Блукаючі Вогні: Ділогія

"Це просто Лія" - подумки повторював Алан, зачиняючи за собою двері в бібліотечну кімнату. Обережно, аби не розбудити лисицю, він зробив перший крок, почувши, як дошки зрадницьки застогнали під ногами. Але вона й далі безтурботно спала, ніяк не реагуючи на його присутність. Це була Лія - жодних сумнівів. Вона так і лежала поверх ковдри, згорнувшись клубочком та вкрившись білосніжним хвостом.

"Хлопче, ти з глузду з'їхав!?" - верещав Сайк у його голові не, змовкаючи ні на секунду - "Ти взагалі осліп? Ти це бачиш?! А?!"

- "Бачу", - відповів подумки Алан, роблячи новий крок. Цього разу дошки знайшли в собі сили, аби витримати його ходу та зберегти хитку тишу. Істерика Сайка, що тривала вже кілька хвилин, почала його втомлювати.

"Крила тобі не нормально, і "фу, яка гидота, прибери". А це - норма?" - голос Сайка набирав обертів, підкорюючи нові вершини і заглушаючи навіть думки, що гарячково метушилися в голові хлопця, та заважаючи остаточно вгамувати сум'яття.

- Так, - відповів тихо Алан уголос, знову від хвилювання забувши про спілкування подумки.

Білий хвіст злегка здригнувся, реагуючи на звук, а потім знову мирно застиг. Істерика Сайка дедалі набирала обертів, вибиваючи Алана з рівноваги навіть більше, ніж картина, що постала перед його очима і позбавила його дару мови всього кілька хвилин тому. Хлопцеві знадобилося тричі запропонувати духу стулитися пельку, перш ніж той нарешті замовк. І тепер тишу порушувало лише сопіння Лії. А також звук власного серцебиття, що молотом лупив по вухах.

"Це просто Лія" - продовжував подумки повторювати Алан, роблячи нові обережні кроки.

"Вух! Вух! Вух!" - за кожною такою думкою луною слідував важкий стукіт серця. Сайк мав рацію. Алан не ставив запитань, немов пливучи за течією. Але йому не було в цьому потреби. Поки що. Книжок про духів, магію та історію - у цій бібліотеці було вдосталь. Майже весь час, поки вирувала буря, він віддавав тому, що поглинав їх одну за одною. Але знання - одне. Усвідомлення - зовсім інше. Він читав про таке і знав, що це можливо. Але уявити собі, що це станеться, він не був у змозі. Духи - безтілесні. Вони не мають ані форми, ані ваги, ані розміру. Навіть здатні ділити тіло з іншою живою істотою, як це зараз робить Сайк. Усе, що залишається незмінним до кінця їх існування - це суть. Маленький світляк, до стану якого вони стискаються, щойно сила вичерпається, щоб через тривалий час породити нову істоту. Нового духа. А те, що видно людському оку - лише відображення їхньої мінливої сутності.

"Це просто Лія"

Дошки знову зрадницьки заскрипіли під ногами, і тендітна істота, що ще мить тому спала, згорнувшись клубочком, заворушилася, передвіщаючи швидке пробудження.

"Це просто Лія"

Він майже дістався дивана, коли очі кольору, у який небо одягається одразу після заходу сонця, але до того, як ніч забарвить його у чорний, зустрівся з його поглядом. Хвиля жару прокотилася спиною

- Доброго ранку - безтурботно усміхнулася лисиця, сідаючи та сонно потягуючись. - Довго я спала?

Алан відвів погляд.

- Не більше години - відповів він, намагаючись, щоб його голос звучав буденно. Він і сам не знав, навіщо. - З тобою все гаразд? - Алан сягнув дивана й присів на його край.

" Чи усе гаразд?! І це все, що ти хотів запитати?!" - Сайк у його голові знову почав завивати, але змовк, вислухавши чергову пропозицію про те, щоб не видавати жодного звуку.

