Блукаючі Вогні: Ділогія

"Прокинься!" - гуркіт, що пролунав у голові, розірвав темряву за лічені миті. Цього разу не було болю. Замість нього - лиш неясне відлуння.

- Чому так довго? - Губи знову рухалися самі собою, але слова більше не дряпали горло.

- Їх нелегко зловити, - знайомий голос змусив усе всередині підскочити від радості. - Сам би спробував, - роздратовано дзенькнув він.

- Вирішено! За наступним бігатиме хлопчина, - Алан відчув, як його рот розтягнувся в усмішці.

Думки в його голові пустилися в гарячковий танок. Тисячі запитань виникали й одразу ж згасали, змінюючись новими. Але було одне, яке вело весь цей божевільний карнавал за собою - "Що тут взагалі відбувається?!"

"Тобі необхідно поїсти", - тихо сказав голос у голові, і Алан відчув, як тіло саме собою почало рухатися. Спробував чинити опір, та його одразу ж зупинив новий гуркіт грому, знову закликаючи не заважати.

Усі органи чуття немов збожеволіли. Навіть біль, що пронизував його при кожному новому русі, здавався чужим. Ніби боляче було не йому, а бідолазі, що сидить десь по сусідству.

Страх скував його. Усе, що вібдувалося, було неправильно, неприродно. Так не повинно бути!

"Зупинись! Будь ласка!" - подумки благав він, але його м'язи продовжували рух. - "Я сам!"

"Добре" - відповів голос у голові. І тіло всією вагою навалилося на змучений розум.