Блукаючі Вогні: Ділогія

Алан почувався беззахисним, напружено вдивляючись у стіну снігу, здійняту вітром. Напівоголена, поранена і знесилена людина посеред снігової пустелі - легка здобич для будь-якого нападника. Його і вбивати не довелося б. Достатньо просто почекати, поки все не станеться само собою.

- Не роби дурниць, хлопче. Я підходжу, - голос ледве пробивався крізь завивання вітру. Закута з ніг до голови в хутра фігура виникла миттєво зі снігової завіси за десять кроків від Алана. - Ох... - видихнув мисливець, підходячи ближче й опускаючи списа, вістря якого ще мить тому дивилося Алану просто в обличчя. Чоловік присів навпочіпки, щоб краще оцінити серйозність поранень. - Тебе ж Аланом звати?

Хлопець кивнув, з недовірою розглядаючи невеликі плями, якими були усіяні рукава хутряного вбрання мисливця. У підступаючій імлі ці маленькі крапельки здавалися майже чорними, контрастуючи на тлі сірого хутра. Але на вістрі списа, що лежав зараз під ногами мисливця, біля правої руки, щоб можна було його миттєво схопити в разі чого, не було слідів крові. Або, принаймні, Алан їх не помічав.

- Мелль-Х'єлл попрохала мене про допомогу, - мовив мисливець. Його обличчя не було видно за пов'язкою. Сіро-зелені очі продовжували пильно вивчати Алана. - Моє ім'я Отар. Де ж тебе так пошарпало?

Хлопець і сам не знав, що відповісти. Він не пам'ятав.

- Вже познайомилися? - Алан відчув радість, почувши знайомий голос.

- Ти досить швидко, Мелль-Х'єлл, - звернувся мисливець до лисиці, знову використовуючи незнайоме Алану ім'я.

- Легка справа! - самовдоволено хихнула Лія і, наблизившись до Алана, зазирнула тому в очі. - Як ти?

- Усе гаразд, - Алан підбадьорливо посміхнувся, простягнувши руку, аби погладити лисицю. Крижана скоринка на одязі одразу ж протестуючи захрускотіла, гублячи у сніг червону крихту. Лія не відсторонилася, і бліда з синюшними нігтями рука поринула у тепле хутро на її загривку.

- Боюся, що нам доведеться повернутися за ношами. Я не настільки сильний, щоб нести його на собі в такий вітер. Ще й не видно майже нічого, - мовив Отар.

Почувши його голос Алан відсмикнув руку, ніби його спіймали за чимось ганебним. Червона крихта знову посипалася, одразу ж підхоплена поривами вітру.

- Я можу йти, - вимовив Сайк губами Алана.

Хлопець спробував було протестувати. Сил у нього не залишалося не те, що на ходіння, а й навіть на те, аби просто стояти. Але Сайк поспішив його заспокоїти, сказавши, що допоможе дійти.

Мисливець ще кілька секунд з недовірою вдивлявся в обличчя пораненого хлопця, а потім кинув погляд на лисицю. Та кивнула.

- Тоді, нам краще поспішати, - Отар встав, простягаючи руку Алану, аби хлопцеві підвестися. Перш ніж рушити в дорогу, він ще кілька хвилин із недовірою роздивлявся юнака, який нетвердо тримався на ногах, хитаючись від кожного пориву вітру, наче тоненьке деревце в шторм. - До хатини недалеко. Але у таку погоду можуть виникнути труднощі. Тримайтеся одне за одного, щоб не загубитися. У нас не буде часу на те, щоб вертатися. Буря вже скоро почнеться.

Ледве тримаючись на ногах, згинаючись і хитаючись під навалою божевільного вітру, Алан вдивлявся в завісу снігу, що вирувала і кипіла, чекаючи, доки мандрівники відійдуть від рятівного стовбура сальверії, аби одразу ж без залишку їх проковтнути.

"Якщо це ще не буря", - думав він із дедалі більшою тривогою. - "Що ж тоді буря?"