я... Тобто ми не домовлялися про зустріч, але я б хотів... – чоловік зам’явся у висловлення уже стоячи в коридорі.

– Ну, що сталося? Розповідай мерщій, бо часу в мене залишилося не багато. Ще чимало роботи назбиралося.

– А Стас дома? – не рішуче запитав.

– Ні, немає його, але з хвилини на хвилину має прийти, а в мене ще нічого не зроблено. Боюся, що до двадцять третьої години навряд чи впораюся.

– То може я допоможу? Що потрібно робити? – жваво підхопив ініціативу Сергій. – І, до речі, це тобі. – Протягнув квіти та солодощі колишній дружині.

– Дякую за привітання. Мені, звичайно, не завадила б чиясь допомога, але я не хочу займати твій час, бо ти ж, мабуть, уже вирішив, з ким проведеш це свято?

– Мені зовсім не складно тобі допомогти. Якщо чесно сказати, то я завітав до вас сьогодні неспроста. Хочу попросити тебе про одну послугу... – завагався.

– Так, проси. Чим зможу, тим допоможу? – Марина не могла зрозуміти, що ж Сергій хоче, насправді, попрохати.

– Маринко, можна я відсвяткував цей Новий рік з вами? Пробач мене за ті всі витівки, що я творив протягом нашого подружнього життя. Я розкаююся. Мені не вистачає родини. Нашої родини. Мені немає з ким святкувати це свято. Без вас світ опустів. Я обіцяю змінитися, аби тільки отримати від тебе однісінький шанс на взаєморозуміння, аби хоча б надію.

Жінка ніколи не бачила Сергія в такому спустошеному стані. Розуміла, що не чужі люди. Рано чи пізно настає пора прощати.

Марина поставивши подарунки на стіл. Підійшла та обійняла Сергія.

Серце переповнювали почуття. Душа прагнула вирватися на волю. Ці двоє сплелися в обіймах, ніби дві половинки одного серця. Усе життя пронеслося перед очима. Не можна швидко та з легкістю забути про те, що створювали роками – про те, що зв’язувало та тримало в одному вузлі протягом цілого буття.

– Так, потрібно йти доробляти справи, бо я бачу, що святкувати ми будемо за пустим столом.

– Зате з мандаринами. – Намагався жартувати, не випускаючи Марину з обіймів.

– Ти ж мені допоможеш? Все, годі милуватися один одним, а час братися за справи.

– Так-так, звичайно. – Чоловік не тямив себе від щастя, але, нарешті, спромігся відпустити хоч на мить дружину.

Парочка помандрувала на кухню творити смачні чаклування, з явним присмаком кохання. З любов’ю набагато смачніше.

Клацнув дверний замок, відкрилися вхідні двері, й Марина почула голос сина.

– Мамо, ми з Іринкою уже прийшли. І ще одне, у нас гості, так як я тебе попереджав.

А далі почулися припрошування Ірини прийдешніх до квартири. Люди наповнювали невеличкий коридор із всілякими запитаннями на кшталт:

– Це сюди ставити? А куди занести усі смаколики? Любий, візьми мою шубу! Я ось тут поставлю своє взуття, скраєчку! – гули, як у вулику чи як на базарі, жіночі й чоловічі голоси. Марина й Сергій вирішили все ж зазирнути до кімнати дійств. Побачили й скам’яніли. Так багато гостей, але це не головне, бо Марина очікувала на друзів Стаса. Хлопець повідомив заздалегідь. Але щоб цими друзями виявилося всі ті, кого жінка частенько боялася уявити у страшному сні.

– О, мамо, тату! Ви вже тут?

– Так. – Ледь вичавила одне словечко жінка, дивлячись переляканими очима на прибувших людей.

– Ти не хвилюйся. Ми з Олександром вирішили познайомити всіх зразу, тим більше є таке свято, то чому б не використати його? Тату, привіт. Ти теж вирішив з нами святкувати? Я радий, що між вами градус напруги зменшився, бо подивіться, дорогі мої батьки, яка багата та велична у нас родина.