- Звісно, - відповіла Лія, а потім подалася вперед, наблизившись до Алана та вдивляючись йому в очі. Так, що їхні носи майже зіткнулися. Вона постійно так робила. - Вологою пахне. Міг би й покликати, якщо вже йдеш купатися.

- Не хотів тебе будити, - відповів хлопець, насилу долаючи бажання відхитнутися. Вона була занадто близько.

Скільки б він не читав, Лія завжди залишалася для нього лише тим, що він міг бачити. Ні. Він не вважав її тваринкою або домашнім улюбленцем, або чимось іще з цієї категорії. Але був не в змозі повністю осягнути розумом те, хто вона насправді є. В його очах Лія була, нехай і не звичайною, але все ж лисицею, голос якої був першим, що він почув, борсаючись у чіпких обіймах смерті. З якою він тепер пов'язаний узами, що міцніші за дружні чи навіть родинні. Алан зрозумів лише зараз. І усвідомлення мутузило його по голові кувалдою, доки він усміхнено дивився в її очі, намагаючись ігнорувати усе інше.

- Зрозуміло - лисиця опустила погляд, вдаючи легку образу. Як і десятки разів раніше. І задумливо втупилася у тонкі бліді пальчики.

На її обличчі не було ні здивування, ні переляку. Лія повільно провела долонею по ковдрі, розгладжуючи чорний оксамит. А потім так само повільно потягнула її на себе. Аж до носа. Так, що тепер Алан міг бачити лише її темно-сині очі, та копну білосніжного прямого волосся, сплутаного після сну. Тільки тепер Алан з полегшенням дав волю своїм очам.

- Здається, мені знадобиться одяг, - її голос звучав зовсім трохи інакше. - Ти не здивований, - констатувала лисиця, пильно вдивляючись в обличчя хлопця.

- Був спочатку. Але ж ти - це Лія. І завжди нею будеш, - усміхнувся Алан, намагаючись ігнорувати єхидні зауваження Сайка, голос якого знову наважився проклюнутися.

Хлопець зрозумів, що зараз станеться. Ще за секунду до цього він побачив іскру, що запалилася в глибині її очей, стаючи дедалі яскравішою і відчутнішою з кожною новою миттю. І іскра ця була заразлива. Вони засміялися одночасно.

- У нас... - раптовий позіх дверей, у прорізі яких стояв ошелешений побаченим Отар, застав їх уже тоді, коли сміх почав вщухати. - Ох... - вичавив із себе старий маг.

- Припини витріщатися, - Лія ще більше натягнула на себе ковдру. У застиглого старого полетіла подушка, від якої він спритно ухилився.

- Маємо проблему, - сказав він, відновлюючи звичне самовладання, і другий метальний снаряд, що уже був готовий до польоту, знову мирно розташувався на чорному оксамиті. - Сигнальні плетіння спрацювали. Схоже, що твоя вранішня пісня переполошила містечко, яке недалеко звідси. І тепер до нас рушили мисливці.

- На лисиць? - Алан не міг зрозуміти, чого в голосі Лії було більше. Переляку чи злості. Шерсть на її хвості піднялася дибки.

- Ні, - поквапився з відповіддю старий маг, бачачи реакцію лисиці. - Мисливці на артефакти. Місто живе за рахунок полювання за магічними реліктами. Але більшість його жителів - це вигнанці. Маги, мутанти і просто люди, що були не бажаними для імперії. Багато хто з них пам'ятає старі часи. - Кажучи це маг не зводив з Лії очей. Усі присутні чудово розуміли, що саме він має на увазі. - До леарі вони вже ставляться нормально. Принаймні, не вбивають за першої ж нагоди. Серед них навіть проживає одна з представниць лисячого народу. Але я навіть уявити не можу, що буде, коли вони побачать тут білу лисицю, - Отар виглядав не просто струрбованим. Він був наляканий.

- А як не побачать? - запитала Лія, й легка грайлива усмішка розквітла на її блідо-рожевих губах. - Що, як замість білої лисиці вони тут знайдуть руду леарі? В тебе знайдеться одяг?