Блукаючі Вогні: Ділогія

Муна прилипла до однієї з колонн. Вони були усюди на площі. Кола, що звужувалися до центру, поки не сягали фонтану, біля котрого стояло воно.

Стара альде не наважувалася вдивлятися у магію, що оточувала його. А тим паче, дивитися крізь неї. Але, це була людина.

Муна тягнула час.

Йому там не надто комфортно.

Гуп.

Муна шкірою відчула вібрацію. Те, як його важка нога розколола камені. Уся площа відгукнулася, наче тихе озеро, в котре камінець кинули. Світло сповнило площу. Воно хвилями котилося від епіцентру та тануло у напів- темряві вулиць, що стали джунглями з сальверій.

І епіцентром була Муна.

Вона побігла.

Чудовисько загарчало. І йому відповіло гарчання, котре лунало від кожної тіні.

Змінивши позицію, вона зачаїлася.

Він теж ховався. Але не від неї.

- Маааллє! - голос Нер'ї лунав звідусіль.

Холод прокотився її спиною.

"Біжи!" - волав кожен нерв Муни.

Сальверії навколо засвітилися. Чорні стовбури почали скидати панцирі. Під котрими була колонія мікро-організмів.

Рідкісне явище, та знахідка для будь-якого мага. Одна така могла живити ціле місто, в теорії. Якщо жива. Та Муна не раділа.

Вона завмерла та спробувала вирівняти дихання. Вийшло миттєво.

Муна всміхнулася. То, от воно як.

Стара альде лише зараз збагнула що щойно сталося. Нею зруйнували три стіни.

І стою на ногах. Трясця.

Істота під шкірою прокинулася.

Воно невпинно шкреблося у горлянці та мозку, з того моменту, як на неї напали.

Муна відчула його тихі кроки. Вони линули під шкіру та прокотилися там хвилями, розколюючись на бліді іскри у очах.

Ноги підкосилися.

- Трясця, - задихнулася Муна. Впала на коліна.

Було значно гірше, коли шалений Шакхан тягав тебе по дірах, в котрі ти ніколи б не полізла.

Перед очима усе пливло, та Муна намагалася тримати розум у купі. Її знудило. Вона почула, як сіра скоринка на слизі захрускотіла під її долонями.

Тепер, ти просто відчуваєш чверть міста, Муно.

Він завмер за три колонни від неї. Зібрався для стрибка.

Вона шкірою відчувала натягнення поверхні під його звірячими лапами.

- Ні-ні-ні, хлопчисько. Цього разу, тебе будуть рвати, а не тримати, - гарчання тіней, лозою впліталося у дзвінкий голос білокурої дівчинки.

Муна відчувала, що він вагався. Монстр завмер. Лише його важке гарчання гуркотом котилося спиною Муни.

Розум плив. Муна бачила, як він витікає її носом червоними струмками. Сірий панцир площі танув. Мішався з червоними краплями, знову стаючи прозорим слизом, котрий ледь блищав у променях Сумани. Слиз миттєво поглинав червоні краплі. Вони танули, майже одразу.

Трясця.

Як і мої долоні...