Блукаючі Вогні: Ділогія

- Алан йде до Шаталь з клятою кулею у руках, Ліє, - кроки Отара лунали наче у порожній печері. - Ти прирекла хлопця.

Істота не зводила з нього очей. Лисиця всміхалася.

- Трясця, Ліє, він іде до пастки бо певен, що ти зараз робиш закляття, - його голос лунав спокійно, але вібрацією похитнуло дві скляні вази на шафі. В одній Лія тримала сальверію. У іншій спав Ленієр, зазвичай. Обидві були порожні.

Отар міряв кроками кімнату. Істота не ворушилася. Лише її голова поверталася за старим магом.

Старий зупинився та подивився на неї. Вона нахилила голову та тихо хихнула. Білі пасма знов стали матеріальними. Вони вкривали бліді плечі, котрими тягнувся візерунок плетіння.

Світло прокотилося її тілом, коли вона мить збирала залишки енергії на те, аби дати відповідь.

- Алан вже не твоя проблема, Отаре, - вираз її обличчя не змінився. Блакитні очі вдивлялися у візерунок, котрий вона виводила пазуром на столі. - Як і увесь інший світ, разом із Суманою. Але, я пообіцяла тобі її спинити.

- За потреби... - кроки Отара знов розірвали натужно натягнуту тканину реальності. Вібрація сягнула лисиці. Плетіння на конструкті знов заіскрило, вогники пофарбували білу сукню у відтінки фіолетового та темно-синього.

Отар роздратовано зупинився.

Але танок вогнів на тілі Лії - ні. Він ще якісь миті проганяв тіні ще глибше у кутки чорного крісла.

Вона вимкнула плетіння на ньому кілка хвилин тому, аби не перенапружувало тканину, та марно. Реальність усе одно дичавіла.

Отар стояв, завмерши. Він був обережний з кожним імпульсом.

- Ця істота не вперше прокидається, - голос Отара лунав рівно. Жодної фарби, емоції, чи навантаження. Трохи схибив, але продовжив.

Озера іскор прокинулися на стінах. Отар намагався поліпшити ситуацію, надавши голосу мелодичності та розхитуючи тканину квенеру у такт з реальністю. - Ти не зможеш тримати її як свою сальверію у вазі.

Останню фразу Отар майже проспівав. Це спрацювало, але не надто. Наче на канаті у шторм балансувати. Трохи більше вітру - розум геть. Але він втримав баланс. Лише картина, що висіла на стіні пливла та мінялася. Її форма, текстура, матеріал - втратили значення. Вона нестабільна.

Отар простягнув долоню та паща його світу поглинула аномалію.

Лисиця не відповідала. Її погляд відірвався від обличчя старого мага та кознув до дверей. Та вже за мить знову стрибнув до носа Отара.

Плетіння на тілі конструкта іскрило. Де-не-де його лінії перетворилися на темно-фіолетові проломи.

Вона постукала пазуром по столу. Закляття вона видряпала прямо на його поверхні.

Скоро вже там хлочики? - втомлено мовила лисиця. Бар'єр стабілізував усе навколо неї, але діаметр був невеличкий. Отара він не сягав.