Зміст
  • ...Сьогодні я померла...
  • Фобія самотності. Дитинство.
  • І розділ 1. Марина перед пологами. Сон. Літо 1995 рік.
  • 2. Пологи. 10 липня 1995 рік.
  • 3. Після пологів. 10 липня 1995 рік.
  • 4. Перша зустріч з Оленою. Березень 1996 рік.
  • 5. Друга зустріч з Оленою. Вересень 2000 року.
  • ІІ розділ 2015 рік. 1. Свій-чужий.
  • 2. Зустріч з Оленою на вокзалі.
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 1).
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 2)
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 1).
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 2).
  • 5. Каша в голові.
  • 6. Сам на сам з собою.
  • 7. Цікава картина п’янства.
  • 8. Стас і Марина про батька.
  • 9. Після розлучення.
  • ІІІ розділ 2016 рік. 1. Пройшов рік після...
  • 2. Розмова про першу зустріч із Сашею.
  • 3. Марина згадує прожиті роки з Сергієм. Весілля.
  • 4. Пошук у соціальній мережі.
  • 5. Роздуми Олександра.
  • 6. Зустріч Марини й Олександра.
  • 7. Марина й Олена про Михайла.
  • 8. Михайло після зустрічі з Мариною.
  • 9. Олена і Марина. Рік після розлучення.
  • 10. Зустріч із Тимофіє через 26 років.
  • 11. Телебачення творить чудеса.
  • ІV розділ 2017 рік. 1. Залицяння Тимофія.
  • 2. Пробачення за грубощі.
  • 3. Зустріч із Сергієм.
  • 4. Не наважилися.
  • 5. Безкарність винних.
  • 6. Сашкова пропозиція.
  • 7. Маринині клопоти.
  • Епілог. 2018 рік.
  • 7. Цікава картина п’янства.

    7. Цікава картина п’янства.

    Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.

    Прийшовши додому зазирнула до кімнати й зрозуміла, що події кожного дня у цій квартирі повторюються.

    – Спокою тут годі шукати. Як сильно це остогидло знає лише один Бог. Ну просто замкнене коло якесь! Їй Богу! – сердито пробубоніла собі під ніс. Розуміє, що підтримки у цій складній ситуації чекати нізвідки. А Марина все ж таки сподівалася... Марно...

    Заходилася переодягатися, щоб встигнути впоратися з хатніми справами до вечері. Але ці дії були швидко перебиті Сергієм. Белькоче п’яним тоном, і при цьому вдає тверезість думки та здорового глузду:

    – О, ти вже повернулася? Щось зовсім зарання? А ми тут трохи посиділи. Я з друзями заощадив на майстерні й ми поремонтували машину самостійно. – Констатував факт, лежачи на дивані.

    – Та я вже зрозуміла. Бачу, як ви тут ремонтували. Мабуть, ще довго вигрібатиму ваш шиномонтаж. Завтра потрібно буде в двічі більше лагодити після такого ремонтування. – Сердито, складаючи одяг до шафи сказала жінка.

    – Дурненька, ми ж для тебе старалися, а ти?! – встаючи з дивана булькотів Сергій.

    – А-а-а, я! – Марину вже не зупинити. – Що я?! Дістало! Боженько, як же це все мене дістало!

    – А що саме тобі набридло?! Ми все полагодили, ось візьми ключі та піди перевір, а якщо ще є щось, то ти тільки скажи й ми з хлопцями зробимо все на раз-два. – Чоловікові невтямки, чому Марина така злюща. Хилитаючись протягує дружині ключі.

    Жінка вихопила у Сергія ключі від автівки та жбурнула їх у кут стіни. Потім спокійно сказала:

    – Знаєш, я не буду псувати ні тобі життя, ані собі, так що ти йдеш з дому. Ні, не так. Точніше кажучи, я тебе проганяю! – наголосила на очевидному та заходилася збирати речі чоловіка до дорожньої сумки.

    – Е-е-е! Що ти робиш?! Маринко, ти що образилася за те, що я випив? Ти не хвилюйся. Це ж нічого страшного не трапилося. Я просплюся ляжу і все буде добре, обіцяю! – обороняє свій одяг.

    – Так, звичайно, все буде добре! А по-іншому ніяк!