А гості, нарешті, роздягнулися та стали перед господарями, як то кажуть, у всій своїй красі.

– Ну що ж давайте я буду вас знайомити зі своїми ріднесенькими батьками. – Стас взяв слово у свої руки та звернувся до гостей. – Це мої батьки, – показав у бік господарів квартири, – Марина та Сергій, для тебе, Олександре, теж вони є родичами кровними. Ось Ольга та Олег – батьки Саші. Ну, мамо, я думаю, що ти це й сама знаєш. Михайло та Неоніла – предки Ярослави, дівчини Сашка. А ось в свою чергу і Ярослава. Ти з нею теж знайома. І нарешті, ми з Ірою. Ось така велика родина у нас.

Марина не знала, що ж відповісти синові на такий сюрприз. Гості по черзі віталися з нею та Сергієм. А після знайомства з усіма присутніми в цій кімнаті. Саша підійшов до батьків і сказав:

– Привіт, Марино та Сергію, я радий з вами познайомитися. Ви дорогі моєму серцю люди. Пробачте, що не можу назвати вас своїми батьками, бо одні мама й тато у мене уже є. Не знаю, мабуть, розуміння усієї трагічності нашої спільної історії приходить пізніше, але незважаючи ні на що, я хотів би, щоб наша родина об’єдналася. Ваше спілкування для мене важливе. Ви мені потрібні.

У Марини полилися сльози річкою, а Сергій не знай, що й сказати від почутого. Думки говорили, а голос мовчав. Біологічні батьки обійняли сина.

– Все у нас буде добре. – Прошепотіла новознайдена дитина.

За цією сценою драматизму стежили всі присутні. Жінки теж пролили по декілька краплиночок сліз на свій нещодавно зроблений макіяж. А чоловіки переживали по-своєму, на це вказував вираз неприступного обличчя. Розрядити обставини вирішив Станіслав.

– Ну все ж добре. Я теж, безмежно радий, що у мене є такий брат, як ти, Сашо. Але якщо ми ще трохи по-стоєму у дверях, то навряд чи встигнемо накрити на стіл, доки годинник проб’є північ.

– Ой, так-так. – Марина намагалася взяти себе в руки. – Проходьте, гості дорогі.

Всі ринули до прихожої кімнати, а жінка жваво розпочали розбирати смаколики, які принесли з собою відвідувачі.

Марина щаслива як ніколи, бо сьогодні здійснилася її мрія: “Родина об’єдналася!” А ще декілька годин назад думала, що залишиться майже наодинці, бо що їй робити серед друзів сина? Та й Олена не змогла прийти, тому що святкує у колі родини. Нарешті, знайшла собі достойну партію. Жінка запрошувала Марину до себе, але не хочеться бути зайвою, коли у подруги почало все налагоджуватися. А тут і в самої все добре. Гостей повна квартира і з Сергієм є усі шанси налагодити стосунки остаточно. Один раз у ліжку – це не рахуємо. Хвилинна слабкість почуттів. З ким не буває?

У самому розпалі свята, коли вже забули про клопоти, суперечки, які могли з’явитися у кожного з присутніх, бо кожен має на це повне право. Тільки, на щастя, зараз така годинонька, що потрібно відпустити минуле, щоб без крихти жалю крокувати майбутніми просторами далини. Розмови розливалися по всіх просторах квартири. Олег та Ольга розповідали Марині, як ріс синочок Олександр, а та, у свою чергу, намагалася не пропустити нічого й уважно слухала, ніби прагнула надолужити всі пройдені стихії розвитку свого-чужого сина. Згадували чимало, бо, й справді, пригадати було що. А потім Марина розказувала про Стаса, а Сергій допомагав оживляти пройдене. Чоловік намагався не відходити від дружини ні на хвилиночку, ніби має трапитися щось таке, що назавжди розлучить його з коханою.

