Блукаючі Вогні: Ділогія

— Чекайте тут, — Хафен допоміг Шині вмоститися біля Алана на повалене дерево, а сам відійшов, щоб домовитися з духом, котрий оберігав лісову хатину Отара.

Дорога зайняла майже увесь день. На небі вже загоралися перші вогні крилатої Шерни, коли вони спустилися з гори. Шина, котра увесь шлях тільки те й робила, що пританцьовувала на ходу, зараз виглядала кепсько. Здавалося, що вона одразу ж помре, варто їй зробити ще один зайвий рух.

— Ти як? — безглузде питання. Та Алан не міг просто сидіти й дивитися, як вона страждає. Треба ще й з розпитуваннями до неї причепитися.

— Ще мить, і я розтечуся по цій колоді рудою втомленою калюжою, — Шина підвела втомлений погляд, але Аланові здалося, що вона дивиться кудись крізь нього. Вона спиралася на одну руку, щоб тримати рівновагу.

— Ти не захворіла? — Алан починав переживати. Він ніколи не бачив, щоб Шина була настільки втомленою. Та не знав, чи хворіють леарі так, як люди.

— Вона у нормі, — Хафен повернувся, виглядаючи все таким самим бадьорим. Та зовсім не стурбованим. — Сама винна! Знала, на що йде, — він зробив великий ковток з фляжки та простяг її Шині. — Корвін мене вб’є.

Шина ще кілька секунд з недовірою дивилася на фляжку, але її хвіст вже почав завзято мутузити повалене дерево, на котрому вони вмостилися. Перепадало й Аланові. Та його це не надто хвилювало. Хлопця лупцювали хвостом занадто часто, щоб він звертав увагу на такі дрібнички.

— Пий вже. Все одно без цього не заснеш сьогодні. — Хафенові набридло спостерігати за внутрішньою війною Шини та побиттям Алана. — Але…

— Не більше краплі. Знаю, — вона не дала йому закінчити фразу, вихоплюючи флягу.

Як і вранці, Шина ледь змочила губи. Невгамовний хвіст припинив лупцювати Алана, завмерши перед його обличчям. Шерсть на ньому вмить піднялася дибки настільки, що він зараз здавався вдвічі більшим, аніж зазвичай. Та вже за мить, розслабившись, впав Аланові на коліна. Хлопець підняв руки, щоб ненароком не зачепити хвоста та не отримати прочуханки.

Хафен поквапився повернути флягу до своїх рук та одразу ж зробив добрячий ковток.

— Що це за напій? — Алан вказав на флягу однією з піднятих долонь, котрі старанно демонстрував Хафенові. Хвіст на його колінах заворушився, щоб вже за мить лінувато їх покинути. Аланові вже давно було цікаво, що у флягах, котрих Хафен кожного разу з собою бере не менше, ніж по п’ять штук. Хлопець майже ніколи не бачив, щоб мутант дозволяв кому-небудь з них пити.

— Форх, — засміялася Шина, котра приходила до тями дуже швидко. Голос її став набагато бадьорішим, але говорила вона якось повільніше, аніж зазвичай.

— Добре, — Хафен вагався кілька секунд, а потім простягнув флягу Аланові, — зараз тобі це не завадить.

"Випий. Тобі це зараз не завадить," — так Корвін казав кожного разу, коли їх попереду чекала тяжка робота. Коли потрібно було ризикнути життям, щоб дістати з крижаної або магічної пастки мисливців-невдах, котрих вабили скарби снігової долини.

Алан не поворухнувся, розмірковуючи про те, на що люди готові піти заради того, щоб втішити того, кому доведеться піти на смерть. Чи вбивство.

— Я в нормі, друже. Ти мене недооцінюєш, — мовив Алан, але дивився він не в усміхнене обличчя мутанта, а на помаранчеві вогники в небі. Хлопець відчув, як Сайк заворушився усередині, коли він брав до рук флягу. Довелося нагадати сусідові про обіцянку.

"Сам розгрібати будеш," — буркнув дух, знову слухняно стихаючи.

Занадто слухняно.