    – От і я так кажу, що все буде як годиться, а ти зразу речі пакуєш. Маринко, яка тебе муха вкусила? – невтямки було зрозуміти Сергієві, що відбувається. Ноги погано тримають нетверезе тіло.

    Жінка винесла одяг Сергія з квартири, а чоловік розгублено й п’яно лементував щось позаду, намагаючись, хоч якось змінити ситуацію. Коли Сергій, нарешті, побіг ратувати своє шмаття, Марина просто зачинила за ним двері, а потім ще довго слухала скавуління та погрози на зразок:

    – А куди ж мені тепер подітися? Ти не забувай, Маринко, що це моя квартира теж! Що далі ти будеш робити?! Я ж тут врешті-решт господар, а ну відчиняй зараз же. Я тобі сказав відчиняй! – погрожував чоловік. – Ой, Мариночко! Кохана, пробач мене! Я обіцяю, що із завтрашнього дня ні каплі в рот. Ти мені віриш? Марино, я знаю, що ти мене чуєш! Скажи хоч словечко! – і ще багато цікавого, ну того, що зазвичай говорять люди залежні від алкоголю. Такі приниження нахлинули й на Сергія. А в колишньому був непоганий спортсмен, що подавав великі надії та шанси на чемпіона Союзу Радянських Соціалістичних Республік з плавання, а зараз опустився до рівня нездари та пияка, як кажуть, впав нижче плінтуса.

    У час, коли залишився без даху над головою, з сумкою в руках, все ж голова вимушено тверезіє. Розуміє чоловік, що на дворі уже вечір та й погода не змушує порадіти своїм дійством. Марина уже точно не впустить назад до оселі, бо така жінка, якщо щось вирішила, то це уже назавжди й остаточно та обговоренню просто не підлягає. Тому Сергієві нічого не залишалося, як піти до приятелів по чарці, а де ще його приймуть, як не там? Хоч чи будуть такому приходові раді чи ні – це уже зовсім інше питання.

    Жінка весь цей час: благань, погроз, істерик, скиглень – сиділа за дверима та чекала, коли ж він нарешті піде. Не могла повірити у власні сили й такій рішучості, що взялася ні звідки та в необхідний момент вистрелила, як зброя на стіні. Насправді, в голову ця подія приходила неодноразово, а реалізувати все ніяк не під силу. Бо як можна вигнати з домівки кохану людину, хоч навіть і таку? Якщо б він був би тверезим, то не змогла б. Сергій вміє розривати її серце, але все ж він не такий уже й поганий, як здається на перший погляд. За щось же вона його таки покохала?! Вони все життя виросли разом. Він найкраще, що було в Марининому житті, але чому все так швидко закінчується, при цьому ледь встигаючи розпочатися? Ти тільки звикаєш до того, що життя – це по-справжньому класнюча річ, як бац і воно вже промайнуло, залишивши за собою стежину нездійсненності. І хто ж у цьому винен?! Звичайно, тільки ми самі, бо потрібно цінувати кожну хвилину, а не ганятися за емоціями, які просто ламаного пальця не коштують. Ми розуміємо, що втрачаємо, коли вже запізно хоч що-небудь зробити...

    Нещодавно дивилася, навдивовижу навіть самій собі, чудову мелодраму. Я зайвий раз переконуюсь у тому, що стосунки не вічні й час від часу сама боюся, щоб, не дай Боже, не перевтілення у головну героїню кіно. Чомусь зачепила мене ця сімейна драма? Особливим було листування чоловіка з дружиною на сайті знайомств.

    Ось так іноді буває, живеш під одним дахом з людиною і незрозуміло, що ви самотні. Розмови звелися на нівець. Я все говорю й говорю, але, як висновок, розмовляю сама з собою. Ти йому про книгу, а він тобі про футбол, чи щось подібне. Ось так. А починається все зі звичайних пустих розходжень у характері, якщо так можна назвати те, що відбувалося лише на початку цієї театральної епопеї.

    Тут не зоглядишся, як пройшло зовсім мало часу, а здається, ви вже чужі. Тільки розуміння приходить занадто пізно.