Михайло й Неоніла теж займали чільне місце у спілкуванні родинного затишку, бо теж пишалися таким майбутнім зятем. Особливо ця новина завдала неабиякого клопоту Мишкові. Чоловік покладав величезні надії на спілкування з Мариною. Не звик відпускати все дуже легко, а особливо, втрачене перше кохання, яке, ніби ножем у спину, завдало душевних травм. Та й Марина добре розуміла, що Михайло може будь-якої миттєвості витворити щось таке, що призведе до неабиякої сварки. А жінці, ой, як не хочеться упасти обличчям у багнюку перед Сашею та його сім’єю, бо від цього залежить синове прощення.

На радість Марині Міша тримається як еталон чемності та пристойності. Поки що, хоч не відомо чи зірветься бомба, чи ні? Він господар її сьогоднішньої долі. Жінка стривожена не на жарт, бо кого-кого, а от його, аж ніяк не очікувала побачити у своєму домі. Михайло може помститися будь-коли, якщо захоче, звичайно.

Роздуми перервав цей самий чолов’яга. Запитав, де у їхній квартирі лежать виделки, бо його ненароком впала?

– Так, зараз принесу. – Марина злякано промовила, не очікувала, що так безжально вирвуть її з осередку роздумів.

– Добре, але все ж покажи мені, де вони лежать, бо я такий незграбний, що знов можу впустити щось подібне, а тобі ж не зручно буде бігати за ними кожного разу у години радощів.

Марина нічогігісінько не відповіла на таку безглузду промову чоловіка. Розуміла, що це все не просто так і виделка тут ні до чого. Руки трусилися, ноги підкошувалися, неначе на вішальницю йде. Відчуває його кроки позаду. А потім почула й голос, адже чоловік, й справді, пішов слідом Жінка злякано озирнулася.

– Ой, заспокойся, Марино, я не хотів тебе налякати.

– То що ж ти хочеш знов? Зіпсувати мені життя?

– Ні, нічого подібного. Просто вирішив тобі сказати, щоб не хвилювалася. Я обіцяю, що більше не трону тебе навіть уїдливим словечком. Ми ж тепер родина, а я рідних ціную. Не стала мені дружиною, то хоч свахою будеш.

– Так уже трапилося... – рівень напруги зменшується. Марина не розуміє, що ж спонукає до таких змін у поведінці Міші.

– У мене є Неоніла, як не як, але ціле життя прожили разом. Не обіцяю клястися їй у вірності, але й тобі дам спокій.

– Добре, дякую.

– Давай виделку і я пішов, бо мене там уже зачекалися.

Жінка віддала випадковому гостеві інструмент для їжі, і той подався до гостьової кімнати. А Марина все ще не може збагнути, що ж, насправді, трапилося і чому Михайло змінив гнів на милість, хоч нещодавно погрожував. З роздумів витягнув голос Сергія:

– Маринко, ти скоро там, бо вже годинник через п’ять хвилин проб’є північ і розпочнеться новий 2018 рік.

– Так-так, уже йду.

Сергій підійшов до дружини й взяв її за руку та дивлячись в очі тихенько прошепотів:

– Не бійся, я з тобою, тому все буде добре.

Марина посміхнулася і вони з колишнім чоловіком подалися зустрічати свято Нового року.

Михайло обійняв Неонілу за плечі. Жінка озирнулася та запитала:

– Щось сталося? Що з тобою? – давно чоловік не пестив її.

– Все добре. Просто добре, що ти у мене є.

Неоніла поклала руку Мишкові на його руки, що примостилися, як птах, на плечі жінки. Промовила у відповідь:

– І все ж я тебе кохаю.

А от настільки таке дійство є правдою, знають лише ці двоє, бо в кожного з них ось-ось стане нестерпною туга, а виговоритися не сила. Навряд чи зрозуміють один одного.

Олександр вніс у спілкування свою корективу та виголосив промову:

– Оце у нас і величезна родина утворилася.

– Так, брате, ти правий! – додав Станіслав.

– Та ще й дружні ми які стали. А це головне.

– О, послухайте всі, ще декілька секунд і розпочнеться... – підхопила думку присутніх Ярослава й промовила в голос. Гості затамували подих.

