Зміст
  • ...Сьогодні я померла...
  • Фобія самотності. Дитинство.
  • І розділ 1. Марина перед пологами. Сон. Літо 1995 рік.
  • 2. Пологи. 10 липня 1995 рік.
  • 3. Після пологів. 10 липня 1995 рік.
  • 4. Перша зустріч з Оленою. Березень 1996 рік.
  • 5. Друга зустріч з Оленою. Вересень 2000 року.
  • ІІ розділ 2015 рік. 1. Свій-чужий.
  • 2. Зустріч з Оленою на вокзалі.
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 1).
  • 3. Родинні посиденьки Олександра. (Частина 2)
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 1).
  • 4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 2).
  • 5. Каша в голові.
  • 6. Сам на сам з собою.
  • 7. Цікава картина п’янства.
  • 8. Стас і Марина про батька.
  • 9. Після розлучення.
  • ІІІ розділ 2016 рік. 1. Пройшов рік після...
  • 2. Розмова про першу зустріч із Сашею.
  • 3. Марина згадує прожиті роки з Сергієм. Весілля.
  • 4. Пошук у соціальній мережі.
  • 5. Роздуми Олександра.
  • 6. Зустріч Марини й Олександра.
  • 7. Марина й Олена про Михайла.
  • 8. Михайло після зустрічі з Мариною.
  • 9. Олена і Марина. Рік після розлучення.
  • 10. Зустріч із Тимофіє через 26 років.
  • 11. Телебачення творить чудеса.
  • ІV розділ 2017 рік. 1. Залицяння Тимофія.
  • 2. Пробачення за грубощі.
  • 3. Зустріч із Сергієм.
  • 4. Не наважилися.
  • 5. Безкарність винних.
  • 6. Сашкова пропозиція.
  • 7. Маринині клопоти.
  • Епілог. 2018 рік.
  • 2. Пробачення за грубощі.

    2. Пробачення за грубощі.

    Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.

    Напередодні чоловік зателефонував та, можна сказати, вимолив про зустріч у Марини.

    – Привіт.

    – Привіт, Маринко. Зайдімо до кафе. Тут смачну каву готують.

    – Добре, загляньмо до цього закладу, Тимофію. – Презирливо поглянула на чоловіка.

    Пара попрямувала до кав’ярні “Смак”, де й продовжилася епопея розчарувань.

    – Пробач мене, Марино, що я не стримався при минулій зустрічі. Я дуже завинив перед тобою. Обіцяю, що такого більше не повториться. Повір мені, будь ласка. До речі, це тобі. – Тимофій протягнув жінці троянди рожевого кольору.

    – Дякую, звичайно, але не потрібно було.

    – Варто-варто. Це тобі.

    – Дякую за квіти. Але, якщо чесно сказати, то я просто не можу зрозуміти, що ж коїться у твоїй голові?

    – Частенько я й сам не можу збагнути, що зі мною відбувається.

    – От і я не знаю, чого ж тобі не вистачає? У тебе ж ростуть такі красиві та добрі донечки. І дружина твоя не настільки поганюча особа, як ти про неї говориш. Ти ж чомусь прожив з нею так багато часу і діточок у вас двійко. Чого ж ще бажати?

    – Мабуть, мені просто не вистачає дружньої підтримки. Усе якось так переплітається у стежки дрімучого лісу. Я завжди ношу на собі якісь безглузді та нікому не потрібні обов’язки, а подяки за них не отримую. Відчуваю себе непотрібним.

    – А що ж ти хотів? Щоб тобі ноги цілували чи прислужували, як вельможному? Подяка тобі – це дві доньки неземної краси, що люблять тебе понад усе. Ти тільки поглянь, які вони у тебе. Ось дяка тобі. А Катруся заслуговує набагато більшого чим має насправді, бо вона тобі їх народила та виховала.

    Тимофій сидів та мовчки слухав, бо зауважити було нічого. Марина й далі продовжувала свій повчальний монолог. Професія учителя дається в знаки.

    – Ти намагаєшся здобути щось недосяжне, хоч дійсно цінне лежить біля твоїх ніг. Що ж тоді буде, якщо ти втратиш цю цінність через свої походеньки наліво? У мене просто не вкладається у голові думка про те, що ти так легко можеш перекреслити все те, що було між вами з дружиною протягом такої великої кількості часу.

    – Я не можу цього зробити, тут ти не права! – чоловік подав голос, щоб хоч якось оборонитися. – Якби я був таким як ти мене вважаєш, то уже давно б розлучився, а точніше, не одружувався взагалі б. Мабуть, я слабкий, адже не можу так легко відправити всі свої прожиті роки з Катею на ешафот.

    – А що ж ти зараз робиш? Ти ж сам руйнуєш усе, а новий будинок почуттів побудувати буде набагато важче, а точніше, майже не можливо. Ми уже не зовсім молоді і наш час сплив для того, щоб грати безглузді ігри.

    – Я й сам не знаю, що ж мені робити? Все бігаю з місця на місце. То до дружини хочу повернутися, а то тікаю від неї, як від вогню. Шукаю прихисток в інших жінок, і доньки за це мене засуджують.

    – І що ти, дійсно, не вважаєш, що заслуговуєш осуду?

    – Та знаю-знаю, що сам у всьому винен. Катя не заслуговує на зради, тому й вирішив більше не дурити її. Розлучення – найкраще вирішення проблем.

    – Ну ти й сказав. Ти впевнений, що втеча – це найкраще вирішення всіх незручностей?

    – Мабуть, ти права. Я втікаю сам від себе, а незгоди нікуди не діваються, ще й, навпаки, загострюються. Це як не йти хворому до лікаря, а коли кидаєшся за допомогою, то вже пізно.

    – Не вигадуй дурниць на свою голову. Моя тобі дружня порада: перестань біситися з жиру, а повертайся до родини. Твої дівчата тебе потребують. У вас з Катею має бути чимало спільного, бо ж не даремно ви прожили разом скільки років? Сім’я – це цінність, яку не купиш ні за які гроші. Жінок на світі чимало, але навряд чи зможеш найти таку. Яка зрозуміє тебе краще, аніж твоя Катруся. Розлучатися потрібно було ще тоді, коли все життя було попереду, а не зараз, коли залишилося не так багато до краю. Після бою кулаками не махають. Твоя друга половинка заслуговує поваги уже просто за те, що народила тобі двох діточок-квіточок і терпіла твої вибрики протягом такого великого терміну.

    – Добре, Марино, я почув тебе, але прийму рішення сам. Обдумаю все як належить.

    – Ти добряче подумай і не роби вчинків з бухти-барахти, щоб потім не шкодував. Як я зараз.

    – Все обмізкую... – зажурено сказав чоловік. Чекав на підтримку, а отримав “ляпаса по морді”. – Зараз мені уже час іти. Сподіваюся, що наші неполадки з тобою не вплинуть на Сабіну. Їй подобається з тобою займатися. У школі результати покращилися.

    – Добре, мені ця дитина припала до душі. Я її не залишу в біді. Скажи, нехай приходить на навчання як зазвичай.

    – Я перекажу Сабіні. Бувай. І чуєш, не тримай на мене зла. Сам не знаю, що на мене найшло.

    – До зустрічі, Тимофію, до зустрічі. – Марина лише зиркнула благальним поглядом і додала: – Подумай про свою родину. Так як вони, тебе не зрозуміє ніхто.

    Чоловік лише скоса зиркнув на жінку та вийшов з кафе.

    Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.