Алан підніс флягу до обличчя, вдихаючи густий нудотно-солодкий аромат, що лиш віддалено нагадував форх. Шина поруч тихо розкачувалася, ніби слідуючи ритму лиш їй чутної мелодії. Зелені, напівприкриті очі дивилися кудись у небо, іноді фокусуючись на пролітаючому повз вогнику, що розганяли темряву поглинувшої їх ночі. Хафен усе так само усміхнено дивився прямо на Алана, терпляче чекаючи на повернення свого напою.

Такі знайомі погляди. Чи будуть вони поводити себе поруч з ним так само вже за кілька днів? Або ж будуть ховати від нього свої очі? Думки, котрі хлопець увесь день гнав геть, знову закопошилися десь у кутку, готові виповзти зі своїх темних хованок. Але потік густої солодкої рідини, від смаку якої шлунок Алана підкотив до горла, змусив ті думки знову чкурнути по своїх хованках.

Хафен відкрив рота, побачивши, що Алан зробив великого ковтка, що був лише трохи меншим за його власні. Але вже за мить закрив його знову, розслабляючись. Він знав хлопця досить довго. Він не помре від такої кількості. Поки Алан змагався з власним шлунком та вчився знову дихати, Хафен обережно узяв флягу з його рук, відмітивши, що лишилось не більше кількох ковтків. Він поглянув на Шину, котра виглядала так, ніби її очі вже зовсім скоро почнуть пильно стежити одне за одним. Потім на Алана, котрий вже наново навчився дихати й зараз насолоджувався своєю новою здібністю, жадібно ковтаючи повітря. "Треба йти всередину, поки вони ще можуть ходити," — подумав він, беручи на ліве плече рюкзаки Шини та Алана.

— За мною, — скомандував мутант та бадьорим кроком рушив у бік будиночку, ніби на його плечах не висіло три торби, кожна з яких була не меншою, ніж половина його зросту.

Шина бадьоро скочила з місця, та вже за мить завмерла, обіймаючи свого хвоста та замріяно вдивляючись собі під ноги. Алан теж спробував піднятися, але ноги його не хотіли слухатися. Дивне тепло розповзалося по тілу від розпеченого клубка, що поселився у його шлунку.

— Шино, допоможи старому піднятися, будь ласка, — він простягнув руку, котра здалася йому значно легшою, ніж та рука, що була в нього лише кілька хвилин тому.

— Не можу. В мене руки зайняті, — посміхнулась Шина, усе ще дивлячись собі під ноги. — Однією я тримаю хвоста. Іншою — рівновагу.

Хафенові довелося повернутися після того, як він відніс речі до будиночку. Спочатку він відбуксував Шину, котра так і стояла, не рушаючи з місця. Вона була зайнята тим, що чекала на Алана, котрий усе не міг припинити сміятися з її останнього жарту.

Коли він повернувся за Аланом, той вже зміг піднятися на ноги, але стояв усією своєю вагою, припавши на дерев’яного посоха. Той, що завжди допомагав Аланові при пересуванні, зараз став його єдиною опорою.

— Зможеш сам дійти? — Хафен не поспішав полишати друга змагатися наодинці з ногою, котра зараз стала ще більш неслухняною. Він повільно крокував поруч, поки Алан нетвердою ходою намагався подолати ті двадцять кроків, що відділяли їх від входу до хатини.

— Це ж не форх був… — язик хлопця був не більш слухняним за його ноги.

— Це форх, — посміхнувся мутант. — Просто набагато більш концентрований.

Алан пив форх багато разів. Майже кожного вечора. Солодко-терпкий напій, що готували місцеві, трохи бадьорив та підіймав настрій. Його пили усі в місті. Пригощали гостей, зігрівалися ним. Просто так, з солодким чи щоб трохи розігнати втому після роботи. Під розмову чи просто так. Але Алан і гадки не мав, що ягоди Мьянми, з котрих варять цей напій, — та ще отрута, від котрої може знести дах.

Його знесилена тушка впала на підлогу одразу ж після того, як він переступив через поріг. Десять хвилин дороги довжиною у двадцять кроків витягли з нього останні сили.

— Не хвилюйся, — мовив десь здалеку Хафен. Аланові здалося, що голос друга дивно вигинається та деформується на шляху до його вух. — Вже за годинку зможеш, принаймні, ворушитися.