Блукаючі Вогні: Ділогія

Розпечені темні іскри падали долу. Осідали на плечах. В'їдалися у хребет.

Вогні нічного міста грали відлунням барв чорного диму.

Вогонь лизнув ще одну вивіску. Вона не мерехтіла, як дві попередні, а згасла одразу. Навколо Муни народився ще один куточок задушливої темряви, в серці котрої танцювали червоні сполохи.

Де я?

Біль, котрий роз'їдав кожен нерв, був не її.

Та вона відчувала попіл та холодний бруд під босими ступнями, поки жар здирав шкіру.

Дуже старі будівлі навколо. Вона встигла трохи їх роздивитися, поки не почалося пекло.

Вона не одразу змогла відокремити себе, але думки ставали дедалі яснішими.

Присіла, не забувши поділ притримати. Тіло кричало, як і свідомість у ньому. Але не Муна. Стара альде марно намагалася зрозуміти куди вона трапила.

Дим душив. Навколо усе затягнуло чорним простирадлом. І лише далеко вгорі, на фоні блідого неба, переривався райдугою магічний бар'єр.

Попіл під руками здавався вогким. Бруківка під ним лишалася холодною.

Тонкі пальці не надто нагадували людські. Вони були ніби висушені пазурі хижого птаха.

Один з них пірнув у бруд. Той відгукнувся. Затремтів.

Плетіння розігнало дим. Чисте свіже повітря линуло до легенів. Випалило станні ноти дівочого голосу.

Біль бринів не лише всередині. Він річками струменів назовні. Похитнув стіну диму, котрий вирував перед обличчям.

Обпалена істота безмовно відкрила рота, але замість неї завили темні фігури, котрі виднілися усюди проміж палаючих домівок.

Чорний дим проковтнув дівчину на одязі котрої вже почали розквітати вогники.

Та бриніло болем не тіло. Волав кожен нерв палаючого міста.

Знов темрява.

Іскра линула до свідомості та спалахнула денними променями. Промінь у очі - тінь - промінь.

Коридор, що шалено труситься. Вікна проносяться повз. Серце калатає десь у вухах та горлі.

- Я ж не встигаю... - тонкий голос далеко позаду.

Вона припинила біг. Та відлуння її кроків ще блукало порожнім коридором. Вщухло.

Заплющила очі. Цокотіння кігтів по дереву.

Муна знов марно спробувала пручатися.

"Тихо сиди, курво"

Слова врізалися у Муну. Чужа думка перехопила горлянку. Тиск відчуло навіть те, що відчувати не мало змоги.

Усе її їство здригнулося.

Трясця.

Муна пам'ятала, як борола магічних паразитів. Невід'ємна частина практики.

Зараз - її витісняли.

Реальність затремтіла. Потонула у лусці себе самої.

Цього разу не було жодного болю. Жодного вогню.

"Просто дівчина"

Після десятків циклів - щось нове. Світло.

"... добре тобі з довгими ногами..."

Тонкий голос ледь сягнув Муну, коли її вже змивало невпинною хвилею.

- Тихше, кажу, - Муна відчула, як низький голос дівчини вібрує у тендітному тілі. І ще, як її стрімко виштовхують з нього стусанами.

Та старій альде було не до цього вже. Вона відпустила вогник.

Темрява.

Спекотна ніч. Яскраво-сині квіти, що рясніли на чорних стовбурах, топили її сад у п'янкому тумані.

Вона повільно крокувала м'яким настілом, що лоскотав босі ноги. Ворушився між пальцями. Відповідав видихом на кожен її крок.

Вона ледь хиталася. Та зелені паростки сальвіру ніби тримали її.

Муна нихилилася. Вони потягнулися до неї, варто було протягнути пальці. Схожі на траву лише здалеку. З близька - як мох.

Вона торкнулася настілу. Він видихнув волоим туманом. Хвиля блідо-зеленого світла прокотилася тим, що ще день тому було головною вулицею. Одна з сальверій, котрі обіймала невеличку хатинку, заворушилася мов змія. Чорний панцир лущився. А під ним - зелене сяйво, на котрому одразу ж виростав новий обладунок. Блідо-сірий. Але швидко ставав чорним.

Долу посипалися дошки. І сальвір під ногами майже миттєво їх пожер.

Трясця...

Муна знов спробувала пручатися.

Цього разу їй вдалося відсунути свідомість подалі.

Марно було кричати, чи попереджати. Вона знала що буде. Мохо-подібні сальвіри відчули бар'єр раніше, аніж він розкидав барви небом.

М'яке зелене сяйво проковтнуло бліду дівочу фігуру. А вже за хвилину, воно вже було осяяне райдугою.

Брудне плаття павутинням розійшлося під тендітною рукою.

Ніби простирадло з себе скинула, а не зірвала важку мішко-подібну сукню, відмітила стара альде.

Муна пробувала відволікти себе думками.

"Біжи"

Нічого не зміниться так було вже сотні разів.

Скільки я тут?

"Біжи"

Тендітне тіло здавалося примарним у бліклому сяйві. Вона не чула.

Було...

Спека швидко ставала нестерпною. Бар'єр над невеликим містом сипав іскрами.

Муна спробувала відсторонитися від фізичних сигналів. Марні роки магічної практики виявилися не марними.

Біла шкіра дівчинки вкривалася чорними наростами, де розквітали опіки. Вони самі відпадали згодом, полишаючи по собі нову рожеву шкіру.

Та, дівчину не рятувала регенерація. Навіть тут Муни торкнулося відлуння їх болю. Кожен стовбур сальверій навкруги, здригався змією. Скидали панцирі, котрий одразу ж нарастав. І Муна відчувала шкірою, як їх рухи додають ще більше болю.

Вона спробувала забитися десь у віддалений куток. Але це була ілюзія. Вона була далеко так, наскільки вистачало концентрації.

Її волю та спогади розривали тисячі інших. І майєе усі вони палали, як цей буде.

Але стару альде не полишав той біг коридором. Один з небагатьох світлих променів серед диму та болю.

Вогники линули до свідомості. Муна відчувала, як розчиняється у нескінченному циклі.

Однакове.

Усе однакове.

Сад, сміх, рослини, магія, місто, дим, біль, бар'єр, дні, ночі.

Іноді, Муна бачила місто, котре ще не встигла поглинути магічна флора. Чи фауна...

Тисячі. Вже звикла.

Завжди вогнем закінчувалося.

Хоча, був і холод, як пам'ятала Муна.

Вона глибше поринула у ніщо.

Темні іскри падали долу. Осідали на плечах.

Муна обійняла неіснуючі коліна.

Біль вже оселився у хребті. Та вона хапалася за залишки себе. Уникала контакту зі спогадами.

Холодна темрява колисала.