Всі, хто зібрався у цій домівці були по-справжньому щирі, коли лунав бій курантів. Кожен загадував своє бажання і безмежно вірив, що воно обов’язково здійсниться у наступному році.

Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!

Марина – головна героїня роману.

17 березня 1972 р. – народилася в місті Христигород, що на Черкащині, у сім’ї робітників. Дитячі роки назавжди запанували у свідомості маленької дівчинки й вплинули на подальше її життя, бо дитинство формує особистість, а хто звик завжди жити проблемами інших змалечку – навряд чи

зможе позбавитися такої звички у майбутньому.

1988 – 1992 р. р. – навчається на природничому факультеті на той час Черкаського педагогічного інституту. Через постійну пригніченість дитинством, врешті змогла вирватися на волю та досягнути високих бажаних результатів у навчанні. Після науки повернулася до рідного містечка.

1992 – 1992 р. р. – працює вчителем географії в загальноосвітній школі міста Христигород. Задоволена вибором професії, бо найкраще у нашому житті – це діти та природа, що нас оточує.

1993 р. – одружилася з другом дитинства Сергієм. Хороший хлопець попри те, що звалилося на його молодечі плечі. Головне у нашому житті – не здаватися і попри всі труднощі вирости ЛЮДИНОЮ.

1995 р. – народження сина. Подружжя безмежно було раде тому, що у їхній родині з’явиться двійко хлопчаків, бо Марина мала народити двійню, але одне з немовлят померло при пологах, а потрапити вдруге у пологовий будинок жінка просто не наважилася, тому в їхній сім’ї запанував Станіслав.

1996 р. – родина із трьох чоловік переїздить до сусіднього містечка Умань. У житті потрібно змінювати щось, от і вирішили з Сергійком перепланувати свій стиль життя. Батьківщина – це добре, але якщо є можливість проживати у більшому містечку, то чому б і ні?

З 1996 р. – працює вчителем географії у місцевій загальноосвітній школі.

Батько Андрій Семенович, мама Дарина Олексіївна, брат Вадим, сестра Галина.

Марина з дитинства захоплюється письменницькою діяльністю та обожнює подорожувати, щоб знаходити для себе щось нове та цікаве, але прикро, що часу на такі відкриття у неї обмаль.

Олена – подруга Марини.

8 серпня 1975 р. – народилася у місті Умань, що на Черкащині.

1992 р. – вступила на факультет економіки Уманський сільськогосподарський інститут, але закінчити навчання не судилося, бо знайомство з Єгором дало свої плоди. Безмежне кохання зробило свою справу. Почуття взяли гору над розумом.

1995 р. – дівчина покинула навчання та уже через пів року народила сина. Жаль, що ми дізнаємося все єство свого обранця, коли буває вже запізно. Пелена закоханості спонукає до необдуманих вчинків, що руйнують життя. Кожна дія зроблена лише твоїм вибором. Ми маємо відповідати за свої вчинки.

1996 р. – перша зустріч з Мариною. Втікає від співмешканця та розпочинає самостійне життя.

1999 р. – переїздить до міста Христигород.

2000 р. – розпочинає власний бізнес з продажу виробів зі шкіри та хутра. Своя справа дається не легко, але забезпечувати себе та сина потрібно, тому хто не ризикує, той не п’є шампанського. Все тільки у наших руках. Важка доля змусила бути сильною та досягати всього самостійно.

Зараз діє ціла велика мережа магазинів виробів з хутра та шкіри “Аделіна”.

Тільки після важкого досвіду в кохані, більше не наважилася на одруження чи бодай серйозні відносини з чоловіком. Не хоче, щоб хтось причинив біль, бо одного разу все ж вистачило. Прихильників чимало, але снаги для будівництва родини не вистачає. Дорожить сином, бо більше нічого їй не потрібно. У неї уже є її юний чоловік-захисник.

2017 р. – врешті наважилася на відносини з партнером з бізнесу, важко тягнути на собі весь тягар відповідальності та самотності. Кожній жінці потрібно, щоб її кохали.