Блукаючі Вогні: Ділогія

Мізинець - тендітна кістка. Алан вже вкотре за кілька днів прокляв свою ліву ногу, впоратися з якою було вкрай важко. Вона немов не належала йому. Наче сторонній предмет, помилково прикріплений до людського тіла.

- Що сталося? - Отар прибіг на гуркіт, за ним і схвильована Лія, яка останню годину "допомагала" йому з куховарством, сподіваючись відхопити шматочок зі столу.

Укотре не втримавши рівноваги, Алан звалився на підлогу. Падаючи примудрився зачепити невелику тумбочку, що стояла біля вхідних дверей і слугувала складом для взуття. Тепер він сидів на підлозі, тупо дивлячись на свій вигнутий під неприродним кутом мізинець правої руки, якою намагався скористатися, аби пом'якшити падіння.

- Годі панікувати, - сказав Сайк вголос, і Алан побачив, як його ліва рука потягнулася до правої і з хрускотом вирівняла поламаний палець. - Сказав же, що полагоджу! - Отар завмер із відкритим ротом. Алан відчував, як його кістки рухалися, коли Сайк вправляв палець, і очікував нападу болю, але його не було. - За кілька годин буде як новенький!

- Тобі не боляче? - тривожно запитала лисиця, наблизившись, як завжди, ніс до носа й заглядаючи йому у вічі. Алан просто сидів і тупо дивився на палець, що трохи припух, але не більше того.

- Жодної трагедії не сталося, - сказав Сайк, поки Алан усе ще перебував у заціпенінні. - Але ще пара хвилин - і станеться. Я чую, що з кухні вже зовсім скоро потягне паленим, - додав він.

Отар миттєво повернувся до реальності, стрілою кинувшись на кухню, щоб врятувати вечерю. Лія залишилася.

- Так не буває, - сказала вона, зустрівши не менш приголомшений, ніж її власний, погляд хлопця. - Жоден із духів, навіть наймогутніших, не здатен на таке.

- Духи, - відповів їй Сайк, - На багато чого не здатні. І здатні на багато що. Я, наприклад, теж не бачив тих, які могли б володіти людською магією. Але ти мене замкнула в тілі людини саме з її допомогою. Усі ми унікальні! - посміхнувся він.

- Ти не дух, - Лія напружилася. Шерсть на її загривку стала дибки. - Хто ти?

- Спробуй я тобі пояснити, красуне, і твій маленький мозок скипить уже на перших хвилинах, - Сайк відверто знущався з лисиці, намагаючись довести її до сказу. Його ворожість до неї з часом не згасала. Здавалося, навіть посилювалася. - А якщо я відмовлюся пояснити - що ти мені зробиш? Алана вкусиш? - сарказм лився рікою. Ще трохи, і його концентрація зможе змагатися за щільністю з концентрацією божевільної магії, що вже четвертий день вирувала зовні. Лисиця виглядала так, ніби готова кинутися й покусати Сайка, який усе не вгамовувався. - Ти не особливо ставила запитання, коли я за кілька годин перетворив кашу, що залишилася від мізків хлопця, назад у щось функціональне. З рештою його частин я виконав не меншу роботу. А тут! - Сайк підняв руку Алана, демонструючи лисиці мізинець. - О, боги! Пальчик полагодив! Краще б подякувала за те, що Алану не доводиться заново вчитися ходити й говорити!

"Припини, Сайк", - подумки попросив Алан, поступово починаючи оговтуватися.

Бути покусаним він не хотів. Йому вже не вперше доводилося зупиняти їхні суперечки. Але це був перший раз, коли він бачив Лію настільки схвильованою і... наляканою. Алан відчував, що ще трохи, і ситуація обернеться не найкращим чином.

- Охолонь, пухнастику, - Сайк вирішив прислухатися до Алана і почав зменшувати оберти. - Я - дух. Просто не з тих, з якими ти могла зіткнутися. В мене майже та сама форма і структура, але трохи інше призначення. Не більше того, - він примирливо підняв руки й усміхнувся лисиці. - Інакше в тебе не вийшло б впливати на мене, - додав він, бачачи, що лисицю не цілком влаштовує його пояснення. Вона вже не виглядала так, ніби готова напасти, але продовжувала грізно свердлити поглядом своїх темно-синіх очей.

Отар здійснив два героїчні вчинки за день. Спочатку він врятував вечерю, а потім - ще й ситуацію. Поклик до столу нікого не залишив байдужим, і всього через кілька хвилин від неприємного залишилося лиш неясне відлуння, що кружляло у спогадах Алана, не даючи тому спокою. Ну, ще злегка припухлий мізинець.

"Все справді було настільки погано, як ти змалював?" - подумки звернувся Алан до Сайка. Після того, як той попросив уточнити, що саме хлопець має на увазі, додав: "Я про пошкодження, що ти описував. Я був настільки сильно поранений?"

Замість відповіді в Алановій голові виник образ.

Людське тіло, притулене до чорного стовбура сальверії, більше нагадувало зламану ляльку, ніж живу істоту. Верхня ліва частина черепа була вдавлена всередину так, що на перший погляд могло здатися, що її і зовсім немає. Єдине, що здавалося цілим, - ліва нога, яка хоч і була деформована, але не вигиналася під усіма найнеймовірнішими кутами, на відміну від решти кінцівок. З десятків рваних ран струменіла кров, забарвлюючи червоним увесь сніг навколо.

"Це ж я!" - з жахом усвідомив Алан. І видіння розтануло, так само швидко, як і з'явилося.

Їсти перехотілося. У голові знову роїлася тисяча запитань. Але тепер Алан боявся відповідей на них.