    Іноді просто втомлюєшся бути, як сказала головна героїня: “... набридло бути прибиральницею, тобто пилосмоком, хлібопічкою, духовкою, посудомийкою, електричною плитою – і все це в одній людині”. Набридло! Як мені це все остогидло! Нестерпно отримувати подарунки чи квіти лише на два свята: день Народження та восьме березня, а всіх інших не існує, бо вони просто не в тренді. Подругам, як завжди, надоїло брехати, що ви не святкуєте, бо, насправді, це він не святкує, а ти хоч обходячись без коштів стоїш весь день біля плити, щоб здивувати, а трапляється просто лажа, бо твоєї роботи ніхто не помітив. До частих кухонних смаколиків бистро звикаєш і тому нових не видно. Так минає вічність. А коли хоч на хвильку повернеться обличчям один до одного, то з жалем розумієш, що перестали спілкуватися. Ой, ні, не так... Розмовляєте самі з собою. То що ж залишається робити у таких випадках? Боротися чи залишити й піти, чи далі намагається переконати себе в тому, що все настільки добре, що немає на що поскаржитися.

    А на що скаржитися, якщо відносин просто не існує, вони зникли, випарувалися, як вода, і навряд чи повернуться назад? Хоча можливо дощем, коли будеш оплакувати загибель своїх почуттів. То як в такому випадку впоратися з втратою?

    А якщо все ж всупереч усьому боротися та вибороти у долі однісіньку хвилиночку, щоб бути щасливою? Як бути тоді? Ти переміг, переконавши долю, що це та людина, яка замінює тобі повітря. А чи не загрався ти, дитино, у почуття кохання? Чи не пожалкуєш про втрачений шлюб, який виборола не дешевою ціною, бо тоді події та перемоги у боротьбі без втрат не обійдуться?

    Чи не пошкодуєш про загублене, бо ще не є аргументом те, що людина зрадила тебе раз, а чи не зробить цього знов? Ти дивися, бо потім будеш змушена оплакувати не почуття, а свою знівечену, стоптану, сплюндровану гідність? Та я не сперечаюся і не переконую ні в чому. Нехай так! Гордість можна переступити й самій: вона їсти не просить. А от чого в таких випадках не скажеш про честь, яка просіється водицею у важку душевну рану, що може стати навіть смертельною. Ну що сказати в такій ситуації? Надіюся не стати героїнею роману, бо насправді, боюся навіть уявити, що може трапитися із міцною фортецею сімейних стосунків, які можуть обвалитися, якщо витягнути малесеньку цеглинку добробуту і запустивши замість нього крихту, що несе в собі сумнів та ревнощі. О, ще про ревнощі – це така невидима сила, що якщо підкралася до твоїх відносин, то роз’їсть їх із середини й ніякі переконання просто не допоможуть у таких ситуаціях.

    Навіть найблагополучніші сім’ї не такі вже й щасливі, як здаються на перший погляд. Все ілюзія, яку створюють люди, не розуміючи, що цим знищують своє взаєморозуміння.

    Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!

    Сергій – чоловік Марини та батько Стаса.

    8 жовтня 1969 р. – народився у місті Христигород, що на Черкащині. Батько працював у радгоспній бригаді водієм, а мати бухгалтерам у тій же організації, ось так і познайомилися. Тато Валентин Сергійович, мама Надія Василівна. Хлопчик – єдина дитина у родині.

    Рано залишився сиротою.

    Батьки дуже любили свого довгоочікуваного сина, але доля вирішила все за них.

    1985 – 1988 р. р. – навчався у технікумі міста Талянки, ця освіта давала йому можливість бути агрономом, але повернувшись до рідного містечка пропрацював за спеціальністю у радгоспі не багато. Після розвалу Союзу Радянських Соціалістичних Республік на роботах теж був хаос, що й спонукало до пошуку нових шляхів заробітку. Розпочалися важкі дев’яності.

    1993 р. – одружується з подругою дитинства Мариною. У новоствореній родині панує кохання та злагода.

    1995 р. – народжується син Станіслав. Чоловік не може повірити власному щастю, бо безмежно хотів сина, хоч від донечки також не відмовився б, але не судилося.

    1996 р. – сім’я переїздить до міста Умань, де чоловік працює механіком на заводі.

    З 2005 року заробляє на родину будівельником.

    Час від часу з Мариною бувають сварки, зокрема через його пристрасть до алкоголю та азартних ігор, але все ж він до нестями обожнює дружину та сина.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.